Іван Григорович

10 березня, 18:55   069

Буває, у дитинстві чи юності ми спілкуємося з людиною, запам'ятовуємо її такою, якою вона була при знайомстві. Потім роками не бачимо. А побачивши, розуміємо, наскільки час могутній. Він змінює нас, людину, яка стала геть іншою, не такою, яку ми собі закарбували у пам'яті. І думаємо, яке часом життя несправедливе, вимагає проміняти талант на гривні. Може, такою є ціна за те, щоб хтось після нас плекав свій талант?..

Ми, школярки, любили Івана Григоровича. Навіть якщо мовчали про це, любили. До його уроків готувалися краще, аніж до уроків строгої математички, суворої англічанки, вимогливих вчительок української мови і літератури та  зарубіжки.
Іван Григорович викладав музику. Його уроки були раз у тиждень. Того дня ми приходили по-особливому святково вбрані, старалися нап'ялити найкращу одежину. Дехто з нас робив зачіску – наставляв прозорим липким лаком із маленької пластикової баночки чолку. Ще макіяж робили. Пам'ятаю, одного разу я нафарбувала губи ядучо-рожевою помадою. Після уроку музики, на уроці укрмови, вчителька відправила мене умиватися.
Іван Григорович, високий, статний, з копною чорного волосся, що сповзало на лоба набік і з баяном у руках заходив у клас і починалися 45 хвилин дива. Ми розучували ноти, щось там співали народних пісень. Та найцікавіше було слухати розповіді Івана Григоровича. Він говорив негучно, але коли розповідав, замовкали навіть хлопці «з гальорки». Про музику, музикантів, про життя. Розмовляв з нами, підлітками, як із дорослими. Більше ніхто із вчителів не умів так. Вчитель інформатики, щоправда, звертався до нас «пани і пані», але то звучало якось зверхньо, насмішкувато.
А іноді Іван Григорович приносив програвач вінілових пластинок і ставив нам класику. Слухаючи ту музику, мені завжди хотілося плакати. І я маскувала це як могла: крутилася, гучним шепотом розмовляла із сусідками по парті, передавала записки. Бувало, навіть отримувала від Івана Григоровича здивоване «Надю, ну від тебе я такого не очікував!». І від цього мені ще більше хотілося плакати. Я робила вигляд, що протираю окуляри і слухала принесену учителем музику.
Ніхто з нас не став музикантом, але прищепа поваги до класичної музики, зроблена Іваном Григоровичем, прижилася. В моєму плей-листі завжди є папка з мелодіями класиків світової музики. А ще Іван Григорович вперше дав послухати мені рок, бачучи мою цікавість до музики, радив, кого, що слухати.
Нещодавно я зустріла Івана Григоровича.  Минуло немало років, відколи я не учениця. А він, як виявилося, більше не учитель музики. Посивілий, але все ще з тою копною волосся, що трохи спадає на бік лівої скроні. Плечі сутулі. Здається, я вище нього зростом. В очах не бачу того запалу, блиску, веселості, з якими заходив до нашого класу. І светр! Боже, той самий буряковий светр, на який ми, дівчата, задивлялися.
– Ні, Надю, не працюю я вчителем. Пішов    на завод, син вчиться, гроші треба.
– А як же музика? Не граєте зовсім? – спантеличено питаю, запізно розуміючи, що не треба було цього робити.
– Та ніяк, – сумно посміхнувся мій колишній вчитель.

Вперше за багато років мені знову захотілося плакати через музику...

             


             



      


            



             

 

             

  

            


10 березня, 18:55 69

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь