Хірург із Полтавщини протягом року на Сході зробив півтисячі операцій

23 березня, 14:10   0

Юрій Хавер – хірург вищої категорії Миргородської центральної районної лікарні, який рятував життя українським бійцям у зоні АТО. Минулого року лікар отримав відзнаки Патріарха Філарета «За жертовність та любов до України» та міністра оборони України «За бездоганну медичну службу», а також став лауреатом премії «Людина року». Втім, як він каже, у зону неоголошеної війни їхав не по нагороди, а виконувати свій громадянський обов’язок. Про умови перебування медиків на Сході та лікарський погляд на медичну реформу в Україні – далі в матеріалі.

– Юрію Олександровичу, Ви народилися в сім’ї медиків. Ваші батьки – стоматологи. Чому обрали спеціалізацією саме «хірургію»?

– Це свідомий вибір, який я зробив, ще навчаючись в інституті. Свого часу я влаштувався працювати санітаром у хірургічне відділення у 1-у міську лікарню Полтави. Із того все й почалося. Спочатку санітаром був, потім – медичною сестрою. Тож чотири роки, навчаючись у виші, пропрацював у хірургії 1-ї міської полтавської лікарні.  

– Коли Вас мобілізували в зону АТО? Чи була якась спеціальна підготовка до того, як відбути на Схід?

– Мобілізували в липні 2015 року. До того, як вирушити на Схід, майже два місяці були навчальні збори в лісах Житомирщини. Нас готували й певною мірою перекваліфіковували з цивільних лікарів на військових.

– У чому полягала ця перекваліфікація?

– Чесно кажучи, це мало не дуже цікавий вигляд. Найкориснішою з цього всього була тактична медицина. На заняттях ми відпрацьовували практичні навички з надання допомоги пораненим на полі бою. Тактична медицина – категорія знань досить нова. Тут ідеться про невідкладні ситуації та поранення, надання допомоги в бойових тактичних середовищах. На мою думку, навчальні збори дали небагато на загальному хірургічному рівні. Але все-таки курси відбуваються під егідою Збройних сил України й потрібні хоча б для того, щоб зрозуміти, що таке армія.

– Скільки часу Ви перебували на Сході й що входило там до Ваших обов’язків?

– На Сході був майже 14 місяців. Відбував службу в місті Часів Яр Донецької області. Це приблизно двадцять кілометрів від нульових позицій. Мене відразу призначили начальником хірургічного відділення 65-го мобільного військового госпіталю. Цей медзаклад, підпорядкований Харківському міському клінічному центру Північного регіону, розташований найближче до лінії зіткнень. Протягом цього часу я відповідав за госпіталь, хірургічну службу й за групи підсилення, які нам підпорядковувалися. Це чотири районні центри – Бахмут, Костянтинівка, Торецьк і Попасна.

– Адаптуватися було складно? Наскільки відрізняються умови роботи?

– Дуже відрізняються. По-перше, рівнозначністю професійного та організаційного керівництва. У цивільній медицині професійне керівництво, звісно, вище, але ми тут були військовими медиками й підпорядковувалися міністерству оборони. По-друге, тактичною обстановкою й часом. Під час військових дій вони не на боці хірурга, а, можна сказати, – проти. Ще принципова різниця – потреба евакуації пораненого. Його постійно переміщують. Немає одного медика, який лікує людину до самої виписки. Одразу після операції поранених евакуювали від нас у центри, де люди проходять далі лікування та реабілітацію. Тобто все відрізняється від того, до чого ти звик у цивільній хірургії.

– Скільки операцій Ви зробили за час перебування в зоні неоголошеної війни?

– Хірургічна служба госпіталю виконала понад 1100 за час мого перебування, а я – близько 500 хірургічних втручань. Ці операції відбувалися безпосередньо в нашому госпіталі та в районних лікарнях, де були групи підсилення, куди ми постійно висувалися та підтримували їх.

– Серед Ваших операцій були такі випадки, коли людей не вдалося врятувати? Чи можна було б зберегти їм життя, якби були кращі умови, краще оснащення? Яке взагалі було забезпечення вмедзакладі, де Ви працювали?

– У госпіталі за час свого перебування я не втратив жодного пораненого. У нас усі одужали. Були два випадки загибелі вояків, які потрапили до груп підсилення. Одного ми втратили в Торецьку, а іншого – у Попасній. В обох випадках були досить хороші умови, хороші операційні. Питання полягало, фактично, в отриманих травмах, несумісних із життям.

Із медичним забезпеченням там, слава Богу, усе нормально. За час перебування на Сході мені вдалося створити базу, зібрати інструмент, підготувати кадри, адже всього цього не було Зараз там непогана медична база, хоча люди виснажені. На мій погляд, найбільша все-таки там проблема – це брак людських ресурсів. Величезна потреба в лікарях, медсестрах і технічному персоналі: водіях, санітарах, носіях.

– Чому бракує медичного персоналу? Мало мобілізували людей, чи це зумовлено тим, що зараз не призивають?

– Було кілька хвиль мобілізації. Лише з четвертої, нас, лікарів, почали готувати в навчальних таборах. У перших трьох мобілізаціях цього не було. До того яку тільки роботу медики не виконували. Багато лікарів загинуло в зоні АТО. Чому? Бо, фактично, кваліфікований хірург виконував роль санітарного інструктора й, грубо кажучи, евакуйовував пацієнта з полю болю. Я б сказав, що фактично, 75% навантаження військових лікарів лягло на плечі цивільних медиків.

– Чи спілкуєтеся далі з бійцями, яких оперували?

– Я, коли перебував в АТО й оперував, відслідковував своїх оперованих у тих військових центрах, куди вони потрапляли. Це Харків, Одеса, Вінниця, Дніпро, Київ. Усі вони доліковувалися, з усіма, слава Богу, усе було гаразд, усі видужували. І інформацію про них я для себе з’ясовував і уточнював у лікарів цих госпіталів. Безпосередньо з пораненими не спілкуюся, адже там усе відбувається все настільки швидко й, до певної міри, екстремально, і такий перебіг подій не залишає часу на емоційну складову. Усе відходить на другий план, адже основне завдання – максимально якісно виконати свою роботу й зберегти життя.

– Із табору терористів на Ваш операційний стіл потрапляли люди?

– Так.

– Скільки таких випадків було й за яких обставин?

– Їх привозили наші військові. Фактично, їх брали в полон уже з пораненнями. Ці поранення треба було оперувати. Після цього сепаратистів забирали.

– Розкажіть про найскладніші операції, які доводилося робити на Сході.

– Їх багато було. Із того, що запам’яталося, – це випадок у Бахмуті. Ми оперували хлопця, у якого було вісім кульових поранень. Це були ушкодження грудної клітки, легенів, живота, кінцівок, тобто множинні поранення. Оперували ми його близько шести годин. Хлопець вижив, усе скінчилося добре.

Інший випадок, коли близько десяти годин ми оперували пацієнта з важким пораненням судинних пучків на обох нижніх кінцівках. Теж вдалося врятувати йому життя й зберегти кінцівки.

– Які основні проблеми військових медиків, із якими Ви стикалися під час роботи?

– Вони були й є наразі, адже я постійно в режимі спілкування зі своїми побратимами, які там залишилися. Я й зараз туди періодично їжджу як волонтер. Їздив на Схід із гуманітарною місією в грудні, через два тижні планую вирушити туди знову, бо мені відомо, чого там не вистачає.

– Повертатися з зони АТО на мирну територію психологічно було складно?

– Складно. Я й досі не все розумію. Деякі речі після повернення сюди для мене неприйнятні. Усе, що відбувається тут, абсолютно не можна порівняти з тим, що відбувається там. Це і масовий прихований сепаратизм серед населення, а іноді – і неприхований.

– Як Ви ставитеся до медичної реформи, яку впроваджують в Україні? Чи реально в нас забезпечити страхову медицину, імбурсацію ліків, укрупнити госпітальні округи?

– Я не зовсім розумію, як усе це працюватиме. Погляньте на наші дороги. Районом ніяк проїхати взагалі – асфальт із снігом зійшов. А йдеться про те, що з Петрівки-Роменської, яка на кордоні з Сумською областю, до нас має приїхати пацієнт із защемленою грижею чи перфоративною виразкою. Дуже складно буде діставатися, враховуючи віддаленість госпітального округу й стан наших шляхів.

– Але все-таки, наскільки я розумію, у реформі йдеться, що люди зможуть самі обирати, де лікуватися, тож заклади будуть конкурувати між собою. Можливо це реалізувати в перспективі?

– Пацієнт обирає лікаря, підписує з ним контракт, якщо йдеться про сімейного лікаря. Цей медик отримує відповідні кошти і залежно від того, скільки він підпише контрактів, стільки отримає і коштів. Але мені поки що незрозуміло, як це втілюватиметься на практиці.

– Хто подавав Вашу кандидатуру на премію «Людина року»?

– Місцеві атовці, члени спілки учасників бойових дій, відразу після того, як я демобілізувався, знайшли мене й запропонували подати на номінацію премії «Людина року». Якби не підтримка спілки, то, можливо, я й не брав би участі. Що ж до премії «Людина року», то хлопці вважали, що варто розглядати мене як «Лікаря року», а конкурсне журі вирішило трохи інакше й номінувало в категорії «Професіонал року».

Автор: Наталія Сіробаб

Інтерв'ю 23 березня, 14:10

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції