Полтавець презентував книгу про війну та розповів, як ставляться на Сході до виконання «формули Штайнмаєра»

Полтавець презентував книгу про війну та розповів, як ставляться на Сході до виконання «формули Штайнмаєра»
31 жовтня 2019, 12:15   0

Віталій Запека – письменник, колишній військовий, який протягом трьох років відстоював суверенітет та незалежність нашої держави на Сході. Повернувшись додому, чоловік написав кілька книг зі спогадами про російсько-українську війну. Утім і в мирному житті полтавець не припиняє боротися. До редакції «Кола» на інтерв’ю пан Запека завітав після масової акції «Ні капітуляції!», яка того дня відбувалася в місті.

– Загалом як Ви ставитеся до останніх подій? Ви постійно відвідуєте такі акції? Як гадаєте, чи можуть вони якось вплинути на ситуацію в країні?

– Ходжу регулярно, але намагаюся подалі триматися від Нацдружин та інших, причетних до цих акцій. Марш у Києві дещо вплинув на рішення влади, адже відразу розпочалося зволікання з відведенням військ. Часто спостерігаємо, що чиновники «перевзуваються» просто на льоту: зранку сказали одне, люди збунтувалися, увечері вже – зовсім інше. Вони не дуже певно почуваються.

Я щойно повернувся з подорожі зі своєю книгою з зони АТО. Об’їхав практично всю територію від Азовського моря до Авдіївки, Попасної, Лисичанська, Щастя, Волновахи. І, звісно, спілкувався з місцевими жителями про «формулу Штайнмаєра», відведення військ тощо. Яким би не було ватним місто Волноваха (А я його запам’ятав добре, бо це була моя перша ротація. Коли ми приїхали, жодна людина там не усміхнулася, усі кричали: «Фашисти, хунто, забирайтеся звідси!»), то зараз зовсім інша річ. Вони дуже бояться за Золоте й що зараз противника пустять на плацдарм, за річку Кальміус. Розмовляю з чоловіком, який раніше був вата-ватою, заспокоюю його, кажу: «Ось війська виведуть, тут буде сіра зона». «Е-е-е, каже, ви мене хоча б за дві доби попередьте, щоб я свої бебехи забрав та звідси виїхав. Ми вже були під окупацією й бачили. Хай йому чорт!»



– Хто Ви за професією? Як давно пишете книги?

– До війни я був фотохудожником. 2013 року входив до сотні найкращих фотохудожників-портретистів СНД. На війні служив і за першої нагоди щось фотографував.

– Коли Ви потрапили в зону АТО? Вас призвали чи пішли добровольцем?

– Я доброволець. Відбував службу з початку 2015 до 2018 року. До того ж мені довелося докласти зусиль, щоб служити в добровольчому батальйоні. Тоді на хвилі патріотизму була черга. Тобто, можна сказати, що на війну я потрапив корупційним шляхом.

– Чим Ви не влаштовували військкомат?

– Їх не влаштовував вік – мені на той час було 47 років. Не подобалася моя військова спеціальність – шифрувальник. Начальник штабу схопився за голову: «Що ти шифруватимеш? У нас рацій немає». Їх не влаштовувала цивільна спеціальність – фотохудожник. Тож я служив звичайним бійцем.

– Де Вам довелося служити?

– Із найбільш «гарячих» точок – це Кримське, біля Трьохізбенки також був.

– Як з’явилася ідея написати «Цуцика»?

– Спочатку я виставляв лише свої знімки з війни. Світлин зараз понад 10 тисяч, вони зберігаються в Державному архіві з приміткою «Зберігати довічно». Коли випадала зайва можливість поспати чи поїсти, я замість цього бігав і фотографував, спілкувався з різними людьми. І мені дуже не подобалося, що читачі вимагали пояснень, коли я виставляв фото у «Фейсбуці». Наприклад, світлина набирала 100 лайків, а фотографія з текстом – 250. Це мені, як фотохудожнику, було дуже образливо. Згодом почав публікувати фото з поясненнями, а поступово з’явилися просто тексти: нариси, розповіді. Потім я писав більше, почав військово-сатиричний роман «Герої, херої та не дуже» про події 2014-2015 року. Зараз перекладаю й переробляю цей твір. За ним у Дніпровському національному театрі імені Шевченка на початку наступного року відбудеться прем’єра вистави. Не хотів його друкувати, але, якщо вже ставлять п’єсу, то хай буде. Загалом я написав кілька романів, але я не з тих письменників, які дуже тішаться надрукованими творами.



– Про що книга й для кого? Чому Ви визначили її жанр як «антивоєнний роман»?

– На мій погляд, більше, ніж солдат, війну ненавидить ніхто. Люди, які бачили це на власні очі, не можуть з симпатією ставитися до війни. Тому я написав книгу, у якій війна зачіпається лише краєчком. Але вона проходить через долі місцевих жителів, солдатів і насамперед цуцика – головного героя. Ми, люди, зображені ніби збоку. Книга написана від імені собаки й слугує нагадуванням, що ми люди.

Війна – це трагедія, і в цій біді люди поводяться по-різному. Маленька дівчинка може вирости й зміцніти духовно, а якийсь здоровань, який міг би бути нам опорою, просто відмахується від усього. Тобто війна показує, хто є хто насправді. Книга – це нагадування, що під час таких подій можна поводитися і достойно, і принизливо.

– Хто став прототипом головного героя – песика, від якого ведеться розповідь?

– Один із прототипів – це моя собака Тоша. Якщо поглянете на присвяту книги, то ви побачите тут понад сотню собачих імен. Це ті, котрі зі мною служили. Тож образ збірний, бо собаки біля солдата завжди й всюди. Це тварини для душі, і вони рятують інколи.

– Пам’ятаєте випадки на війні, коли собаки рятували життя Вам чи іншим солдатам?

– Постійно попереджали нас, що підходить чужий, а взагалі що собаки рятували підрозділи, чути на всіх ділянках фронту. До слова, я вважаю, що моя Тоша – теж бойова собака, адже коли я був на ротації, моя дружина не могла її втримати під час прогулянок. Коли Тоша бачила якогось солдата, вона бігла обнюхати його, щоб перевірити, чи не я то.

– Скільки часу витратили на створення роману? У який час доби Ви любите писати?

– Я писав книгу дев’ять місяців. Ще з часів фотографування маю звичку прокидатися о четвертій годині, щоб доба була не 24 години, а ніби більше. Останній місяць прокидався десь о другій годині, бо мені просто хотілося випустити з себе цю книгу, бо дуже емоційно проживав її. Для порівняння за три роки своєї війни я майже не хворів. А після того, як поставив крапку в романі «Цуцик», мене лихоманило два тижні, і лікарі нічого не могли вдіяти – просто емоційний зрив був. Остаточно видужав через місяць після того, як завершив книгу.

– Можна стверджувати, що цей роман став своєрідною психологічною панацеєю після пережитого? Те, що це все вийшло на папір зсередини, допомогло якось нормалізувати емоційний стан?

– Ні, завдяки нарисам, розповідям про війну я вже відійшов емоційно. У мене минув ПТСР, адже після війни приблизно півроку не знаходив собі місця: разів шість-сім бив пику людям з ватними та антиармійськими поглядами. Тобто до мирного життя мені було складно повертатися. А «Цуцика» почав писати рівно через тиждень після того, як сказав, що про війну більше нічого не писатиму. Через тиждень вийшов палити на балкон, моя Тоша принесла мені м’ячик, щоб я кинув. Через годину вийшов знову на балкон, але вже без пачки цигарок, але ця книга була вже повністю в мене в голові, залишалося лише записати.



– Які факти в книзі реальні, а які вигадані?

– Єдина зміна, яку я допустив: є боєць у нашому батальйоні («Полтава» – прим. авт.), прізвища якого я не хочу згадувати. У житті він гівнюк, а в книзі в мене таки здригнулася рука, і він почав робити хороші, достойні вчинки. Окрім того, моя собака Тоша – померанський шпіц, а в книзі «дворняжка». Я сфотографував м’ячик і Тошу, у «Фотошопі» відкадрував вуха, щоб ніхто не здогадався про породу. Надіслав видавцю як обкладинку. Той через годину передзвонив і сказав: «У тебе ж у книзі «дворняжка». Кого ти намагаєшся обдурити? Тож я читачам відразу зізнаюся в цьому. Ще одна неточність – події в Трьохізбенці, яку звільнили влітку 2014 року, відбуваються трохи швидше. Через те що цуценя росте дуже швидко, я мав утиснути факти в двомісячний термін, тож звільнення Трьохізбенки минуло швидше, адже була прив’язка до 15 січня 2015 року, коли від «градів» загинула сім’я Юлії Огнівенко: маленька дівчинка, мама та бабуся.

– Чиїм коштом і яким накладом вийшла книга?

– Ми домовилися з видавництвом, що вони випускають книгу, а я поступово розраховуюся. Перший тираж надрукували накладом тисяча примірників. Зараз чекаю на тисячу книг другого тиражу.

– Ви вже возили «Цуцика» у зону ООС та презентували в полтавському педагогічному університеті. Чи є різниця у сприйнятті роману на Сході й тут, на Полтавщині?

– Навіть у зоні АТО різні міста сприймають книгу по-іншому. У Луганській області, де відбувалися події, описані в книзі, коли казав читачам «Це ваші сусіди», чув у відповідь дуже дивне й неочікуване «Вот ты приехал пострелял, а нам здесь жить». Мовляв, ви нас не розумієте. У містах, далеких від Трьохізбенки, кажуть: «Так, там могло таке бути». Але книга написана за реальними фактами та про справжніх людей.

– Де ще збираєтеся презентувати «Цуцика»?

– Для мене було несподіванкою запрошення в УМСА 12 листопада. 13 листопада презентую роман в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Гончара. Далі – «Книжковий медвін» у Києві протягом трьох днів, потім – Запоріжжя й інші міста.

– Чи плануєте видавати книги найближчим часом?

– Ще під час війни в мене народилася онука. Я не знав, повернуся живим чи ні, але хотів зробити їй подарунок. Тож написав книгу, ніби я вже повернувся з війни, а моя онука підросла. У книзі їй уже близько чотирьох років, і я граюся з онукою, «балуюся», навчаю її. Дуже весела вийшла книга. Я поділився нею з другом-літератором з Харкова. Він показав текст видавництву «Віват». І от ми прибули з ротації, мені запропонували контракт, учора надіслали ілюстрації. На початку наступного року книга «Полінка» для дітей 4-8 років має вийти. Ще валяються в шухляді три романи. Якийсь, може, видам наступного року. Решту планую надрукувати пізніше.

Читайте також: Полтавець вийшов на одиночний пікет проти капітуляції

Автор: Наталка Сіробаб

Інтерв'ю 31 жовтня 2019, 12:15

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції