Книгу українця, який вижив у полоні на Сході, надрукували в Росії

01 червня, 11:35   0
Валерій Макеєв. Фото Ярослави Фоніної

Валерій Макеєв – письменник, волонтер, правозахисник, журналіст, який, визволяючи людей на Сході, сам потрапив у полон. Цього вівторка в Полтаві він презентував дві свої книги «Сто днів полону, або Позивний 911» і «Привиди президента». Детальніше про ці видання та як це – бути бранцем терористів, митець розповів «Колу».

– Пане Валерію, звідки Ви родом і хто за освітою?

– Народився я в місті Золотоноша Черкаської області. Там закінчував середню школу, потім – навчання, армія. Маю три вищі освіти: юридичну, економічну, технічну. Зараз я правозахисник, у судах, грубо кажучи, мешкаю. Але коли є такі зустрічі, презентації книг, що стосуються подій на Сході, то відкладаю всі свої справи та їду, і це на рівні місії.

– Презентація Ваших книг – це частина благодійного заходу. Чому погодилися брати участь? Хто організовує це в Полтаві?

– Півтора року тому я приїжджав у Полтаву з книгою «Сто днів полону», але цього разу презентація буде з особливим підтекстом. У вашому місті є чудовий організатор Дмитро Кравченко. Він тоді мені пообіцяв, що організує креативно-мистецьку зустріч. Мені надзвичайно сподобався сам формат: що артисти з театру читатимуть уривки з книг, приїде відомий гурт TaRuta. Тому для мене це за честь. Я тішуся, що мені надають можливість брати участь у цьому заході. Захід унікальний, там будуть вхідні квитки за ціною 50-60 гривень, що за естрадний концерт ніби й не гроші, але на ці кошти придбають баню для 72-ї бригади, яка зараз стоїть в Авдіївці. До речі, маю дуже багато близьких знайомих саме з цього підрозділу.

– Які книги привезли до Полтави? Про що вони й для кого?

– «Привиди Президента» – це перша книга з трилогії, яка зараз у роботі. Контракт підписаний із одним із найпотужніших видавництв України. Вони чекають того, що ще не написане. Я пишу швидко. Приміром, таку книжечку (показує «Привиди Президента» – авт.) написав за сім днів. Це не я пишу, головне – відключитися, вимкнути телефони, воно саме приходить дуже швидко й влучає «в десятку». Дуже тішуся тим, що хлопці, яких це стосується безпосередньо, хвалять книги.

Були щойно у вас у бібліотеці. Прийшли різні люди на презентацію: і школярі, і прості жіночки. А стояли й чоловіки у військовій формі. І боєць із батальйону Кульчицького сказав: «Боже, я для себе щось виніс. Ніколи не катував полонених, а тепер точно цього не робитиму». А в мене такого меседжу й приблизно не було. Я говорив про наш полон і про людські цінності, а не агітував не катувати людей із ворожого табору. Але тішуся, що людина, яка третій рік воює, по-своєму, у практичній площині сприйняла мій посил про те, що любов таки переможе війну. Власне, про це і є моя книга «Сто днів полону». «Добра книга про злу війну», як зазначив один із дописувачів. Чи може перемогти любов? Безумовно. Навіть убивати ти мусиш із любов’ю, пропускати через себе не злість, ненависть, не лють, бо ти просто загинеш, якщо будеш таким у бою. Своїх ворогів ти маєш шанувати, хай не любити, але шанувати. Це закони ведення війни. Справжній воїн не дозволить собі вбити полоненого. А держава – це також воїн. І коли в країні на рівні закону не бажають надавати статус полонених, а полон – це складова війни – за яким законом можна потрапити до тих, хто там перебуває? Якщо в нас АТО – значить це терористи. Жодного закону щодо дій під час тероризму в нас немає.

– А як Ви потрапили в полон?

– Коли розпочалися військові дії, я робив те, що можу, не воюючи безпосередньо зі зброєю на передовій. По-перше, у нас так і не створили військового підрозділу, який би фахово вів роботу з визволення полонених. По-друге, якщо ми назвали це АТО, то жодні військові не повинні йти на перемовини щодо звільнення полонених. Тож на початку війни ми виконували роль волонтерських недержавних організацій. Наша група тісно контактувала з міністерством оборони та іншими силовими структурами й вела дистанційну роботу зі звільнення полонених, яка мала позитивні результати. Але, як кажуть, так карта лягла, що наприкінці липня 2014 року надійшла оперативна пропозиція, щоб я приїхав на той бік із журналістами і ми зробили репортаж, як там непереливки після цих подій, а нам натомість віддадуть сімох полонених із-під самої Росії, із Краснодона. Домовленість була чіткою, але війна є війна. Я не був упевнений на сто відсотків, що все пройде гладко. Це передова, це був дуже гарячий період боїв.

14 серпня вночі ми виїхали з Черкас своїм «бусиком». Прямували до «Айдару», але концепція змінилася. Дали нову «вводную» – їхати на Лутугіне. Ми дісталися туди, і зв’язалися вночі з тією стороною, домовилися, що нас там зустрічають і ввечері маємо повертатися назад. Але за три кілометри від місця зустрічі нас перехоплює інший підрозділ, який не підпорядковується тій, «центральній», владі. І після вигуків «Аллаху Акбар» я розумію, що щось пішло не так.

– Це представники так званої ЛНР були?

– Треба сказати, що на той час контрольованість підрозділів із боку терористів була не більше ніж 30 на 70%. Тобто 30 підпорядковувалися, а решта 70 це і козачки, і чеченці були.  Тож із координацією дій та «підвладністю» там були суттєві прогалини. До одного з таких угруповань ми й потрапили. Коли нас узяли і я сказав, що їду з такою місією, то перше, що від них почув, було «Так, вот этих спрятать и никому не показывать».

– Розкажіть детальніше про полон і чому обрали жанр сповіді для книги «100 днів полону, або Позивний 911»?

– Книга-сповідь. Мабуть, тому, що вона чесно написана. Від серця. Хоча кому можна сповідуватися? Хіба – перед Богом. Напевне, цесповідь перед рідними з подякою за те, що пережили часи, доки я був там. Це також сповідь перед усіма знайомими та незнайомими.

– Скільки разів видавали цю роботу?

– Уперше вона вийшла накладом чотири тисячі, що для України дуже багато. На сьогодні я вже нарахував дванадцять тисяч із лишком.

– Якщо «100 днів полону, або Позивний 911» – це автобіографічна розповідь, то де Ви брали матеріал для «Привидів Президента»?

– Книга «Привиди Президента» – це абсолютно невигадана історія. Я дозволив собі певні художні речі, хоча редактор і каже, що це документальна повість…

– То який відсоток домислу в творі?

– Фабула – правда, просто в одному герої зібрано з п’ять осіб.

Я лежав у луганському госпіталі під час полону. Наш поверх був саме для військових, здебільшого з ворожого боку, але й наших полонених туди привозили. До нас потрапили хлопці з «Айдару». Мені не довелося нічого вигадувати. Це, власне, історія про звільнення 32-го блокпосту, як ці бійці опинилися в засідці, про їхнє перебування в полоні та як після повернення звідти вони залишилися в нашій державі привидами, ніби їх не існувало. Адже вони не оформлені як бійці, а були добровольцями. Президента там дуже мало. Це привиди, що приходять до нього вві сні. Це книга не про Президента, а про Україну, про наших хлопців.

– У якому видавництві побачили світ книги? Якими мовами вони надруковані?

– У черкаському видавництві «Брама», київських «Книгоноша», «Самміт-книга», харківському «Фоліо».  Видавали і українською, і російською. Першими, хто надрукував, були взагалі ізраїльтяни. Вони видали мій матеріал не книгою, а газетою. Шість розворотів поспіль були в центральній тель-авівській газеті, тому що для них тема «Як вижити в полоні» – номер один, щось надзвичайне. Бо, за великим рахунком, як тебе місили, як тобі було в невеликій кімнатці, не важливо. Головне – як ти вижив? Дякую також сябрам-білорусам. Їхня незалежна профспілка журналістів теж видала. І – унікальна річ – книга надрукована в Росії. Уривками, але там знайшлися люди (Надія Ажнехіна, колишній секретар російської спілки журналістів), які розмістили уривки з твору в журналі «Журналист России» під назвою «Правда о войне».

– Де Ви вже презентували ці книги? У яких містах плануєте ще?

– У Полтаві я вже вдруге. І, напевне, приїду і втретє, коли закінчу трьохтомник. Були вже Кропивницький, Харків, Одеса, Львів, Ужгород, Івано-Франківськ, Рівне, Київ тощо. Планів їхати в інші міста на найближчий час не маю. Хочу все-таки завершити роботу.

– Про що йтиметься в останній частині трилогії?

– Остання частина трилогії має назву «Вірний присязі». Це продовження «Ста днів полону», в основі якого – реальні події. Ми їхали визволяти сімох осіб, і коли я потрапив у полон і вийшов звідти, в міністерстві оборони мені про цих людей кажуть: шестеро повернулося, один залишився й переховується на території АТО, але він сказав – чекає на тебе. Я зв’язався з ним і кажу: «Синку, ми тобі зможемо допомогти, якщо ти добровільно здасися, тоді ми хоча б побачимо в списках полонених». Він відповів: «Я не здамся – не хочу, щоб усі думали, що українські солдати такі слабкі». Півроку з простреленим плечем він переховувався по підвалах. Я погодився бійця витягти. На його день народження привів хлопця до його мами. Про те, як вдалося врятувати бійця, – остання книга трилогії.

– Як у Вас виходить балансувати між роботою письменника та правозахисною діяльністю?

– Не знаю. Роботи дуже багато. Не писати вже просто не можу. І не укриваю – мені це до душі. І головне – від душі. Не скажу, що це просто. Бачу, що це йде і воно запотребоване. Просто пишу, хоча є фахівці, до думок яких прислухаюся. Женя Положій, Андрій Курков давали мені цінні поради, адже певні стандарти ти маєш витримувати, бо вийде якась катавасія, а це все-таки літературний твір. І я плекаю надію, що твори можуть претендувати на літературну цінність. А правозахисна діяльність – вона завжди зі мною. Доки живу. І будемо жити. В вільній і соборній Україні.

Читайте також: У Полтаві відбулася презентація книг про АТО, війну та полон

Автор: Наталія Сіробаб

Інтерв'ю 01 червня, 11:35

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції