Полтавка Любов Шайдур: «Я стала підприємцем, аби вижити»

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Полтавка Любов Шайдур: «Я стала підприємцем, аби вижити»

Активістка, яка не раз відстоювала права підприємців. 10 років вона була у вирі політичних подій, до яких сама долучилась і цим буквально жила. Мама трьох дітей, якій довелось їздити в Київ, бо тяжкі життєві умови привели в кабінет Олександри Кужель, котра захищала підприємців. Про те, як непросто виживати було в 90-і чим живе зараз, що радує і гріє душу, сильна жінка Любов Шайдур розповіла «Колу».

Вона радісна і життєлюбна, щедра, тендітна. Не скажеш на перший погляд, як било полтавку життя і яка вона сильна.
Любов Михайлівна завжди рада компанії і пригощає смаколиками у маленькій кав’ярні «Філіжанка», що в парку біля стадіону «Ворскла». То її віддушина, місце, у яке вкладає силу і любов, піклування.

Помічницями бере до себе у кав’ярню мам у декреті, які опинились у скруті і хочуть заробити копійку. Таких рідко де візьмуть на роботу, бо ж постійні лікарняні молодих мам зупиняють роботодавців. Її кав’ярня – то єдине місце у згаданому міському парку, де є безкоштовний туалет.

– Скільки я чекала той дозвіл, – розповідає пані Любов. – Мені говорили про паркову зону тощо. – Але ж це кав’ярня, алкоголем я не торгую, пива немає, хоч чимало заходять і питають саме про алкогольні напої. А мами з дітками й інші люди завжди можуть зайти до мене на чашку чаю чи кави, по смаколики, а й просто в туалет. У парку ж немає навіть туалету, ніхто досі не збудував його. Хоча поряд розваги, багато молоді гуляє, особливо в теплі дні, тож моя «Філіжанка» слугує не лише для перепочинку. 

«Хіба хотіла бути підприємцем? – не мала іншого виходу!»

Її шлях до бізнесу дещо схожий на дорогу до своєї справи інших у нелегкі 90-і минулого століття. Але коли дізнашся, як складалось життя Любові Михайлівни, то не віриться, що все це могло випасти на долю цієї тендітної жінки.

– Усе почалось із 1991 року, коли ми стали незалежні.

Для мене то епохальний період, бо саме в моїй родині так склалось, не лише в Україні, – розповідає Любов Шайдур. – На той час у мене була паралізована мама, хворий старенький батько-фронтовик. А пізніше занедужав і чоловік. Троє дітей-школярів. Чоловік помер у 2000-у, а перед тим були довгі 8 років лікування від раку. Тому працювати на фабриці, за освітою, я не могла. Маму доглядати, батька, лікарні, школа, куди гроші за всіх трьох треба – це все треба було встигати, ще й грошей бракувало, бо багато на ліки і школу йшло.

Любов Михайлівна з чоловіком працювали на кондитерській фабриці в Полтаві на той час. Сюди вона перевелась із Тростянецької шоколадної фабрики зразу після одруження.

– Нас 10 осіб, як десант, туди закинули, коли ще будувалась фабрика у Тростянці. – згадує жінка. – Ми там і сторожами були, і виробництво розпочинали, по книжках все. А тоді заміж у Полтаву вийшла, і з чоловіком працювали на нашій фабриці вже. Він старшим майстром холодильно-компресорного цеху був. Так сталось, що чоловік мусив піти з фабрики, бо почало серце турбувати, по 3 доби міг на роботі бути, переживав за все, відповідальний дуже. А коли почались проблеми зі здоров’ям, руки обпік фреоном, то на легшу роботу його не перевели на підприємстві. Тому мусив звільнитись.

Білизна не пішла, довелось роздарувати, за мед ледь не висадили з потяга 

У 90-і їх називали «челноками», людей, котрі з картатими торбами стали шукати товар, якого не було на полицях магазинів, і продавати. Багато хто їхав у Москву, бо ж там було все.

Перші спроби зайнятись таким бізнесом у Любові Михайлівни зазнали краху. Почала їздити в Москву до родичів, купувала білизну, щоб у Полтаві продати. Але не складалось, товар або не купували, або, припускає пані Любов, не вміла його продати, бо все ж вона вчилась і має хист до роботи з продовольчою групою. Майки і шкарпетки роздарувала, але грошей треба було, бо жити ні на що.

– То цигарки привозила, пам’ятаю, везеш у рукавах, на собі потягом, – пригадує Любов Михайлівна. – У батька пасіка в селі була, то одного разу я відро меду у Москву возила, батько дав, щоб продала й натомість було за що купити товар. Серед ночі нас розбудили, бо, мовляв, вивожу наш національний продукт. Мої двоє дітей як здійняли галас, перелякались, що нас висадять. Мед не забрали, я не віддала. І з потяга таки не висадили. А в Москві я продала той мед, тітка помогла збути. Затарилась цигарками і привезла їх.

На Леваді в Полтаві стояли хто з чим, мікрорайон тоді лише будувався, один магазин був, і поряд торгували люди.

– Морозяка, а я у зеленому пуховику та валянках. Як зараз пам’ятаю, – каже пані Любов. – І продала я за день лиш одну пачку цигарок тих. На хліб і все. Я прийшла додому до одвірка і до Матері Божої: що мені робити? Як же дітей годувати? І от спало мені на думку поїхати на кондитерську фабрику у Тростянець, там же всі мої однокурсники, директор взагалі одногрупник. Приїхала, під чесне слово і розписку дали мені шоколад і батончики – це й був мій перший проект. Зареєструвалась підприємцем, відкрила рахунок в банку і почалась співпраця з фабрикою. Машини не було, все в руках та на візку типу кравчучки возила рейсовим автобусом спочатку. Старший син допомагав, їздив зі мною. Пізніше вже наймала сусіда зі стареньким «Москвичем» для поїздок.

– А як шоколадна фабрика перейшла на торгівлю вагонами, в кожному місті з’явились дистриб’ютори, довелось придбати велику триколісну «тачку» і возити товар з оптового ринку, а в сумках – із Харкова.

Зараз Любов Михайлівна каже, що не знає, як вона той триколісний візок із платформою могла везти, адже він був навантажений, ящиками з солодощами і напоями. Але ж якось транспортувала. Допомагали діти, іноді син пропускав школу, бо чоловік у лікарні, а самій не впоратись і грошей на найнеобхідніше вдома немає.

У 90-і пані Любов опанувала шиття, дітям перешивала куртки із своїх плащів, бо не було за що купити одяг. 
Тоді ж навчилась пекти всілякі смаколики, а тепер це стало у нагоді – у «Філіжанці» більшість випічки – то власного виробництва: пиріжки, слойки, чізкейки, трубочки та багато іншого. Асортимент оновлює, пробує нові рецепти. 

Інший полтавець у 90-і взявся за гірськолижний курорт та розвиток спорту, йому це вдалось.

Продамо шоколад – купимо хліба чи молока

Як згадує жінка, нелегко було дітям (особливо найменшому) звикнути до думки, що коробки з шоколадом – то не їм.

– Їсти шоколад було не можна, то ж товар, мені довелось це пояснити дітям, – каже підприємиця. – Ну а як інакше? Коли у квартирі з’явилось багато шоколаду, діти ж не усвідомлювали, що то задля ліків, хліба чи м’яса, одягу, взуття.

Рекет замучував у ті часи, торгували на парапеті, летіло все, вимагали, забирали. Віддавала товаром.

Важкі часи спіткали, коли чоловік на останній стадії лікувався в обласній лікарні. А в Любові Михайлівни біля входу на територію медзакладу був торгівельний намет, поряд ще кілька підприємців мали точки, усього 6. Місце хороше, та й пацієнтам і відвідувачам лікарні потрібне (нині там вже немає наметів, лише зупинка). Податок у місцеву казну треба було сплачувати 120 гривень щомісяця за торговий патент. А Любов Михайлівна не могла, грошей бракувало, бо все з’їдала лікарня. Накопичився борг. Згідно із законом, жінка пішла просити в міської влади зменшити вдвічі суму за місце (така норма була для тих, хто опинився у скрутному становищі тощо). Але, як згадує Любов Шайдур, їй відмовили. Мабуть, це місце комусь припало до душі і жінку просто хотіли вижити звідти. Приходили приписи демонтувати намет, забирали патент, подали до суду за 360 грн. боргу.

Тоді вона взяла сина і поїхала в Київ до Олександри Кужель.

– Розпитували, де знаходиться захисниця підприємців. Люди розказали, інтернету ж тоді не було ще у нас, 1998рік. Олександра Кужель написала звернення до міської влади, щоб мені знизили до 60 гривень плату за патент. А ще витягла гроші 360 гривень і дала. Я плакала, не хотіла брати. Та вона наполягла, – згадує свої митарства жінка.

– У Полтаві робили круглі очі і казали: «а хто така нам Кужель?» Але на кілька місяців таки знизили платню за той патент. Та перед цим приїхала комісія, описували, що є в квартирі, якого року телевізор. Це так було принизливо! Якраз з цим співпав приїзд «швидкої допомоги до чоловіка. Бо йому було погано. Комісія робила своє, а лікар своє. А я з жахом за всім спостерігала.

Коли чоловік помер, півроку сиділа на кухні й ридала. Ми любили з ним одне одного. 

У підприємницькій діяльності Любові Шайдур багато було судів: жінка завжди намагалась боротись за справедливість. Оскільки захисту шукати було ні в кого і хабарів не давала, то залишалось лише позиватись.

Зрозумівши, що разом боротись краще, на початку 2001 року (у 50 років) пішла в активну громадсько-політичну діяльність. Була в засновниках Спілки підприємців Полтавщини (Юрій Волик очолював).

– У «Батьківщині» (яку тоді залишали багато хто) почала створювати команду спочатку як голова районної, потім міської організації. Ні за чим не жалкую. Заряджена ідеєю перетворення України в суспільство справедливості і добробуту, я день і ніч цим жила (це й від депресії врятувало). Поряд були чудові люди. Ми збирались у мене вдома за чаєм, читали газети, планували роботу. Це був своєрідний політклуб. Було багато маленьких і великих майданів. Ми горіли і вірили. Ні, я не розчарована. Все йде своїм шляхом. Зараз стало все іншим. А я не можу бути там, де душа відчуває себе не комфортно. Щоб чимось займатись в політиці, треба горіти і вірити. Та й вік уже не той. Буду підтримувати молодих патріотів, розумних, енергійних лідерів, для яких зробити Україну заможною, вільною, правовою,– взірцем для всієї Європи – це сенс життя, – каже жінка.

Погляд підприємиці на нинішні події

«Пенсіонерів, інвалідів, у яких пенсія менша від прожиткового мінімуму і які не хочуть просити субсидію чи якісь пільги, а бажають самі собі допомогти – звільнити від усіх податків. Звільнити від податків студентів, молоді сім’ї з малими дітьми, які хочуть зайнятись підприємництвом. На одній торговій точці чи в точці надання послуг має право перебувати не тільки підприємець, а і члени його сім’ї. Родина сама вирішує, як їм працювати, коли кого підміняти. Це одна одиниця. Підприємець повинен мати право ділитись своїми прибутками з іншими особами. Наприклад, я у «Філіжанці» хоч сама буду, хоч з помічницею (наприклад молодою мамою, яка потребує роботи, але не має можливості часто працювати, може 10, а то й 5 днів на місяць) – виручка буде однакова, і мені вирішувати допомогти цій мамі заробити в місяць 700 чи 1000 грн (в залежності скільки днів працює), поділившись своїм прибутком, чи весь їй віддати, чи самій працювати. Ніхто не має права змусити найманого працівника реєструватись у пенсійному фонді, якщо він не хоче. А якщо хоче, то сам повинен вирішити чи 300 грн платити чи 3000, у залежності від того, яку пенсію планує отримати і платити це самостійно. Кожен за себе сам все сплачує. Підприємець надає безкоштовно місце для роботи і заробітку, і за це місце все платить сам (за землю, за комуналку, охорону, вивіз сміття...), сам ремонтує, рекламує, забезпечує сировиною, товаром, обладнанням, комфортом. На кожного підприємця держава повинна молитись, ми всі наповнювачі бюджету. Чим менші будуть податки, тим більше буде цих стабільних наповнювачів. Всі хочуть працювати і платити податки, нічого не порушувати. Але для цього держава повинна створити умови.

Підприємець не може наповнювати тільки державний і місцевий бюджет, а ще й бюджет сім’ї повинен бути плюсовим, і на розвиток кошти залишатись. Тоді не буде необхідності йти в тінь чи їхати за кордон. Чомусь у Біблії говориться про десятину. Якщо я платитиму тільки за землю під «Філіжанкою», то це вже буде щомісяця поповнюватись бюджет міста більше, ніж на 600 гривень! Це мало? Тоді я зможу утеплити приміщення, розширити асортимент, привезти землі і посадити клумбу з одного боку, а з іншого поставити яскравий дитячий майданчик для самих маленьких, щоб мами могли пити каву поряд зі своїми малими шибениками, які бавляться в полі зору».

Картини у «Філіжанку» замовила у мисткині Лариси Лукаш, гроші за них художниця віддала на благодійність, для бійців АТО

Читайте на сайті також: Полтавка Наталія Май розповіла, чому в телешоу не беруть відомих, та багато іншого про роботу артистів

Автор: Ніна Король