Дзюдоїстка Єлизавета Каланіна «Змагаюся з дівчатами, але тренуюся з хлопцями»

29 березня, 09:00   0
Фото – «Вісник Кременчука»

Дзюдоїстку з Кременчука, майстра спорту міжнародного класу Єлизавету Каланіну першу і єдину зі спортсменок відзначила обласна рада сертифікатом на 500 тисяч гривень. Доти нагороджували  лише чоловіків – спортсменів та тренерів. Колись, аби доньці було з ким тренуватись, батько рік був її спаринг-партнером, коли прийшла в спорт. Нині їй 24, не дотримується дієт і не переймається вагою, має по два тренування щодня. Цілеспрямована і вперта в досягненні мети.

Як живеться одній із найвищих спортсменок України? Чому тренується з хлопцями та як розвіює міфи про жінок у бойовому мистецтві? Про це та багато іншого говорили з відомою дзюдоїсткою Полтавщини.

Фото Ніни Король

– Розкажіть, як ви прийшли у дзюдо? 

– Тато мене привів у 14 років.

– Тато хотів чи самі прагнули займатись саме цим видом спорту?

– Захотів тренуватись, і мене привів, бо хотів, щоб я теж тренувалась.

– Тато теж спортсмен?

– У юності він займався веслуванням, але далі це не пішло, залишилось на рівні любительського.

– А чим мотивоване саме дзюдо і саме у такому підлітковому віці: за себе постояти? Чому не танці, наприклад, чи інші види спорту?

– Доки ми жили в Комсомольську (зараз Горішні Плавні), там я ходила на великий теніс 5 років. Про дзюдо в нашому місті мало чули. Переїхали до Кременчука, тут цей вид спорту розвинутий, тато почув про нього і вирішив мене туди повести.

– Я один раз у житті була на тренуванні дзюдо, знаю, як то: кидають, можна ударитись головою, це боляче. Тож як ви сприйняли цей вид спорту? Що сказав тренер?

– Так і є, грубо кажучи (усміхається). Тренер сказав, що дівчина здібна. Спочатку, скажу чесно, було важко, бо ж великий теніс – це зовсім інше. Потім звикла до всього.

– А як суперниці? З ким тренувались?

– У залі маєте на увазі? Ні, не було суперниць. І тоді, і зараз я тренувалась і продовжую лише з хлопцями. У нас в області немає дівчат моєї ваги, тому так – лише з хлопцями тренуюсь. А вже на всеукраїнських змаганнях і на зборах з дівчатами.

– А в Україні як з дівчатами-суперницями? Багато дівчат у дзюдо?

– В Україні скрізь є, в області найбільше розвинуте в Полтаві та Кременчуці, хоча з суперницями…

– А як Вам тренуватись із хлопцями?

– Цілком нормально.

– Ви виступаєте у ваговій категорії більше 78. А який маєте зріст, бачила на фото, що значно переважаєте зростом суперниць?

– Виступаю у ваговій категорії більше 78 кг, зріст 197 см.

– У дзюдо як із таким зростом?

– Є і плюси, і мінуси. Переваги в тому, що вища, руки і ноги довші. У повсякденні нічого такого це не додає, а от у спорті це все ж плюс. А от мінуси – ти менш координована, поки навчишся, щоб руки слухались.

– А коли прийшли у цей спорт, теж були високою?

– Так, уже тоді мій зріст сягав 192 сантиметрів.

– Діти нерідко булять інших за якісь риси, знаю випадки, коли зріст був саме тим чинником, через який дорікали, придумували якісь прізвиська. Вам доводилось з таким стикатись?

– Ні, я неконфліктна людина. І випадків таких не траплялось у моєму житті. Чогось жорсткого точно не було, а якщо якісь дрібниці і траплялись, то не пригадаю вже.

– А як однокласники сприймали, що ви дзюдоїстка? Були запитання, чому саме цей вид спорту, більшість дівчат все ж обирають інші види, не пов’язані з силою?

– Ні, якось не питали. Вийшло так, що я пішла і на дзюдо, і в нову школу одночасно. Тобто я прийшла у 9 клас і відвідувала дзюдо, тому мене вже сприйняли так, у комплексі.

– Однокласниці займались спортом? 

– Не пригадую такого, може, і ніяким спортом навіть.

– Зазвичай клас, школа пишаються досягненнями спортсменів. Ви здобували нагороди школяркою? А бонуси були якісь від вчителів, бо ж таки ви їздите на змагання і пропускаєте заняття?

– Хіба з фізкультури могли хорошу оцінку поставити. А так пишались моїми досягненнями, це приємно, звісно.

– Як дзюдо допомагає вам у житті? Це хобі спосіб життя вже чи що це для вас?

– Це вже моє життя. Весь час в русі, поїздки. Якщо я вдома більше ніж 2 тижні, то все – нудно.

– У житті доводилось себе захищати на вулиці чи десь іще, поза залом?

– Ні, такого не траплялось.

– А чи траплялось чи вам чи батькам розвінчувати цей міф, стереотип, коли запитували, чому віддали дитину в цей спорт, адже у ньому таки більше чоловіків?

– Чому, ну це і жіночий вид спорту, я вважаю. Раніше було інакше, а нині все зрівняли. Раніше було більше місць на Олімпіаді для хлопців, а зараз і для дівчат так само, я так зрозуміла.

– А тренери мінялись чи один весь час?

– Мінялись, років 3 перші був інший тренер, а тепер 7 уже Василь Васильович Волошин.

Із тренером Василем Волошиним. Фото Ніни Король

– Окрім спорту, ще чимось займаєтесь?

– Ні, дзюдо – це і є моє життя, професійний спорт. Я за це отримую кошти, це моя робота.

– Можливо, тренуєте вже дітей?

– Поки що ні. Фізично це поки що ніяк робити, я весь час у роз’їздах. Однак можна відкрити свій клуб і найняти тренерів, якщо захотіти це робити.

– У Кременчуці є ще імениті спортсмени саме дзюдоїсти?

– У нашому залі немає, тобто вони вже залишили спорт, тренують інших.

– У професійному плані чого ще хотіли б досягти? Як цілі?

– Олімпіада – це головне, як у всіх спортсменів, звісно (усміхається).

– Ви весь час на виїздах. Куди ці подорожі?

– Це все збори або змагання. От Чехія, потім Конча-Заспа – база олімпійської збірної. Потім 3-4 дні вдома. В кінці березня у мене змагання в Тбілісі. Рік розписаний, я приблизно знаю, де я буду і коли плюс-мінус.

– Спідниці і сукні носите?

– Так, у звичайному житті ношу.

– Чи легко знайти одяг на Ваш зріст?

– Не дуже, але можна. Плюс у мене є кравчиня знайома в ательє, яка може мені «підігнати» одяг, якщо чимось не підходить. Що не можу знайти, я шию, бо куповане здебільшого не сідає на мій зріст.

– Щодо синців, травм. Як із цим?

– Є, звісно. Звикла. Мажу маззю – троксевазином – от і весь рецепт.

– А падати щоразу – це ж боляче?

– Спочатку так і є, а потім ти вчишся, і тіло звикає, не так реагує на кидки та біль. Люди дивляться, думають, певно, що нам боляче. Насправді не боляче, ми навчились правильно падати. А ніхто й не дає кидати, поки ти не навчишся правильно падати – страховка, перекиди, тобто як приземлятись так, щоб не травмуватись.

– Батьки підтримують Вас? Як ставляться до спорту нині?

– Аякже, тато зі мною тренувався. Коли мене привели в дзюдо, то я нічого не вміла. До малих дітей мене віддати, якщо мені 14 і 192 зріст…Діти вже в 14 їздили на чемпіонати України і далі, змагались, а я новачок. Була ще група «Здоров’я», тренувались для себе, там дорослі були, серед них і мій тато, якому 35. От там ми пробули рік, за цей час на тренуваннях із татом я навчилась падати, кидати, і мене перевели у групу, де діти мого віку.

– А як із хлопцями, чи виникали труднощі, щоб познайомитись, наприклад, зважаючи на рід заняття та зріст?

– Не знаю, ніби не траплялось. Перед цим у мене були стосунки півтора року, але зараз я зрозуміла, що стосунки мене обтяжують, я поки не готова бути у стосунках із кимось, спорт для мене зараз – головне, з головою я у тренуваннях. Звісно, якщо так трапиться, що я закохаюсь, то видно буде, як складеться, наразі спорт перш за все. Стосунки ускладнюють моє життя, якщо чесно. І тут я про серйозні стосунки, не про якісь побачення, тусовки.

– Є упередження щодо зросту партнера?

– Ні, мій хлопець був нижчим від мене, все нормально, я не маю з цього приводу ніяких комплексів чи упереджень.

– Чи доводиться тобі думати про фігуру, обмежувати себе у їжї?

– Ні, ніколи. Знаю, чого не можна їсти перед змаганнями чи тренуваннями, бо може бути погано від такої їжі (жирне тощо). Загалом про дієти і все інше лише читала, на собі нічого не випробовувала, і це мені не потрібно. Це є у всіх вагових категоріях є – дотримання ваги, обмеження в їжі, крім моєї, тож вагу я тримаю хіба для себе.

– Щоденні тренування. Як це? Невже завжди хочеться йти на них?

– Бувають спади, ти не можеш завжди хотіти. Змушуєш себе. А ще втома, але нічого, перемагаєш це почуття і йдеш.

– А як проводите дозвілля, що любите?

– Шопінг, кіно. Фільми люблю різні, аби не тяжкі, тобто ходжу на комедії, мелодрами. Криваве не дивлюсь, бо я іду, щоб відпочити.

– Друзів маєте поза спортом чи це таки люди, пов’язані зі спортом?

– Із різних сфер, але більшість зі спортивного світу. Але головне – спільні інтереси. От подружка зі школи – нас об’єднують спільні знайомі, події, тобто якщо не дзюдо, то інші інтереси. Але переважно спілкуюсь все ж зі спортсменами.

– Ви вже казали про тата, а мама якось пов’язана зі спортом?

– Так, саме спорт і пов’язав моїх батьків, там вони познайомились. Моя мама була в збірній СРСР, Лариса Тилик у дівоцтві (веслування). 

– Вас, єдину жінку, місяць тому відзначила обласна рада грошовою винагородою (звучить на поліпшення соціально-побутових умов). Куди б хотіли витратити півмільйона гривень?

– Я не планувала ще, це ж чимала сума. Житла свого не маю, живу з батьками. Авто воджу, вже хотілось би поміняти. Словом, не знаю, куди вкласти.

У Полтаві нагородили титулованих спортсменів та їхніх тренерів: сертифікати на 500 і 100 тисяч. ФОТО.

Деякі здобутки Єлизавети Каланіної

Єлизавета Каланіна – 2018 рік: 1 місце на Кубку Європи (м. Одівелаш), 1 місце на Міжнародному турнірі «Гран Прі» м. Агадир. 3 місце Чемпіонату Європи м. Тель-Авів та інші. Цьогоріч у січні – бронза Чемпіонату Європи.

Заслужений тренер України з дзюдо Василь Волошин зауважив, що подальша боротьба спортсменки Єлизавети Каланіної вимагає нових перемог. Єлизавета ще немає нагород із Чемпіонату світу та Олімпіади, тож є ще до чого прагнути. 

До теми: Президент відзначив спортсменів з Полтавщини стипендіями.

Довідково

З кінця 19 століття в Європі і Америці жінки почали вивчати прийоми самооборони. Спочатку вважали, що для цього краще займатися боксом, проте незабаром усвідомили, що дзюдо і боротьба більше підходять для жіночої самооборони, ніж бокс. У журналі New York World 29 травня 1904 року у статті «Японська жінка, викладає американським дівчатам секретну науку японської самооборони» було написано: «Ці жінки вивчають особливе мистецтво самозахисту, і вони просунулися настільки, що можуть без з легкістю піднімати і кидати тіло вагою 90,5 кг. Супротивника, який стрімко мчить назустріч, вони поклали б одним легким дотиком коліна або зап’ястя, використовуючи його ж власну силу проти нього».
Згодом жінки почали займатися дзюдо не тільки для самооборони, але й для зміцнення здоров’я і поліпшення фігури. Жіноче дзюдо стало першим видом жіночих єдиноборств, включених до програми Олімпійських ігор. Уперше жінки продемонстрували, що не тільки одиниці, а багато хто з них здатні по-справжньому технічно боротися і змагатися на найвищому світовому рівні.

Автор: Ніна Король

Інтерв'ю 29 березня, 09:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції