Сировар Тетяна Дядечко: про успіхи і труднощі бізнесвумен в Україні

24 січня, 17:30   0

Вона тендітна і красива, розумна і цілеспрямована, щодня її життя на колесах, по 20 днів на місяць живе в готелях.
Тетяна Дядечко – засновниця і власниця торгової марки «Коза Чка», вчитель-сировар з досвідом. Кілька років тому вона зрозуміла, що сироваріння – це перспективна гілка її розвитку. Готуючись до нових курсів, на яких навчає інших, вона поглиблює і власні знання. За версією журналу «Women», полтавка увійшла до топ-500 успішних українок.
Про здобутки і прорахунки, страхи і труднощі, а також про кохання розповіла в інтерв’ю нашому виданню.

– Тетяно, розкажіть, будь ласка, звідки прийшло це захоплення? Знаю, що Ви закінчили аграрну академію.


– Родом я з Хорола, в дитинстві батьки переїхали в Чутове, все дитинство минуло там. Потім закінчила аграрну академію за фахом «Управління аграрними підприємствами», працювала на Шишаччині 7 років, у відомому господарстві «Агроекологія» помічником директора (спочатку обліковцем, потім керівником економічного відділу, аж згодом помічником директора). Тоді стався такий момент у житті, що я вирішила все круто змінити, розбиратись у собі: хто ти, де ти і яка твоя місія. Може, нині я зробила б все по-іншому, але тоді вчинила так. Поїхала до Києва. Думала, що там я швидко знайду роботу, бо ж і освіта, і посада, досвід вже були. А не так сталося, як гадалося – рік не могла знайти роботу. Професійний застій на мене тиснув, думала, що ще пару таких тижнів і все – я не впораюсь. Згадала, як їздила на козину сироварню родинну, як мене тоді це вразило. Це була поїздка в Ізраїль, семінар щодо очисних споруд, а як туристичний момент – подорож на цю сироварню. Там мене зачепила гармонія, коли всі щасливі від того, що роблять і що все це якісно, смачно. Я загорілась цим. У Києві, будучи без роботи, я почала шукати в Інтернеті, як вариться сир. Не маючи досвіду, почала опановувати самотужки. Читала, як це крок за кроком втілити, і почала варити.

– А де брали молоко, як весь цей процес організували, хто були покупці чи дегустатори?


– На ринок поїхала, почала там купувати молоко. Якраз цих грошей від перших продажів сиру вистачало на сировину і трохи лишалось на життя.


– Перший млинець грудкою буває нерідко. У Вас таке траплялось чи ні? Як обирали сировину?

– Коли варила сир сама, то ніколи такого не ставалось, щоб викидати чи був непридатний. Так, варила і бачила один сир, а в результаті він був трохи інакшим, часто смачнішим, ніж очікувала. Браку не було. Перші партії самі з’їдали. Замовила закваски та ферменти, поїхала на Одеський ринок. Це було 2012 року. Потім знайшла фермера, який продавав коров’яче молоко, і стала варити більше. Продавала друзям і друзям друзів. Таким чином протягом року з’явився постійний покупець, що давало мені змогу розвиватись, відточувати навички і мати кошти на життя. Потім був фестиваль вуличної їжі в Києві, для нього я готувала сири весь місяць. Зберігала вдома в холодильнику, де все було забито сирами. За три години фестивалю у мене розкупили весь сир.

– Ви влаштовували дегустації? Було так смачно, що все одразу розкупили?


– І смачно, і нас тоді було небагато, п’ятеро. А по фестивалях узагалі їздила лише я сама. Це нині вже чимало крафтових сирів і не лише сирів, тоді (2013 рік) все лише починалось. І от тоді я зрозуміла, що або я залишусь вдома і буду робити, або розвиватимусь, але цього вже не зможу робити у стінах квартири. На той момент засобів для придбання своєї сироварні не було, тому почала шукати сироварню в оренду в 150-кілометровій зоні від Києва. Тобто хотіла орендувати цех, не важливо, яка зміна. Написала трьом, чекала, а сама думала: хто ж відповість, щоб пустити на свої потужності, я навчилась і стала їм конкурентом? Але відповів Саша Бабін, бренд «Бабині кози». Рік я в нього орендувала цех, ми домовлялись, за яким графіком працюємо. Через рік купила собі приміщення в Житомирській області, село Наталія. Зараз я не розумію, чому саме там, можна ж було на Полтавщині придбати. 

Помилка – започаткувати бізнес у глушині

– А чому ж саме там, чим керувались?

– У мене там знайомі, ферма, якраз на 300 літрів. От я і сироварню будувала на ці 300 літрів молока. Я думала, це буде добре, а виявилось, що не все молоко придатне для сироваріння. Почала шукати знову сировину, нині в мене там 5 приватних господарств, хто тримає корів, у них і беру молоко.

– А як перевіряєте молоко? Знаю, що великі заводи не беруть молоко в людей, бо обпеклись на неякісній сировині.

– Я плачу більше, ніж завод, який там купує молоко. Сировину перевіряємо. Спочатку в мене було таке кілька разів, що молоко продали мені неякісне, я відмовилась від них. Люди просились назад, але не взяла, це було показово і для інших. Сировину ми пастеризуємо. Для мене важливо, щоб не здавали молока з маститом та антибіотиками. Я дружу з ветеринарами, я знаю пікові точки, коли це в худоби буває, і це можна визначити за аналізами. Якщо мастит, ми в цієї людини не беремо молоко, бо там антибіотики. Для малої сироварні облаштувати лабораторію – не під силу, надто дорого, тому – довіра і дружба з ветеринарним лікарем. Знаєте, на дружбі в мене весь бізнес і будується, а ще на довірі, але довіра свідома.

– Що допомогло просунути продукцію? Спочатку це ніби сарафанне радіо, а як далі?
– «Фейсбук». Я стала публічно все це показувати. Відкрито і нічого не приховувала, хоча в роботі всяке трапляється. Ми працюємо з доставкою, тож сир може різним приїхати. Та коли люди до нас звертаються, ми робимо так, щоб клієнт був задоволений, хоч то і була не наша вина, однак така наша політика – клієнтоорієнтованість передовсім. Людей, які дуже скандальні, мало. Я шлю їм ще, прошу телефон. Але якщо одна й та ж історія повторюється, – все, не буду мати справу з таким клієнтом. Таким людям все не так.
– Тобто клієнт завжди правий?


– Так, але це не сліпо слідувати й вірити. Та коли надходить в публічний допис такий коментар, то маєш активно реагувати. Я сама веду сторінку, пробувала, щоб хтось, але самій легше і я вибаглива. 

– Не було випадків, щоб погрожували судом?


– Не було, але скажу так: судів боятись, краще тоді нічого не розпочинати. Коли ти стаєш на шлях виробництва, тим паче продуктів харчування, тим паче молочної продукції, то маєш бути готовою до всього.  

– Як часто буває таке відчуття?

– Ну от і нині, до вас ішла, думала, що все закриваю виробництво йогуртів. То одне, то інше, працівники не дотримуються технології вже протягом місця вилили 4 партії йогурту, він перекисає, стає не такої структури. Кілька разів не сказали мені, а сказали вже покупці, що йогурт не ідеальний. І я розумію, що краще закритися, ніж псувати собі репутацію. От нині хочу в Полтаві робити невеликі партії сиру, поки що це буде кухня-студія, беру на рік її в оренду, хочу зробити там школу сировара і паралельно робити там сир для своїх клієнтів (100-150 кг). З цехом наразі не виходить.

Коли ти будуєш бізнес, ти обираєш: або ти сам працюєш і зупиняєшся в розвитку на цьому місці, або ти береш людей, платиш їм зарплату, заробляєш менше, але в тебе є фахівці, які працюють. А коли в тебе є люди і вони не працюють, як от позаминулого місяця ми половину йогуртів зробили, а половину вилили, то постає питання, навіщо це все? Я дала вільний графік, мені не принципово, коли вони робитимуть його, аби на день відправлення був якісний йогурт. Але і це не діє. Аби запустити виробництво, я брала певні інвестиції, мені зараз потрібно повернути їх. А я досі не можу повернути їх, бо ми тільки й робимо те, що виливаємо йогурт.
– А скільки Ви займаєтесь йогуртами?


– Перша поставка була 18 жовтня. Але йогурти – це ж не сир, тут все просто: молоко, чан, закваска – і ти бачиш, що вийшло. Із сиром можеш чекати і 3 місяці. Найлегше зробити з молокопродуктів йогурт, а от найважче – сир зернистий. Ми завжди з нього починаємо майстер-класи. І от я приїжджаю, йогурт чомусь ідеальний. Їду звідти – у моїх найманих працівників не виходить. Завжди причина якась знаходиться: то чан не такий, то закваски, але тільки не технолог. І от зранку я зателефонувала поговорити з підлеглою, як змінити йогурт, які варіанти. У відповідь почула крик, що я там мало буваю, а мушу бути з ними.  

– Сири там не виготовляєте?

– Ні, там були раніше сири. А нині лише йогурти, бо сири роблю з пліснявою, а вони не сумісні з виробництвом йогуртів, бо ж пліснява і кисломолочні продукти. І от нині я веду курси, навчання, а все це йде на закривання мінусів цієї сироварні, я почала задумуватись: навіщо я це роблю? Якщо бізнес, який працює певний час, не приносить доходу, то варто його закрити і розвивати інші напрямки чи в іншому місці. От зараз, коли відкриваю школу сировара в Полтаві, варитиму сири для моїх покупців, то шукатиму інвестора для розвитку бізнесу, щоб там була мінімальна участь людини, бо в мене нині ручний розлив. Тому планувала в березні купити автоматизований розлив, але плани зрушуються ще далі, бо ми досі виливаємо йогурти. Тому я в пошуках інвестора, аби разом відкрити виробництво, не 1350 пляшок, а я бачу, що можемо і 13 тисяч пляшок робити за один раз, тобто об’єми можна збільшувати у 10 разів, але це не там, де нині.

– Скажіть, Ви побачили, що все треба контролювати чи мати праву руку, яка теж все це буде робити?

– Так, але я не можу там, у селі, бути постійно, локація – село на кордоні двох районів, і там є проблема з кадрами. Я шукала людей у райцентрі, але і таких, аби залишили все, а я орендувала будинок їм, теж не знайшла. Таких, щоб їздили, також не знайшла. Дорога займає півтори години, її там немає. Тому, коли кажуть, що для малого бізнесу важлива дорога – то це передовсім. Я шукала, і районне керівництво зацікавлене, щоб у них було таке виробництво, але от реально бракує фахівців.

– А якби не відкрили там сироварню, що б робили?

– Я б в іншому місті це зробила, в Полтаві чи області. Тут є рідні, які б могли допомогти. Тато мій, приміром, військовий пенсіонер, зможе контролювати цей весь процес, він має таку жилку, вміє працювати з людьми, знає. Як натискати на клапан – принаймні я з себе зніму це питання. Але інше питання – чи зможу я продати свій цех хоча б за половину вкладених грошей?

– А перевезти сюди не можна?

– Обладнання там не так багато, але я дуже в ремонт вклалась, я бачила в перспективі розвиток цеху. Тому вигідніше мені продати його там з усім, і хоча б потім за ці гроші купити собі нове обладнання. Я розумію, що всі витрати, які туди були вкладені, а це близько 70 тисяч доларів (купити приміщення, зробити ремонт і придбати обладнання) я їх просто не поверну. Ну і от такий нонсенс: піднімаю слухавку, а моя підлегла на мене кричить. Дивно: як може підлеглий на тебе кричати? Я плачу гроші, надаю роботу. Звісно я запитала, чи не забули, кому дзвонять? Вважаю, що якщо немає поваги до мене, то й поваги до продукту теж немає. Я зрозуміла, що є 6 моїх людей, а я не можу їм довіряти. Це ж продукт харчування підвищеної уваги, адже молокопродукти, риба, м’ясо – все, що тваринного походження – до нього найвищі вимоги. Чому я не можу взяти просто цех, як під кондитерську чи в’ялені помідори, там простіше значно, бо можуть орендувати місце в ресторані і буде дозвіл на реалізацію. А в мене треба, аби цех був оформлений як сироварня. І от як управлінець ти починаєш рахувати: жовтень – не мала вихідних. Я об’їздила всю країну, бо багато замовлень із запуску сироварень, в мене були майстер-класи.

У ресторанах сироварні окупляються швидко

– Розкажіть детальніше, що це таке – запуск сироварень?

– Надаю такі послуги, вчу варити в ресторанах сири. Вони там готують молоді сири, в ресторанах то все швидко окуповується. І от в мене було 60 днів без вихідних. Я заробила грошей, які б могли піти на особистий розвиток – відкриття школи сировара, а ще хотіла на навчання у Францію поїхати. А я навіть у руках їх не потримала, бо пішло на молоко, на зарплату, енергоносії, а її я плачу не залежно від того, скільки вилили і чи вилили взагалі. І ці гроші, що прийшли, так швидко пішли. І я собі рахую: от я хотіла поїхати у Францію, повчитись у школі фромаже, а я цього не змогла зробити, бо мені треба було закривати мінуси через чиїсь недопрацювання. Коли немає розуміння і ще й крик, і я боюсь, що щось з моїм продуктом може бути не те, то я хочу нейтралізувати цей страх. Люди в мене не за спасибі працюють, але відповідатиму я, якщо щось не так. Тож січень стане вирішальним. Маю кілька пропозицій від інвесторів з виробництва йогуртів, та не хотіла б, щоб був провал на кілька місяців. Але нині розумію, що краще закритись і не переживати за продукцію, а в березні чи у квітні відкритись, ніж люди куплять не таке, на яке розраховували, і більше не прийдуть по мій йогурт.

– І підуть до конкурентів?

– Конкурентів нема на сьогодні. У нас лише натуральні складники і натуральні наповнювачі (цукор, фрукти або ягоди). Ні желатину, ні крохмалю, ні поліпшувачів смаку ми не застосовуємо.

– А скільки коштує ваш йогурт?

– У продажу пляшечка 280 грамів 27 гривень. Плюс у нас цікаві смаки, я сама їх проробляла (карамельний апельсин; карамельне яблуко з корицею; чіа, мед, злаки). 10 тисяч пляшок на місяць ми робимо. А от при збільшенні обсягів я зможу й ціну знизити.

– Що найважче у роботі?

– Про дещо я вже сказала. Ідеї в мене є, я ніколи не любила масове, завжди подобалось оригінальне. От у мене є чуття оригінальності продукту, я знаю, який продукт люди будуть купувати. Можливо, освіта мені це дала, я закінчила MBA, на останньому курсі нас, студентів, возили в Німеччину. Це було безкоштовно, проект між університетами. Тож є відчуття унікальності продукту, я побачила, людям подобається, вони це купують. Я знаю, як зробити класний привабливий дизайн. Проблем з реалізацією немає, проблем з доставкою теж, мережа готова до більших обсягів.



Є такі відгуки, люди писали: ви що, божевільні, за 26-27 гривень продавати пляшку? Але заробіток не такий великий, це крафтовий продукт, не масовий. Я знаю, що на великих заводах загустили б йогурт, який не дуже вдалий, кислотність би знизили за допомогою різних штук, розлили б і все, продали б. Я такого зробити не можу. Отже, найважче в моїй роботі – кадри. Навіть не робота з санстанцією, не робота з державою, а от власні кадри. І я розумію, що там, у селі, я не залишусь, немає там чого робити. Хочу в Полтаві робити бізнес, адже зможу тут і в школу сировара включатись, і йогуртами займатись.
– Кого ви бачите в школі сировара? Хто ці люди, котрі приходять?

– Це ті, хто вдома хочуть варити. І сировари вже, котрі практикують, але є багато запитань. Сировари, які хочуть досягти вищого рівня. 

– А який сир вони зможуть варити?

– Ми розглядаємо 10 технологічних карт за раз (це 2 дні), десять сирів тобто. Але я буду зменшувати, бо зрозуміла, що ми зробили багато таких сирів, які визрівати ще будуть. Тому трошки змінюю навчання: ми менше сирів будемо готувати, але більше часу на основи сироваріння. Всі сири роблять однаково з правильного зерна (бринза), якщо його не зробити таким, то купа нюансів може трапитись. От у Харкові був чотириденний тренінг, люди ніколи не варили сирів і вони на третій день зрозуміли, навіщо щодня його вимішувати.

– А Ви вивчали наш ринок, тут є конкуренти у Вас?

– Нині ж дуже багато сироварів, але всі роблять моцарелу, качокавало, а я роблю з пліснявою. Купувала і куштувала сири інших сироварів, бо я вчитель, я досліджую цей ринок і смаки. А от конкуренції я не боюсь, бо в кожного свій шлях і свої поціновувачі, головне – якість продукту.

– А як відчули в собі сили навчати інших?

– Я до цього йшла три роки, свідомо обрала цей шлях. Нині у нас охочих більше, ніж ми можемо взяти, я більше 10 осіб на курс не беру, бо вважаю, що так не можна навчити. Якщо це Харків, то там у кожного індивідуальне місце. Там курси дорого, але все облаштовано так, як на проекті «Майстер-шеф». У Полтаві і в Дніпрі ми групами працюємо по дві людини, бо можливості зробити кожному індивідуальне місце поки що немає. Хочу таке зробити в «Равлику» в Полтаві, але це буде не ««Равлик» вже, а «Просто про сироваріння», бо багато хто думає, що це такий шаманський продукт, треба якесь зілля курить-палить (сміється).



– А не боїтесь, що всіх навчите і у Вас стане чимало конкурентів, купуватимуть у них, а не у Вас?

– Я знаю, що в кожного своя доля. Майже 99% людей здаються. Дехто робить простий сир. А я за сир з характером, якраз такі й роблю, наприклад, сири з білою пліснявою. Варимо типу кротен та камамбер, я їх так не називаю, бо це сири сертифіковані, вони мають право вироблятись в певному районі певними сироварами. Мої сири мають свої назви, робимо сир з блакитною пліснявою по типу стілтон. Вони в мене на ура розлітались, люди за ними скучили, бо я ж їх припинила робити, запустила йогурти. І я за цим скучаю, так, я запускаю багато сироварень, я варю сирів нині стільки, що досі не варила так багато – це й Вінниця, Берегово, Чернігів, Одеса. У мене буде найкраще молоко для сирів – з «Агроекології».

Життя в готелях та два місяці без вихідних – будні і свята бізнес-вумен

– А коли Ви відпочиваєте? Бо ж 60 днів без відпочинку – це важко усвідомити. 

Це вже проблема, мозок не відключається, не виходить. От тому я хочу закрити цех, можливо, трохи вдасться перемикатись. Бо я розумію, що колись це стане проблемою для мене. По 10 днів на місяць я живу в Індії, в мене чоловік там.

– А що він там робить?

– Він звідти родом. Може, переконаю в Україну перебратись.

– А Ви туди не хочете?

– Ні, мені там навіть їсти нічого. Ще перші дні якось нормально, а далі вже хочу нашої їжі. Фрукти, ягоди – кайф. П’ять днів я ними обֹ’їдаюсь, а далі вже скучаю за нашими продуктами. Молоко буйволине там смачне, воно відрізняється, але пастеризоване таке ж як і коров’яче. 

З коханим

– А як познайомились із чоловіком та як сприймає Ваш бізнес?

– В Інтернеті, на сайті знайомств. Я про це ще не розповідала. От ми з ним і познайомились на сайті, я навіть не знала, що то сайт знайомств, бо перейшла за лінком, де йшлося про подорожі. Зареєструвалась швидко, бо ми з родичами любимо такі знайомства, у себе приймати і гостювати, а не зупинятись в готелях. Додала фотку, і тут зрозуміла, що це просто сайт знайомств, і все я його залишила. А я вже 3 роки сама була на цей момент, та й ніколи не розуміла жінок, які шукають когось на сайтах знайомств, бо здавалось, що там лише для сексу можна знайти, не для серйозних стосунків. Та 90% мого часу – це робота. Коли я вдома, я вимкаю «Щоденник Бріджит Джонс» чи «Секс у великому місті», щоб якось перемкнутись, це єдине, що мені допомагає. Відключити мізки іншими методами я не можу. Навіть і подорожі вже не допомагають, раніше дуже допомагали, а нині боюсь пропустити дзвінок, лист, тож витрачаю значні кошти на роумінг, щоб бути на зв’язку. І я одного разу знову заглядаю на той сайт. Чимало чоловіків мені написали і він теж. Накачаний, гарний, високий, бородатий – мій типаж. Але вектор спілкування мені не сподобався, хотів гарячих фото. Я така: ей, чувак, я тебе взагалі не знаю, які фотографії. Ну і я не юна дівчинка, я живу роботою й бізнесом, тож по такі фото не до мене. Він кілька разів ще писав, а я вже не відповідала, про сайт забула. А озвався через 8 місяців. Якраз був байкерський фестиваль, зліт почався. І перед зльотом я стала задумуватись: чому я сама? Успішна, грошей не треба мені, сама зароблю. Один із видів моєї діяльності – організація байкерського фестивалю, я була співорганізаторкою «Тарасової гори» не один рік. А організатор – це та людина, заради якої я їхала в Київ, ми в хороших стосунках, хоч і розійшлися. І от уже перед фестивалем (а це місяць такої тяжкої підготовчої роботи, що після цього ти як робот, і сам тижневий фест, що займає час з ранку до вечора – спиш до 2-3 години, стрес) задумуюсь, що робити далі. Закінчилась «Тарасова гора» і я почала собі ставити запитання: а що далі? І от на зльоті приходить повідомлення від мого теперішнього коханого з Індії. Написав, що не забув мене, пропонував, як і раніше, приїхати в Індію після фесту. Питав, чим буду займатись далі. Я розповіла, що в мене є ще сири, куди буду інвестувати те, що тут заробила. Запитав про відпочинок і запросив приїхати, мовляв влаштує мені відпочинок. Страшно було, але я поїхала на початку липня 2017 року. Згодом заручились, побратись хотіли б, коли буде тепло. Але не все так просто, заява у ДРАЦС, вони перевірять, чи він не одружений там.


– То ви хочете одружитись в Україні?

– Так.

– А чому саме тут?

– Багато причин. Людина запропонувала організувати мені відпочинок і все оплатити, я вирішила, що їду. Летіла в Індію з двома паспортами, про всяк випадок. Розуміла, що може все закінчитись однією поїздкою, я не маленька дівчинка. Але я давно сама і вирішила, що нічого не втрачаю. І роботи в мене такої, що я можу все життя чекати. А маю багато знайомих жінок за 40-50 і ні дітей, ні чоловіка – самотні. Я розумію, що не хочу собі такої долі. Мені вже 33, а наче надавно було 25, як швидко плине час. І от я ризикнула. Різні культура, мова, колір шкіри – все. Але летіла додому й усвідомлювала, що все мені подобається, людина подобається. Спілкувались англійською, там всі гарно її знають, велике бізнесове місто, де живе 8 мільйонів людей. І через три тижні я летіла туди знову. Одну поїздку ми провели на Шрі-Ланці. Там він освідчився, подарував каблучку. А от чому не в Індії, бо там родина ухвалює рішення. А мене родина не прийняла, я їх навіть не бачила. Проблема в тому, що репутація української жінки там дуже погана. Ну от чоловік казав, що я одна, яка не слала фото, розумію, що, мабуть, спілкувався з багатьма. Виявилось, що за кожне фото є ціна, за кожну зустріч теж – тому така репутація про всіх українських жінок. Мені було дуже прикро за наших, бо я про таке й не знала.

– Читали раніше про Індію чи були там?

– Не цікавилась раніше, читала перед вильотом. У тих краях я була в Шрі-Ланці, Малайзії, Сінгапурі.

– А де Ви живете?

– Живу з сестрою, це і називаю домом, це в Полтаві. Фактично більше 20 днів на місяць проводжу у готелях, щодня за кермом. У будь-якому місті можу сказати, який найкращий готель.

– Це ж чудово, що маєте таку адаптацію, мало людей витримають таке.

– Так, от була в Дніпрі 2 тижні, звикаю. Але, якщо чесно, я хочу це змінити. Коли не могла собі дозволити, брала дешеві готелі. Нині переплачу 200 гривень, але краще ліжко, сервіс, спа.

– Що б порадили людям, які починають бізнес в Україні?

– Вимкнути страх, очі бояться – руки роблять, бо в нашій країні робити все страшно. Бо ти не захищений державою ніяк. А державні структури, які мають контролювати, не знають, чим і як тобі допомогти. Чесність – передовсім перед собою і клієнтами. А чого боятись – працівників своїх, бо кадри вирішують все. Який би ти класний продукт не зробила, як би ти не вміла його продавати, але якщо в тебе не дуже совісні і нахальні люди, які тебе не поважають, то це головна проблема. Це те, що мені болить. А воно болить весь час, як почала я там працювати – чотири місяці я сама працювала на сироварні, сама варила сир, бо не могла знайти персонал. Розпалювала дров’яний котел, варила сир, мила його, возила його в Київ продавати. А потім прийшла технолог. Ні манікюру в мене не було, бо продукти і навіть гель-лак не можна, в кислому середовищі не витримає, облущується, розм’якшується і може бути в продукті потім. Це нині я веду майстер-класи і можу мати доглянуті руки. Коли невеликі об’єми сиру, то можна і в рукавичках, а значні – то ніякого лаку, і руки стають не дуже жіночні.

– А де продається Ваша продукція?

– Львів, Київ, Одеса, Дніпро.

У березні буде 2 роки приватній сироварні Тетяни Дядечко «Коза Чка».

– Така назва, бо мені подобається тварина коза, і назва так гарно лягла. Багато хто досі думає, що ми працюємо тільки з козячим молоком. Хоча є такі, хто асоціюють і з козачкою, – каже Тетяна.  

Перший солідний «сирний заробіток» витратила на гастроподорож до Литви й Латвії, там теж почерпнула знання з сироваріння. Із поїздок друзі привозять сири – те, що любить бізнесвумен.

{{news_galery==7145||27-29}

Фото зі сторінки Тетяни у соціальній мережі, Ніни Король та Тетяни Цирульник.

Читайте також на сайті про хірурга, який навчає інших пластичній хірургії та оперує рідкісні патології.

Автор: Ніна Король

Інтерв'ю 24 січня, 17:30

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції