З миру по нитці, або Як волонтери в Полтаві збудували дім для сиріт. ФОТО

06 грудня, 16:25   0
Цього тижня діти вже вселяться у дім. Нині роботи добігають кінця

Їх п’ятеро, і вони лишились без мами 2 роки тому – сиротами. А разом із цим на їхню долю випали ще й борги, хатина, якій більше 100 років і вона дірява та от-от впаде на голови дітлахів. І розпач та безнадія. Наймолодшому тоді було 2 рочки, і це особлива дитина. Найстарша мала доню такого ж віку, як наймолодший братик. Якби не волонтерка, то нині хозна, як би велось цій полтавській родині. У соцмережах сім’ю знають як «Таніни діти».

Нині у дворі на Кобищанах 2 будинки – розвалюха, де просідають стіни, є вікна без шибок, немає зручностей, а в деяких кімнатах стеля скоро може обвалитись дітям на голови. Хатина сповнена дитячих голосів – малі самі удома, сестра Олена, яка оформила опіку над молодшими, на роботі в цей вихідний день, коли ми прийшли їх навідати. Вона має працювати і заробляти, аби вижити, з малими в цей час Даша, якій 14, іншим дітям скоро 12 і 4,5 років (але виглядають значно молодшими). Також Даша доглядає і племінницю, Лєнину доню, якій трохи більше 4 років. Ще одній сестрі Насті нині 21, вона живе окремо від родини.

А навпроти цієї хатини – новий дім, де пахне штукатуркою і фарбою, де внутрішні роботи вже завершуються і дітлахи скоро матимуть комфортні кімнати та воду, ванну, туалет у будинку. Усе це організувала Наталія Іванова, мама 6 дітей, волонтерка, котра живе у Ковалівці під Полтавою.

Коли втратила свою дитину, почала волонтерити.

– Коли моя донька Ася 2013 року була в реанімації, потрібні були дуже великі суми грошей, нам дуже допомагали всі, хто міг, – ділиться пані Наталія. – Після смерті Асєньки я зовсім інакше почала ставитись до зборів на лікування дітей у соціальних мережах.

Зустріч із мамою згаданих дітей була для Наталії випадковою.

– Познайомилась із Танею я випадково: шукала двохярусне ліжко для інших дітей, я волонтерила вже тоді, – розповідає Наталія Іванова. – Пообіцяла двохярусне ліжко, а виявилось, що мій чоловік розібрав його дітям на планшети – вони малюють. Оскільки вже пообіцяла, то мусила шукати таке. За оголошенням поїхала по ліжко, там ми з Танею і познайомились. Я побачила цю хатинку, вагітну жінку, яка готувала щось на плиті, купила те ліжко. Так і спілкувались після того. Я знала, що Єгор народився недоношеним, бо в Тані відмовляли нирки, тому лікарям довелось терміново рятувати жінку і дитину. Два роки і трохи вона ще прожила, померла через хворі нирки.

Ось як пише Наталія у спогадах про ті дні і чому та як зародилась ідея звести дім для сиріт.

«6 вересня 2016-го.

Дзвінок:

– Тьотю Наташо, здрастуйте. Це Лєна, дочка Тані Луценко.

А Ви могли б на пару днів забрати Єгорку?

А я по дому плазую. Гемоглобін 65. Проблеми з гінекологією. Збираюся оперуватися. З дворічною дитиною не впораюся. Тим більше, Єгорка – дитина особлива. Тому чесно відповідаю, що ні, не можу. Питаю, що трапилося.

– Мама померла ...

Я три рази перепитувала. Думала, зі зв’язком проблеми, не розчула.

Звичайно, Єгорку я забрала. З Дашкою.

З Оленою зустрілися після похорону.

Вона сказала, що дітей в інтернат не віддасть. Оформлятиме опікунство.

А опіка – це не просто так. Це мама може жити зі своїми дітьми в будь-яких умовах. А до опікуна маса вимог. Зокрема – умови проживання. І умови ці, м’яко кажучи, не відповідають вимогам. Тому пішла я з Оленою в відділ опіки та написала заяву, що зобов’язуюсь у максимально короткий термін вирішити це питання.

До слова, опіку Олена оформила над двома дітьми – наймолодшим Єгором і Ванею, бо вони не мають батьків. Даша – єдина, хто має батька, вона не під опікою, але такі обставини, що поки жива була бабуся, дитина могла там жити, нині біля братів і сестри.

Тож із Лєною у рідному домі живуть троє її молодших і власна донька.

Пані Наталія каже, що й думки не було звертатися за допомогою до держави.

– Одразу відкрила групу допомоги. Це те, що я знаю, що вмію. До влади нашої я пізніше все-таки звернулася. Але про це – трохи згодом.

За словами Наталії Іванової, варіантів вирішення житлового питання розглядали кілька.

– Перш за все ми розглядали варіант ремонту старого будинку. Запросили трьох незалежних фахівців. Всі вони сходилися на тому, що задня стіна будинку настільки стара, що якщо зняти дах, яка цю стіну притримує, ніхто не дасть гарантії, що стіна не завалиться. І кожен будівельник оцінював ремонт хатки тисяч у 15 доларів. Чесно говорили, що побудувати новий будинок такого розміру буде коштувати менше. – ділиться пані Наталія.

Тож Наталія почала думати про інший варіант – купівлю житла.

– Найбільш бюджетний варіант – купити будиночок у селі. Головним аргументом проти цього варіанту став Єгор. Дитина особлива, часто хворіє, потребує медичної допомоги. Нерідко ця допомога потрібна негайно, – розповідає волонтерка. – Якщо подивитися на ціни на житло по районах, то в селі (типу нашої Ковалівки), де є своя лікарня і школа, будинки коштують так само, як і в Полтаві. А якщо будиночок пропонується недорогий, то знаходиться він в селі без інфраструктури. Тому від такого варіанту ми відмовилися.

Обдумували, чи не купити квартиру в місті. На той момент в Полтаві можна було купити стареньку трикімнатну хрущовку за 18-20 тисяч доларів. Так ми спершу і планували.

– Але поспілкувалася я зі своїм однокласником, який вже багато років займається будівництвом будинків, і він сказав, що побудувати новий будинок площею 60 квадратів нам обійдеться в ту ж суму. А будинок – це все-таки будинок. Це свій двір, свій сад-город, це рідна земля, – говорить жінка.

Так от і ухвалили рішення будівництва нового дому.

Від міської влади допомоги сиротам …менше 2 тисяч гривень

Як виявилось, усе не так просто – була маса проблем із власністю.

– Тож я все-таки пішла в нашу мерію. Віддала лист меру, де описувала всю ситуацію з дітьми. І попросилася на особистий прийом до міського голови. У секретаріаті мені порекомендували звернутися до Вериги Ігоря Орестовича – він займається питаннями звернень громадян, організаційної роботи та загальних питань. Під час бесіди він мені мило посміхався. І пояснював мені Ігор Орестович таке: «Якщо вам в автобусі порвали куртку, ви ж не вимагаєте, щоб міська влада зашили вам дірку. Ваша куртка – ваші проблеми. Аварійний стан житла – це питання приватної власності. Місто не може виділити гроші на вирішення питань приватної власності. От якщо б будинок був на балансі міста, ми б розглядали це питання. А так навіть розглядати нічого», – згадує волонтерка розмову з чиновником.

Тоді пані Наталія запропонувала, якщо грошей місто дати не може, але є сироти, котрим у будь-який момент дах може впасти на голову, тож місто, імовірно, має якісь квартири. Може, є варіант виділити їм одну.

– Нехай стають в чергу на житло. Черга ця, правда, майже не рухається, але дасть Бог, років через 20 отримають вони квартиру, – порадив Верига.

Жінка питала, як же бути, що вдіяти.

– Ви добру справу затіяли. З миру по нитці – це правильно. Я зі своєї особистої кишені теж міг би щось дати», – відповів чиновник міської ради.

Коштів не дав.

А до мера на прийом Верига йти категорично не радив, мовляв почуєте те, що й від мене.

– На мій лист все ж надійшла відповідь. Не письмова. Подзвонили, попросили номер телефону Олени. І виділило їй місто матеріальну допомогу в розмірі 1995 гривень, – каже Наталія.

Це зараз вже багато вирішено, а тоді, крім купи дітей, Олені від мами дісталася і гора проблем. Борги по комунальних платежах, у банках. І багато проблем по законному проживанню, які не вирішили вчасно.

– Сім’я жила в цій хатині 17 років. Без прописки, бо у хатки не було власників. Спадкоємців – купа. А в права власності ніхто з них не вступав років 50. І перш, ніж почати будівництво на цій землі, необхідно було вирішити питання власності. Звернулися ми в «Безкоштовну юридичну допомогу». Виділили нам адвоката.

Тяганина тривала півроку, Олена стала власницею 5/6 будинку. Діти отримали прописку.

Від родичів сиріт не підтримка, а проблеми

– Та підвела нас адвокат. Сказала, що ми сміливо можемо починати будівництво. Ми й розпочали. Навесні 2017-го, бо ж час іде, хата все просідає, – розповідає Наталія Іванова. – А коли в листопаді Лєна отримала всі документи на право власності і ми звернулися в районну адміністрацію з питанням узаконення будівництва, з’ясувалося, що для цього потрібне погодження всіх власників. А у нас 1/6 будинку залишилася без власника взагалі, але зі спадкоємицею, яка відмовилась безкоштовно вступати в права власності.

Пані Наталія з Оленою знову звертались до адвокатів. Пробували вирішити це питання як «відмерлу спадщину». Не вийшло. І без цієї 1/6 хати-мазанки вирішити питання не можна.

– Довелось платити 30 000 грн за 1/6 будинку, 25 000 грн – компенсація за те, що вступаючи у права власності, родичка втрачає субсидію, – констатує жінка.

Нині пані Наталія з Оленою чекають рішення міста щодо присвоєння землі кадастрового номера. Уже місяць чекають, до речі.

Скоро новосілля

Будівництво дому для сиріт триває, добігає кінця.

– Мій хороший знайомий архітектор зробив проект будинку. Дім вийшов трохи більшим, ніж планували, але ж дім – на все життя. Якщо вже збудували, то так, щоб жити в домі було комфортно. Кожній дитині зробили окрему кімнату. Маленьку, але свою. У великій сім’ї дуже важливо, щоб у кожного була своя норка, – переконана Наталія Іванова. – Кухня – така, щоб усі вмістились. Два санвузли. Все дуже компактно, ніяких коридорів та зайвих площ.

За словами волонтерки, архітектор Ігор продумав будинок так, щоб максимально економно на матеріалах, бо ж кожна зекономлена копійка важлива.

Цього тижня діти вже мають заїхати у новий дім.

Олег Гатіатуллін – головний будівельник (однокласник Наталії), сказав, що вже готові віддати Олені ключі. Ванною й унітазами вже можна користуватися. Кухонні меблі от-т мають привезти.

– Поки дім можна буде опалювати лише електрикою. Газ зможемо провести, коли на руках буде повний комплект документів, – каже Наталія Іванова. Але вже в цієї зими ми не будемо переживати за життя дітей.

Олег Гатіатуллін розповів, що будинок зводили з травня 2017 до зими. Потім кошти закінчились, тривала тяганина з паперами, власністю. І цьогоріч знову з літа до зими дім добудували та утеплили.

– Ще треба двері, їх віддасть салон краси, де я роблю ремонти. Двері хороші, лише пофарбувати, бо нові з коробом мінімум тисячу гривень. От встановив сушарку для рушників, вона електрична, – ділиться Олег.

Показує комірчину, де котел, бойлер, ванну кімнату і ще один санвузол – небачена розкіш для малих, адже стара хатина була без води, туалету, ванної кімнати.

Нині в будинку вже скручують і складають до купи ліжка. Можливо, сьогодні-завтра діти вже ночуватимуть у власних кімнатах. Будинок оформлений на Олену.

Будувати дім допомагали люди з усього світу – України, США, Канади, Італії, Франції, Німеччини, Російської Федерації.

Хто коштами, хто речами. Нині потрібні штори в дім – частину пані Наталія привезла вже.

Салон краси подарував родині світильники і люстри, змішувачі і крани, умивальники, дзеркала, світильники, двері, крани.

Нотаріус Шимка Ольга Миколаївна не взяла й копійки за свої послуги. Кухонні меблі: фірма, яка виготовляє, частину меблів дарує (нижні тумби).

Благодійні фонди підтримували речами, одягом, продуктами. Як говорить Наталія Іванова, 70% тих, хто допомагає – знайомі родини Іванових.

– Сердечно дякую всім тим, хто допомагав будувати дім, – говорить волонтерка.

І констатує, що не лише вона волонтерка, а це завжди «я+ви» – ціла мережа тих, хто допомагав.

Штрихи до портрету волонтерки

Наталія Іванова знає, як облаштувати побут будь-де, адже будучи дружиною священика, переїздила 14 разів. Нині вона – пенсіонерка. Раніше працювала вчителькою математики. Нині Мати-героїня займається волонтерством. Іще Наталія Іванова відома лялькарка, також виготовляє неймовірної краси новорічні прикраси в техніці артишок, любить фотографувати.

Більше в групі: https://www.facebook.com/groups/1764487380472695/ 

Фото Ніни Король та Наталії Іванової

Автор: Ніна Король

Допомога 06 грудня, 16:25

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції