Полтавець, попри невтішні прогнози лікарів, сам поставив себе на ноги та вчить цьому інших

08 жовтня, 13:00   0
Максим Терлецький під час групового заняття

У Максима Терлецького кілька татуювань, сережка у вусі і чорний тренерський пояс військово-спортивного центру "Воїн" . Він має вищу освіту, веде активне життя і мало хто повірить, що більше тридцяти років тому лікарі давали зовсім невтішні прогнози щодо того чи зможе він ходити, чи все життя буде прикутий до інвалідного візка.

Максим сам вирішив, що все в його руках і подалльше життя залежить не від лікарів, а виключно від нього та від його сили волі і бажання. Зараз він має чимало досягнень, в тому числі і спортивних, але головне – він передає свої знання іншим і на волонтерських засадах тренує людей з інвалідністю. Зустрічаємося з Максимом в реабілітаційному центрі для дітей, де він саме займається з «випускниками» центру - тими, кому вже виповнилося 18 років.

– Розкажіть вашу історію? Коли лікарі поставили Вам цей страшний діагноз?

– Під час народження я отримав родову травму і мені поставили діагноз ДЦП – дитячий церебральний параліч. Визначили його пізно – після року.

– Як відреагували батьки, почувши такий діагноз?

– Мої батьки не розгубилися, почали відразу мене лікувати, возити по різним санаторіям, центрам, які були на той час. Щоправда, тоді ніякої реабілітації для хворих на ДЦП практично не було. Все лише тільки «шліфувалося», розроблялися методики, випробовувалося і батьки зі слів інших, хто мав схожі проблеми, дізнавалися про можливе лікування. Бувало навіть так, що посеред вулиці підходили, побачивши як я ходжу, зупинялися і розповідали зі свого досвіду чи досвіду знайомих про те, як лікували ДЦП, де та чи був результат. Так батьки мене возили років десь до 14. А потім я сам усвідомив, що якщо не буду робити все сам, то нічого доброго мене в майбутньому не чекає. І я почав займатися самостійно.

– Які прогнози щодо Вашого здоров’я та можливості повноцінно жити давали лікарі?

– Лікарі практично ставили на мені хрест. Батькам так і сказали, радуйтеся, що взагалі дитина родилася розумово повноцінною. А що до ходьби, то сказали, що ходити я не буду. Після року тренувань по власним методикам, коли прийшов до лікаря, він був в шоці і лише запитав «Як так?».

Максим проводить групове заняття

– А пам’ятаєте свої перші самостійні кроки?

– Ходити я почав пізно, десь років в три. Я пам’ятаю свої перші кроки та як це було. Я ходив погано, постійно падав. То лікарі мені сказали, що краще не ходити. В той час лікарі взагалі дітям з ДЦП ставили діагноз розумова відсталість, тоді ж, як в країнах Європи вже нормально це все лікували. Мій одногрупник теж має ДЦП, але візуально про це нічого не говорить. Він народився в Німеччині і тамтешні лікарі вже діагностували і лікували цю хворобу на ранніх стадіях. Він займається карате, так, звісно, він трошки повільніший за інших, але ДЦП ніхто не помічає.

– Ви навчалися в звичайній школі?

– Я навчався в звичайній школі, з цим в мене ніколи не було проблем. Мушу сказати, що Полтава в плані інклюзивної освіти не відстає. А от в садок для дітей з проблемами опорно-рухового апарату, мене не взяли. Аргументували це тим, що я не зможу сам себе обслуговувати. У мене був гарний клас, з однокласниками товаришував, хоча на вулиці часто «косилися» діти на мене і навіть дразнили та обзивали, без цього нікуди. Але зараз, здається, в свідомості людей щось змінюється і ставлення до людей з інвалідністю стає добрішим.

– А чи важко було здобути вищу освіту?

– Я закінчив інститут розвитку людини «Україна». Поступив у виш з третьої спроби. Спершу вступав до ПТУ, туди мене не взяли. Почали розповідати про важке обладнання. Як я зрозумів, директор просто не знав, як мені відмовити. Потім пробував вступити до педагогічного, там сказали: «Навіщо до нас взагалі ТАКИХ присилають». І лише тоді, через кілька років, я вступив до інституту, спершу вчився на перекладача, потім перевівся на соціального працівника.

– Звідки Ви дізнавалися про потрібні для реабілітації вправи?

– Спочатку я збирав різні вирізки з вправами з журналів про здоров’я, потім, коли став дорослішим, познайомився з людиною, яка тренувалася в «Драконі» та мала за плечима курси інструкторів. Це був Андрій Курінний і він почав зі мною займатися єдиноборствами. Мені завжди це приваблювало, ще з самого дитинства, коли побачив по телевізору телепередачу «Клуб мандрівників», загорівся цією ідеєю. Але тоді і секцій таких не було, та й ніхто б не взявся зі мною займатися. Я тренувався з Курінним, а коли він виїхав до Росії, продовжив займатися самостійно, але вже при цьому мав базу знань. Також почав купувати книжки на цю тему. Згодом пішов тренуватися до військово-спортивного центру «Воїн», де був тренером Олег Бариш.

– Вас туди взяли без проблем чи їх насторожив Ваш діагноз?

– Олег Миколайович, коли я дійшов до рівня інструктора і отримав чорний інструкторський пояс, потім вже зізнався, що навіть не уявляв, як я буду тренуватися. Але оскільки побачив моє бажання, вирішив спробувати.

– Як Ви почали самі займатися з дітками?

– У клубі «Воїн» я тренувався протягом п’яти років, потім до мене звернулися батьки мого першого учня – Івана Закаблуки. Він тренується в мене і до цього часу. На той момент, йому було 5 років, зараз майже 15. Спочатку я побоювався, адже одна справа експериментувати над собою, а друга – над кимось іншим.

– Батьки Івана повністю Вам довірилися?

– Вони побачили мене і захотіли, щоб я працював з такою дитиною. У нас з ним схожі діагнози – ДЦП, то мої напрацьовані методики і знання дозволяли мені з ним працювати. Згодом почав самостійно докуповувати обладнання, щоб працювати більш якісно. Одна справа, що я можу робити, інша – це діти, які фізично багато чого не можуть зробити без допомоги тренажеру. Спочатку я купував обладнання за свої кошти, потім Олег Миколайович допоміг з купівлею одного тренажера, знайшов спонсорів. Також мені допоміг Лев Жиденко і придбав потрібний мені тренажер. Це все обладнання допомогло мені почати працювати з дітьми з різними патологіями, тому що іноді приводять до мене таких дітей, які самостійно ледь-ледь пересувалися. Також я багатьом допомагав з вибором необхідного тренажера, щоб дитина могла займатися вдома. Так все закрутилося.

– Як Ви почали займатися з дітьми з реабілітаційного центру?

– Там якось дізналися про результати моєї роботи, психологи побачили, що діти після занять зі мною, розвиваються краще. Це відмітили і масажисти і інші спеціалісти. І тоді вже з реабілітаційних центрів почали направляти до мене. В цьому році вже буде десять років, як я займаюся з такими дітками. Сьогодні я також займаюся з групою інвалідів, кому вже є 18 років. Наша співпраця триває більше року. Одна з мам, вийшла на мене і попросила тренувати. Раніше я працював лише з тими, хто має проблеми опорно-рухового апарату, були, щоправда, гіперактивні діти та з незначним відставанням в розвитку, то тут група специфічна. Це діти і з аутизмом, синдромом Дауна.

– Чи важко було знайти до них підхід?

– Я б не сказав, що це було надто складно, спочатку мені було страшнувато, адже я не уявляв, як це буде. Спершу вони сторонилися мене, а потім ми роззнайомилися і я став частиною їх групи, то тоді контакт наладився сам собою. Взагалі, це єдина група в мене, адже з такими дітьми дуже складно займатися. Тут група невелика – до десяти осіб. Займаємося раз в тиждень, але й цього не достатньо, потрібно мінімум двічі.

– Якими результатами своїх вихованців були здивовані?

– Це мій перший учень. Навіть лікарі дивувалися, що він значно краще розвивається, ніж ті, хто просто займається в реабілітаційному центрі двічі на рік. Насправді, горджуся кожним зі своїх учнів, тому що вони дійсно працюють над собою, я лише їм показую напрям, а далі вони все роблять самі. Є також хлопчик, якого ображали в школі і били однолітки. Після занять зі мною та розмов, він почав огризатися і навіть давати здачі, що відбило охоту у кривдників глузувати над ним.

– Знаю, що Ви хотіли відкрити власний зал, де могли б безкоштовно тренувати дітей з інвалідністю. Чи є якісь зрушення в цьому питанні?

– Я намагався знайти зал, але пропонують такі приміщення, які є непридатними. Там потрібно роботи дуже вартісний ремонт, адже там навіть зручностей немає. А для таких дітей потрібні спеціальні умови. Це і санвузли пристосовані, відповідний тепловий режим. Так що зрушень немає. Це нікому не потрібно. Звісно, є реабілітаційні центри, але не всім вони підходять. Дитячі – лише до 18 років, дорослі – лише для тих, хто сам може повністю себе обслуговувати.

– Що порадите батькам, які почули страшний діагноз власної дитини?

– З особистого досвіду скажу, що є батьки, які звалюють на власні плечі весь тягар. Не стільки дитина хвора, стільки батьки ставляться до неї, як до безнадійної. А треба жити і старатися. Погано, коли батьки ставлять для дитини надто високу планку, замість того, щоб її періодично піднімати, але ще гірше, коли вони надто оберігають своє дитя. Мої батьки говорили мені: «А чим ти відрізняєшся від інших? Лише тим, що не так ходиш, в іншому – ти такий як і всі». Все чого я досяг – це заслуга моїх батьків.

Не можуть нахвалитися успіхами своїх дітей після занять з Максимом їх матусі:

– Ми дізналися з публікацій в ЗМІ історію Максима, що він практично сам себе вилікував. У нас взагалі ніхто не хоче займатися з інвалідами, а якщо цим і займаються, то за великі гроші. Максим сам собі розробив методику, сам поставив себе на ноги. Ми зідзвонилися з ним і спитали, чи може він працювати з нашими дітьми. У Полтаві є центр реабілітації для дорослих, але він лише для тих, хто приходить і говорить, що йому треба, а нашим дітям потрібен соціальний педагог, а там його немає. Максим проводить тренування безкоштовно, ми оплачуємо йому лише дорогу. Для хлопчаків він як вожатий, знайшов з ними спільну мову, – розповідає Лариса, мама «особливого» Міші.

До 18 років ці діти мали повноцінну та якісну реабілітацію, та після досягнення повноліття, втратили все це:

– Наші діти є важкими і після 18 років нас «попросили» звідси, а таких інвалідів з 18 років ніде й не приймають. Одна з мам навіть розробляла спеціальну програму, писала в різні інстанції, щоб зробити центр саме для таких дітей, але поки що все на місці. Також ми ходимо в церкву «Світло життя», там нам дозволили збиратися по понеділкам. Ми там святкуємо дні народження дітей. Взагалі, ми шукаємо приміщення для наших занять, хотіли орендувати, але ми не потягнемо це фінансово. А тут, після того, як заклад офіційно закривається, нам дозволяють безкоштовно займатися.

Тетяна, мама Артема, говорить, що такі групові заняття позитивно впливають не лише на фізичний стан, а й на емоційний, адже тут їх діти отримують таке потрібне їм спілкування:

– По-перше, на таких тренуваннях реалізується комунікативна функція дітей, розвиваються комунікативні навички, фізично-вольові. Завдяки таким тренуванням наші діти мають можливість розвиватися і далі. Адже після 18 років у нас зупинилися всі заняття. Це і логопедичні заняття і корекційна педагогіка і направлення на здобуття соціально-побутових навичок і фізвиховання. Тепер ми стали нікому не потрібними і лише дякуючи дирекції центру реабілітації для дітей інвалідів, зокрема директору закладу Лисенко Людмилі, яка дозволяє нам тут займатися, ми можемо продовжувати реабілітацію. Покращення після занять з Максимом видно не озброєним оком. Це передусім, фізичний розвиток. Діти вміють те, чого до тренувань навіть не наважувалися. 

Розповідають мами і про потреби. Це, передусім, спортивний інвентар для занять: м'ячі та спеціальні мати для дорослих, адже зараз вони займаються на таких, які розраховані на вагу дітей.



Автор: Марина Левчук

Інтерв'ю 08 жовтня, 13:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції