«Вйо на прогулянку»: містика Чорного лісу. ФОТО, ВІДЕО

1. >
2. Дозвілля >
3. «Вйо на прогулянку»: містика Чорного лісу. ФОТО, ВІДЕО

Фото Ольги Матвієнко

Це місце називають одним із найбільш містичних в Україні. Тут ще видніються тіні козаків під кронами вікових дерев, ще чути брязкіт гайдамацьких ножів, вабить тишею лісова гуща, оманливо безпечною твердю зеленіють болота, а світанок вкриває туманом озера.

Чорний ліс – унікальне явище у серці України. Хащі реліктового лісу приховують багатовікову історію, вражають тим, що ще збереглися куточки незайманої людиною природи, які відкривають свою таємничу велич тим, хто наважиться звернути з уторованої стежки.

І ми звернули.

Нічне блукання хащами

У Знам’янку, невелике місто Кіровоградської області, поїзд із Полтави прибуває близько 1-ї ночі. Оскільки у планах чекати світанку на вокзалі у нас не було, одразу рушили в ліс. По суті він починається на околиці Знам’янки, від вокзалу це близько 3 кілометрів.

І ось ми віддалилися від ще сонного міста, і світло ліхтарів висвітило потужні дерева із розлогими кронами, а під ногами зашаруділо пожухле листя. Ніч видалася місячна, тож далі пішли без світла. Крізь дерева просвічувало нічне сонце, а сріблясті плями променів і тиша довкола знаменували гарний початок чудової мандрівки.

Цей невеликий відрізок лісу ще поки нагадував більше міський парк, за пару кілометрів вийшли до об’їзної дороги, яка жовтою піщаною змією прорізає лісовий масив. Після того як перетнули дорогу – ще трохи лісом і вийшли на кладовищі, яке оминули краєм, тримаючись лівіше, і знайшли у густій стіні заростей вхід у ліс. Широка і добре втоптана дорога спочатку потроху стала більш зарослою, вужчала і врешті вперлася у невелику балку, на протилежному боці якої стежки ми так і не знайшли. Хоча про те, що і сюди забрідають люди, свідчила стара засідка для полювання на кабанів.

Балку нам довелося перетинати кілька разів крізь терен. До речі, терну у цих краях чимало, що особливо радувало восени – сизувато-сині ягоди на фоні злегка пожовклого листя або й просто на сірих голих гілках чудово доповнювали фото. Та і смачний вже, бо ягоди обдало морозом, що зробив їх м’якими і майже солодкими.

Отож із гущі ми вибралися на луки. По праву руку тягнеться село, яке втім ніяк не видавало свого існування в нічній темряві та тиші. Ми пливли у висохлому луговому зіллі, яке сплутувало нам ноги і мочило росою.

Зайшовши в ліс ми спустилися в яр і видерлися його доволі високий схил. До слова, Чорнолісся густо прорізане ярами та балками, подекуди з невеликими болотами або й просто калюжами внизу. На схилах потрібно бути особливо уважним, бо під листям купа гілок.

Через кілька кілометрів луками та лісом, який ставав все більш густим та занедбаним, вийшли на берег озера. Близько четвертої ранку на чорній воді простелилась доріжка місячного сяйва. Ми вимкнули ліхтарі й близько півгодини просто вдивлялися у цю молочну темряву. Обабіч озера ліс піднімається крутими схилами, а вночі вони нагадують гори. Навряд ви чули таку тишу. Ні птахів, ні людей, ні машин – здалося, що ніде нікого на світі немає, а є тільки нас четверо.

Нам здалося, що чекати ранку на цьому озері не варто, бо далі є, як нам знову ж здалося, красивіше плесо, на яким можна застати світанок. Якщо пощастить, то із золотистим туманом.

Друге озеро знаходиться на околиці дачного кооперативу. І якщо до одного із берегів прохід вільний, то з іншого чимала територія впритул до води огороджена триметровим парканом, а по периметру за вами спостерігають відеокамери. Коли ми влаштувалися на березі чекати світанку і розпалили вогнище, то з іншого берега, зі сторони паркану, нас висвітив потужний промінь ліхтаря. Сторож побачив нас на камерах і переживав, щоб ми не ловили рибу в озері, бо це дозволено тільки місцевим і то з 7-ї ранку.

Понтонний місток, перекинутий через усе озеро, з якого ми хотіли зняти схід сонця, теж виявився приватним, тож нам ввічливо пояснили, що потрапити ми на нього не зможемо.

Не надто засумувавши з цього приводу, маючи в запасі ще купу часу, вирішили повернутися до першого озера, тим паче, що ходу всього два кілометри.

У лісі щохвилини ставало світліше. Перед нами відкривалося те, що від початку мандрівки ховала темінь. Весь час мені думалося, що не вистачає тільки довжелезних борід моху, які звисали б з гілок цих велетенських дерев, а так – це, мабуть, найбільш схоже на ті страшні й зачаровані ліси, про які читали в книжках.

Хоча небо і було блакитним, потроху пробивалося сонце, із золотистим туманом над водою нам не дуже пощастило. Погода видалася доволі тепла, що нас влаштовувалося більше, ніж туман із холодом.

Відзнявши і без того чудовий краєвид, вирушили до мети нашої подорожі – у серце Чорного лісу, де знаходиться однойменне болото з таємничим озером Берестуватим.

Дивіться також: «Вйо на прогулянку»: екскурсія Запорізькою Січчю на Хортиці. ВІДЕО

Хто-хто в лісі живе

Звичайно, писати про це набагато швидше, ніж було насправді – до болота нам залишалося близько 15 кілометрів. Часом ми йшли дорогами – більш проїждженими й менше, а часом взагалі звертали зі стежок і йшли навпростець. Нам просто було цікаво зрізати шлях, відчути всю магію Чорнолісся. Але ще я сподівалася, що ми зустрінемо звірів.

Уночі, до речі, лише один раз у світлі ліхтаря на нас із хащів зиркнули дві пари очей. І ті, думаю, котячі, бо то було саме в районі дач.

І, на жаль, більше за день ми не бачили нікого живого, крім павуків. Вони понаплітали павутини скрізь, і ми раз у раз збивали її головами.

У Чорному лісі, якщо вірити лісівникам, водяться лосі, кабани, козулі, олені, єнотовидні собаки, зайці, лисиці. Нікого із них не трапилося. Хіба на березі болота бачили вже давно мертву лисицю.

Так, як і з тваринами, не пощастило з грибами. Направду в мене була мрія привезти з чорнолісся пару білих на сушку. Але за весь час знайшли лише кілька поганок та умовно-їстівних грибів, які згодилися тільки для фото. Досвідчені грибники зі Знам’янки, яких ми зустріли вже наприкінці, трохи пом’якшили нашу зневіру в собі – грибів таки в лісі не було.

Щодо птаства, то на очі нам теж ніхто крім синиць та горобців не показався, та і чули лише пару разів сову, дятла. Є підозра, що з орнітологічним розмаїттям тут краще знайомитися із весною-літом біля озер та боліт.

Дорогою до Берестуватого ми не втомлювалися дивуватися цьому місцю. Але найяскравіше, хоча і не найрадісніше враження, від цього відрізку дороги – колосальні вирубки. На карті їх видно як блідо-зелені прямокутники, які чергуються із темно-зеленими, де ще стоять віковічні дерева. Масштаби вирубки вражають. Понад дорогою валялися пні окружністю до 2,5 метрів. У лісі ж бачили і того більші – до 3 метрів.

До речі, у різних ділянках лісу, де ми проходили, і дерева різної висоти, товщини.

Адже тільки порівняно недавно частина Чорного лісу стали ландшафтним заказником, розпочалося відновлення знищеного за сотні років.

І то заказник займає не всю площу в кількадесят тисяч гектарів, а лише трохи менше 3,5 тисяч гектарів.

Дивіться також: «Вйо на прогулянку»: у джунглях полтавського ботсаду. ВІДЕО

Плавучі острови і бездонне озеро

Нам видалося, що чи не найстаріші дерева збереглися в межах болота Чорний ліс. Це також пам’ятка, що охороняється законом. Загальна площа близько 2 гектарів. Але звичайно тут голосне не старезні дуби, хоча ми й роздивлялися їх по кілька хвилин, задираючи голови.

Якщо ви уявляєте собі болото густо порослим рогозом, затягнутим ряскою, із драговиною, що може затягнути необачного туриста – це недалеко від істини. І в Чорному лісі є й такі.

Але озеро Берестувате із його берегами, особливо в цю пору, мало нагадує болото.

Ми вийшли до озера пообіді. І, що і дивно, і не дуже водночас, наштовхнулися на паркан. Це – територія держдачі.

Врешті нас пропустив невисокий чоловік, сторож Сергійович, звиклий до туристів. Провів нас на місток, звідки відкривається краєвид на озері. Коли прийшли, пара чоловіків ловили рибу. Єдиний вид, що тут водиться, – земляний карась. Кажуть, що така одноманітність через особливий хімічний склад води, характерний тільки для цього озера.

Поки роздивлялися яскраво розмальовані осінню береги Берестуватого, Сергійович травив байки. Наприклад, про те, що ніхто не знає глибини озера, бо виміряти не змогли ні драйвери, ні дослідники з ехолотами. За словами того ж таки сторожа, товща води приховує дві гранітні плити, а між ними бездонний розлом. Туди пірнали аквалангісти, один навіть загинув, але дна так і не сягнули. Бачили лише горизонтальні шахти в граніті, які невідомо куди ведуть.

Розказував і про те, що вода в озері чистісінька, але раки тут не водяться, бо настільки дно замулене.
І про те, що Чорне болото настільки унікальне й загадкове, що тут звідкись беруться нехарактерні для цих місць змії.
Чи є правда в тих байках – хто знає, але озеро дійсно унікальне. Це най південніше сфагнове болото в Україні. Тут чомусь ростуть і чудово себе почувають рослини, зокрема мохи, характерні для більш північних районів.

Оці сфагнові утворюють попід берегами сплавини – плавучі острови. По суті основа цих островів – подушка з моху, поросла очеретом та папороттю. Ми кілька хвилин стрибали по острову, дивуючись як з-під ніг «земля» розходиться хвилями.
Сплавини на Берестуватому – єдине місце в Чорному лісі, де ростуть берези. Зараз, у жовтні, вони додають жовтих та червоних барв.

Аби цей рідкісний куточок України, варто пройти всі ті кілометри фантастично прекрасним лісом.

Хоча, звичайно, є шлях простіший: просто доїхати до Знам’янки, звідти електричкою і трохи пішки.

У будь-якому випадку, наші враження перевершили будь-які сподівання!

Автор: Ольга Матвієнко