Навчаючи дітей безпеці, подружіться зі страхом

07 лютого, 17:37   058

Страх – це одна з базових емоцій людини, яка дбає про захист, а отже допомагає виживати. Накладаючись на досвід, емпатію та фантазію, страх формує обережність та уміння передбачати ризики. Це та емоція, яка може стати чудовою порадницею та захисницею.

Боятися та визнавати свій страх – нормально і важливо.

Наприклад, як мама, я боюсь за життя та здоров’я своєї дитини, яка підростає і стає більш самостійною. Мій страх говорить мені про те, що потрібно посилити захист. І хоч я не можу постійно бути з дитиною та я можу навчити її правилам безпеки, лайфкхакам та обережності.

Так само і дитина, яка чогось боїться (темряви, монстрів, павуків, інших дітей тощо), потребує захисту. І, звичайно, їй необхідна підтримка близьких. Адже саме так формується «коло довіри» дитини, в яке вона повертатиметься, відчуваючи загрозу.

На противагу цьому, присоромлення та висміювання за страхи, принижує та пригнічує дитину. І, замість того, щоб завдяки своєму страху вчитися безпеці, дитина буде прагнути всіляко доводити, що вона не боягуз(ка). Звідси як правило і «ростуть ноги» у відкриванні дверей незваним гостям, спілкуванню з незнайомцями, таємні зустрічі з дорослими «друзями» з соцмереж, екстримальне фотографування на дахах, небезпечні витівки «на слабо» і т.п.

Невже боятися дійсно соромно?

Судячи з народного фольклору, засуджувати страх – давня традиція.

«Не будь вівцею, так і вовк не з'їсть.»

«На сміливого собака тільки гавкає, а боягуза кусає.»

«Боягуз не любить життя, він тільки боїться його втратити.»

«Боягуз і таргана приймає за велетня.»

«Боягуз і тіні своєї боїться.»

«Боягузові зайчику і пеньок - вовк.»

Тому за такого ставлення, можна уявити собі переживання і навіть сором батьків за дитину, яка чогось боїться, особливо, якщо це хлопчик. Адже у нашому суспільстві страх для чоловіка це чи не сама табуйована емоція. Та чи правильно це?

Невже зневага та осуд батьків допоможуть 1-, 3-, 5-, 10-, 15-річній дитині стати сильнішою, упевненішою і сміливішою? – Ні. А що ж тоді допоможе? – Підтримка і знання. А ще, як не дивно, визнання права дитини на страх.

Навчаючись на тренерку з безпеки, готуючись до тренінгів, я дізналася багато корисної та цінної інформації про те, як говорити з дітьми про безпеку. І, звичайно, я використовую ці знання для себе та своєї дитини. Ми обов’язково час від часу повторюємо правила безпеки, обговорюємо якісь небезпечні ситуації та алгоритм дій у разі їх виникнення. Хоча, ще якийсь час назад, доня боялася і навіть відмовлялася уявляти деякі з них.

Ми говорили про те, що небезпека – це дійсно страшно. Саме тому ми вчимо правила, тренуємося кричати і тікати, щоб у загрозливій ситуації наш мозок і наше тіло знали, як діяти. На мою думку, сміливість має бути продуманою. Для мене сміливість – це не про відмову від страху, це про відповідальність, кмітливість, спритність, упевненість і знання. А тепер уявіть, що у ситуації, коли страшно і небезпечно, єдине, що знає дитина, це те, що боятися – погано!

Тож пропоную подружитися зі страхом, прийняти та визнати його за помічника. І навчитися говорити своїм дітям: «Ти боїшся, це нормально. Я поруч і я захищу тебе. А ще я навчу тебе, що робити, коли тобі страшно.» Адже з підтримки і довіри у сім’ї виростає сміливість та впевненість.

З повагою,
 Анна Ганжа, тренерка з дитячої безпеки, мама

07 лютого, 17:37 58

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь