На вокзалі

03 серпня, 23:00   0211

Сьогодні піймала себе на думці, що більше не вірю в Україну. Сталося це у визначений час і у визначеному місці.
Коли спілкуєшся в колі ретельно відібраних роками людей, почитуєш у фейсбучику так само ретельно відібрані дописи, в громадському транспорті їздиш зазвичай з навушниками у вухах, то чомусь думаєш, що не все так у нас і погано. Оно ж скільки розумних людей хочуть щось змінити. А потім якось у відпустці вириваєшся в народ, і сувора реальність отак хрясь тебе пикою об землю, щоб не дуже замріювалася.

Погода сьогодні чудова, ні холодно, ні жарко, зала очікування миргородського вокзалу майже порожня. Тож чудова акустика зали втягує тебе у підслуховування розмов інших пасажирів. Розмови нудні й традиційні: про абрикоси, тарифи, жнива, сусідську Таньку, шо поїхала в Польшу, про онуків, яким у Київ везуть некроплену картошку. 

Прогавила той момент, коли картопля раптом переросла в геополітику. І ось гучність голосу в чоловіків зростає, ніздрі роздуваються, співрозмовників уже просто не чуєш, коли мова заходить про гаранта і законотворців.
- Та скоро шось поміняється, - зітхає жіночка поряд, - не може ж всігда буть погано.
- А знаєте, а нічого не зміниться, - раптом, витягнувши навушники з вух, в полілог вступає хлопець років двадцяти п'яти. - Ні зараз, ні через рік, ні до вашої смерті. І знаєте чому? Бо ви вже програли. Бо ви не боретесь. А боротьба триває. Постійно. Між вами й мерзотниками, у яких є гроші і влада. Тільки мерзотники борються за те, що вони мають. Борються щодня. А ви - ні, ви здалися. І вже давно. Вам платять малі зарплати й пенсії не тому, що вам мало дають, а тому, що ви не вимагаєте більше. Ви не цінуєте себе. А вони цінують. Якщо в цивілізованому світі страйкують проти зарплат в три тисячі доларів, то ви мовчки жуєте соплі, отримуючи триста. І ніхто не страйкує, бо завтра він залишиться без роботи. Чого? Бо на його місце інший українець зголоситься працювати за двісті. Бо ми себе не поважаємо і недооцінюємо. Ми не усвідомлюємо сили свого голосу.
-Тю, так страйкуй, як такий умний. Хто тобі міша? - сміються мужики.
-Сценарій про триста доларів якраз з мого життя. - каже хлопець, засовуючи навушники у вуха. - Але вже сьогодні я звідси полечу. Сподіваюсь, назавжди.

Ніхто, крім мене, не сприймає його промову всерйоз. Хто поблажливо посміхається, хто балакає, "шо якби він знав, чого хоче, то й тут би построїв лутшу жизнь", хто відмахується:
-Та шо ти там знаєш, студєнт. Ми он вік прожили й нічо не знаєм...

-Хах, так а де держава візьме на всіх стіки грошей? - гуде чоловік, що до цього мирно куняв за три крісла від мене, явно адресуючи це питання мені.
Мовчу.
Дядечко, помітивши, що мої очні яблука закотилися кудись під лобову кістку, не здається:
- Нє, ну а шо, звідки стіки державних грошей?
- Немає ніяких державних коштів, - кажу, повертаючи очі на місце, - є тільки гроші платників податків. От ви, наприклад, скільки податків платите в місяць? Приблизно?
- Та я ніскіки не плачу, я ж уже на пенсії.

Фейспалміще розміром з галактику.

Я більше не вірю в Україну. Я не вірю, що пасивне, обмежене і фінансово безграмотне бидло, що не поважає ні себе, ні інших, здатне побудувати демократичне суспільство.
Я трохи ще вірю в "студєнтів".

Фото: Напис на могилі Емми Гольдман: "Свобода не зійде до народу, народ має сам дорости до свободи ".

03 серпня, 23:00 211

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь