Співачка Ярослава Руденко: «Я вже не соромлюсь розповідати, як працювала прибиральницею і нянею»

24 вересня, 13:00   0

Заслужена артистка України Ярослава Руденко з дитинства мріяла бути співачкою. Були часи, коли приїздила в село, працюючи в місті прибиральницею і нянею, але соромилась обмовитись про це. Вона вперто і наполегливо торувала свій артистичний шлях навіть тоді, коли колеги насміхались. Уміє поєднувати три роботи і скрізь усе встигнути. Виступає у найвіддаленіших куточках країни та в зоні АТО. Про себе, пісні, про те, як нелегко було дівчині з села підкорювати сцену, розповіла в інтерв’ю «Колу».
Не так давно Ярослава приїздила до Полтави, тут вона має чимало друзів, знайомих. Тож ми поговорили про різне, серед іншого – і про особисте та те, що боліло, що заважало у творчості.
– Ярославо, я знаю, що ти боєць за натурою. І бачу, що можна, маючи талант і сильний характер, здолати багато перешкод на шляху до мети. Розкажи, з чим тобі довелось зіткнутись?
– Я росла без батька, батько молодшої сестри теж помер давно, мама виховувала нас сама. Вона казала: дівчата, вчіться, старайтесь, аби колись ви мені могли допомогти. Тож я росла з установкою, що я старша, мріяла, що колись, коли буду вже міцно стояти на ногах, матиму роботу, заберу маму та сестру до себе в Київ. Так і сталось: я вивчилась, почала працювати (аби вижити і мати змогу винаймати житло, не на одній роботі працювала), забрала їх до себе. Мама в мене вчителька, у нас у Рудці викладала німецьку мову, знайшла роботу в Києві, працює. Сестра нині вже студентка двох вишів. Мама, до речі, цього року вийшла заміж; Сергій Іванович, її чоловік, із Луганська. У мами непроста доля, життя її зробило сильною, тому вона і вчила нас, щоб ставали на ноги і могли допомогти їй. Як тільки я влаштувалась у хор імені Верьовки артисткою, забрала маму з сестрою. Нам усім було дуже важко, я навіть працювала прибиральницею і нянею, але довго не розповідала про це ніде, соромилась.


– Коли вдалось побороти переконання, що не варто соромитись? Як тобі, дівчині з провінції, вдалося вижити в Києві, заробляти гроші на життя?
– Донедавна я соромилась розповідати, що працювала нянею і гувернанткою. Вважала, що кому те потрібно, та й про те, як я виживала у великому місті, не хотіла розповідати. Хотіла, щоб люди вважали в селі, що я лише артистка, співаю, в мене богемне життя. Я була гарно одягнена, мала чудові концертні костюми, а ще хороший інший одяг завдяки тому, що працювала прибиральницею і нянею. Недавно наважилася говорити про це. Нині вже не соромно розказати, що гроші на прожиття заробляла, працюючи в родині киян: я була нянькою дитини-аутиста та гувернанткою. Причому дівчинка не говорила, а перші її слова, коли нарешті вона заговорила, були слова пісні, яку ми з нею вчили. Батьки купили доньці синтезатор. Я акомпанувала їй, дівчинка нарешті почала співати, співали разом. Потім почали складати з нею пісні. Так я до 6 років у них працювала ( два роки), і мала почала говорити. Родина була дуже хороша, виручила мене у скрутні часи. Вони дуже мудрі, намагалися всіма способами мені допомогти. І не так, що ось – візьми. Траплялось, попросять пересадити квіти, а там увесь балкон у квітах. Мені хіба важко, що там ті квіти саджати, це ж не 60 соток картоплі підгорнути чи сполоти, пересаджу. А тоді до зарплати солідно доплачують за такі роботи. Вони були вегетаріанці, тож через день на базарі купувала їм свіжі овочі та фрукти. Я сумувала за цією сімє’ю, але вже розривалась між гастролями і роботою там, у родині. Але ж це національний колектив, обличчя України, ми їздили часто за кордон. Після концертів мусила привести себе і вбрання до ладу, прибрати кімнату в гуртожитку, відіспатись із дороги, але мене вже чекали на іншій роботі – в родині, тож вихідних не було. Бігла туди на роботу, потім вночі робила те, що не встигла вдень. І не могла вже так. Однак згадую той час із вдячністю. Моя вихованка поведнікою нині практично не відрізняється від інших дітей. Така моя історія. Я її раніше дуже приховувала, а одна мудра людина мені сказала: «Подумай, он скільки дівчат із села, які не мають впливових батьків, грошей. І якщо ти не соромитимешся їм це роказати, у них буде стимул розвиватись, працювати і перемагати».
– Непросто в тебе складались стосунки зі столицею та колективом, розкажи про це.
– Мені нічого на голову не впало, у мене життя важке. Все, що маю, це те, чого досягала своїми силами. Мені було дуже боляче, коли моїх одногрупниць підтримували викладачі, бо їхні батьки торби приносили чи в конверті гроші. У мене цього не було. Оскільки я дівчина з села, було важко в колективі, особливо серед тих дівчат, які були не зовсім чемні. Вони мені робили боляче своєю поведінкою, своїми репліками, які кидали у мій бік. Називали мене селючкою. Розумієш, аби я виховувалась у такому середовищі, де б роказали, як одягатись, підбирати сумку. Що блакитні тіні підходять лише до певного одягу, не до всього. А моє розуміння тоді було таке: блакитні тіні – одні-єдині, і червона помада!
Колись їхала в електричці Київ-Гребінка і побачила жінку, яка розвозила воду, у неї були вищипані брови і зверху намальовані олівцем. Я чомусь вирішила, що так буде гарно, вискубла собі ті брови і намалювала. Пам’ятаю, як сміялись із мене дівчата на репетиції. Я плакала (але цього ніхто не бачив), довго чекала, доки ті брови відростуть.
– А хтось дружив із тобою? Чи з усіма були напружені стосунки в хорі?
– Були, але і вони не могли протистояти своїм старшим колегам. У хорі свої закони, своя атмосфера. І я почала займатись тренуваннями, це ж зараз я знаю, що таке тренінги тощо. А тоді тренувалась виживати в електричці: Київ-Гребінка – не просто електропоїзд, це такий механізм, коли в п’ятницю всі студенти, робітники, фахівці їдуть додому. І ти повинна не те що встигнути застрибнути і сісти, а влізти, щоб хоч у тамбурі бути. Йде цілковита боротьба, гадаєш на пальцях, де будуть двері, приїздиш завчасно. Ще ж я їхала з сумками, економила гроші, намагалась привезти дідусю з бабусею, двом прабабусям і мамі з сестричкою гостинця. І от я лізу в ту електричку, мене штовхають чоловіки, мені наступають на ноги, синяк могли набити під оком, бо всі ж так шалено хотіли потрапити в потяг. Я казала собі: не залізу в електричку і не сяду, значить я нічого в цьому житті не досягну. І завжди сідала.

– А чому з хором не склалось?
– Я не змогла там працювати, атмосфера не та. Хоча художній керівник Анатолій Авдієвський, уже покійний, на жаль, і його дружина мене дуже підтримували, хороші люди, совісні, але я звільнилась. Я хотіла співати, а не боротись і скандалити. Мене зрозуміють ті, хто там працював і працює. І я залишаюся без житла, бо гуртожиток надавав хор, без зарплати. Але я працюю гуверанткою і нянею, закупівельником. Я шукаю житло, у знайомих винаймаю півкімнати, ми там живемо по 7-8 осіб. Це страшне, бо в мене вкрали все золото, що бабуся дарувала, всі гарні речі. Ну, думаю, треба змінювати життя кардинально. Беруть мене солісткою в ансамбль Збройних сил, але неофіційно, бо місця немає. Іде Тіна Кароль у декрет, мене беруть на її місце. А чому саме цей ансамбль, бо це доля. Я в довіднику знайшла контакти трьох колективів: Збройних сил, Прикордонних військ, Нацгвардії.

– А чому саме такі, пов’язані з силовиками, шукала?
– Хотіла в чоловічому колективі працювати, у жіночому я напрацювалась. Та і чоловіки у формі завжди подобались. Ще в дитинстві співала «Пане полковнику» Раїси Кириченко і мріяла, що в мене буде чоловік у формі. Не важливо, у якому званні, але щоб був у формі. Тож телефоную тоді в ансамбль Прикордонних військ, мені відповідають негарно, у Нацгвардії – ніхто слухавку не бере, а тут взяла слухавку Ніна Іванівна Лемешко, наш адмінстратор, привітно відповіла. І я думаю: мені сюди. Прийшла, колектив дуже сподобався, і я досі тут працюю. А тоді був концерт у палаці «Україна», Іван Матієшин організовував. Я представляла Полтавщину, співала «Ой, там, на товчку, на базарі». Після пісні телефонують знайомі, запрошують прийти на фуршет. Я ж із радістю, що побачу друзів, іду. А там охорона на вході, перепустку питає, хто ви така. Та я артистка, але ж немає перепустки – не пустила. І там турнікети, а я в нових красивих ботфортах, у сукні. Думаю: якщо не перелізу цей турнікет, значить, я слабачка. Перелізла, погуляла. Потім поспішала на маршрутку на Нивки, де я вже винаймала житло. Лечу на тих ботфортах, аби ж встигнути, бо 15 хвилин лишилось до маршрутки. Мені назустріч ідуть двоє чоловіків, серед них Григорій Васильович Руденко. Почали розпитувати, я ж землячкою їм виявилась. Дали мені свої візитки, але я не думала, що там моя доля, серед тих чоловіків. Просили мою візитку, а в мене немає. Григорій Васильович записав мій номер телефона. Наступного дня, то було восени, 19 листопада, ішов дощ, я приготувала їсти і відпочивала. Тут телефонує Григорій Васильович і каже, щоб виглянула у вікно. Дивлюсь, а він стоїть у молочному плащі з букетом білих троянд. Він, як працівник СБУ, вичислив, де я живу, просив вийти. Я спеціально довго збиралась, набивала собі ціну, хоча була зібрана. Я взала троянди, сказала, що завтра важкий день, і пішла. А собі думаю: людина стояла під дощем, а я оце так змушувала чекати. А мені в житті таких квітів ніхто не дарував. А сама ж мрію, аби подзвонив. Наступного дня телефонує, питає, чи можу безкоштовно заспівати на ювілеї земляка у спілці письмнників. Звичайно, можу. І знову тікаю їхати метро. Але він таки переконав підвезти. Потім я переїхала на іншу квартиру, до поетеси Валентини Козак, бо ту хазяйка продала. Оселяюсь на Хрещатику, через дорогу від Нацбанку. І телефонує Григорій Васильович, питає, де я. А через пару днів дзвонить у двері: він дізнався, у якій квартирі я живу. Приніс баночку меду, мені незручно брати, а пані Валентина: давайте, Григорію Васильовичу, а наступного разу більшу банку принесіть. Так і зав’язалися наші взаємини.
Родичам боялась казати про коханого, а після була мовчанка.
– Як рідні сприйняли різницю у віці?
– Я обдумувала, як сказати мамі, що мій коханий на 39 років старший. Для себе я зрозуміла, що з іншим не зможу жити, що юні мені не підходять. Повідомила мамі, мама зі мною місяць не розмовляла. Не розуміла мого вибору. А дідусь з бабусею підтримали, потім і мама підтримала. І так уже з Григорієм Васильовичем 7 років. Я взяла його прізвище Руденко, до речі, моє життя змінилось. Тож щоб там не казали, прізвище впливає на долю.

Григорій та Ярослава Руденки

На Схід в АТО – родиною

– Знаю, що часто буваєш у зоні АТО. Яка за рахунком була поїздка? Із ким ви виступали?
– Оскільки мій чоловік – людина при погонах (генерал-майор СБУ – прим. авт.), ми об’єднали спільні сімейні сили і разом їздимо в зону АТО. Я із піснями, а Григорій Васильович із нагородами та гуманітарною допомогою. Наша велика родина теж допомагає бійцям. Моя мама неодноразово їздила в АТО як ведуча концертів. А ще готувала хлопцям пиріжки та вареники. Остання поїздка в зону АТО була із ансамблем Збройних сил України. У цьому славетному колективі я працюю солісткою. Це вже був 312-й мій концерт!


– Оскільки ви були в зоні, де небезпечно, та і твій чоловік при погонах, хочу запитати: сама умієш стріляти?
– Я вправно володію зброєю.
– Ти часто буваєш на Полтавщині, у Полтаві. За якою піснею тебе найчастіше впізнають? Якщо не за піснею, то за чим?
– Найчастіше мене впізнають за піснею «Батько і мати», яку написали полтавські автори Марія Бойко та Руслан Білишко. А в Полтаві впізнають на вулиці. Мені дуже приємно! Навіть коли я маю «неартистичний» вигляд. Минулого тижня зайшла у продуктовий магазин. Думала, ніхто не помітить. Одягалась у спортивний костюм та кімнатні капці. Але впізнали. Тому, поставила собі чітке правило: завжди тримати марку і не розслаблятися. Вінок концертний у магазин не одягатиму, але завжди буду у формі!


– Чого побажаєш собі, аби здійснилось через 10 років. Іншими словами, якою себе бачиш?
– Я велика мрійниця і кар’єристка. Цього не соромлюсь. Так, як родом із села, люблю працювати багато. Тому на відпочинок не завжди вистачає часу. Як каже моя мама: «Це у тебе в крові». Так, я велика трудівниця. Багато хто цікавиться, чи є у мене помічниця в будинку. Я відповідаю, що ні! Незважаючи на таке навантаження та щільний графік, а я працюю на трьох державних роботах, у квартирі, на дачі сама всьому даю лад. І не тільки в хаті, а й на кухні. Також маю багато квітів, маленький город. Як же без своїх огірків та картоплі! Я це люблю. Люблю квіти, дерева, землю. А вони, зі свого боку, мене. Працюючи на землі, я наснажуюсь, черпаю сили. Така вже я – Ярослава із Рудки.
– Яку музику слухаєш сама і коли, за яких обставин?
– Музику слухаю різну. Але «під настрій», як кажуть, слухаю пісні Раїси Кириченко, Оксани Білозір, фольклорні гурти. Коли слухаю бабусь, які співають автентичні пісні, зцілююсь. Недарма кажуть, що пісні наших пращурів несуть генетичний код, магічну силу. У цьому і є наша непереможність та краса.

Я дуже критично ставлюсь до самої себе. Звичайно, та дитяча сором’язливість на сцені вже зникла. Але коли мене вихваляють, я завжди червонію. Перед виходом на сцену досі хвилююся. Не важливо, чи це концерт на великій сцені, чи просто в маленькому селі, чи перед бійцями. Але це хороша ознака для мене.

– Люблю більше чай, ніж каву. Причому з чоловіком самі заготовляємо трави для чаїв. На Полтавщині ж багато заказників та заповідників, там цілющі трави, от і веземо та сушимо, ділимось із друзями. Ще консервую томатний сік – єдине, що консервую,  на інше часу бракує.

Нещодавно Ярослава приїздила до Полтави, побували з чоловіком на Дні знань однієї зі шкіл.

Автор: Ніна Король

Інтерв'ю 24 вересня, 13:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції