Чемпіон світу з Полтави Олег Федорко переміг проблеми зі здоров’ям і побив рекорд, який тримався чотирнадцять років

01 лютого, 16:00   0
Олег Федорко. Фото Ольги Матвієнко

Черговий світовий рекорд зі стрибків у висоту нещодавно на чемпіонаті в Білорусі встановив полтавець Олег Федорко. 63-річний спортсмен став переможцем у своїй віковій групі М60 – 1,76м, побивши таким чином своє ж досягнення минулого року.

Про спортивні здобутки, про те, як покинув займатися легкою атлетикою, а потім через багато років знову повернувся в спорт та про ставлення держави до ветеранського спорту кандидат у майстри спорту Олег Федорко розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Колу».

– Пане Олеже, Ви народилися і виросли в Лохвиці, нині почесний громадянин цього міста, легкою атлетикою займаєтеся з дитинства. Саме стрибками?

– Так, з дитинства і саме стрибками. У Лохвиці й нині живе моя 93-річна мама, яку я часто провідую. Коли навчався в медінституті, був рекордсменом області: стрибав 2,08. На той час проводилося дуже багато спортивних змагань: чемпіонати шкіл, районів, міжвідомчі, всеукраїнські, всесоюзні. Я, приміром, виступав за студентський «Буревісник», а після закінчення інституту поїхав на роботу і зав’язав зі спортом.

– Що стало поштовхом для того, щоб відновити заняття спортом?

– Людина, яка палить, настільки адаптується до цього, що з часом перестає відчувати різницю у стані здоров’я, коли палить, й коли ні. Я палив, крім того, починалися проблеми з тиском. На той час ми жили в Сумах, я прокидався о 5-й ранку і одразу починав курити. Одного разу вийшов погуляти до озера, де побачив, як бігають дідусі й бабусі, розумів, що спортом вони ніколи не займалися. Тоді й вирішив спробувати побігати. Вперше, коли побіг, то разів десять зупинявся через задуху. Але з того часу почав бігати щодня, моржувати і поступово кинув палити. Відчув, що стан здоров’я після паління значно поліпшився. Потім у 1990 році переїхали в Полтаву, де дізнався, коли будуть чемпіонати області зі стрибків. Прийшов, вони здивувалися, кажуть: «Час уже на милицях ходити, а не стрибати», а я натомість виграв чемпіонат області. Потім дізнався про ветеранський спорт і в 2007 році вперше поїхав на чемпіонат світу в Італію, який був для мене доволі успішний. На ті змагання приїхало 10 тисяч учасників різного віку зі 140 країн світу. У нашій віковій категорії було близько 35 учасників. З тих пір почав тренуватися більше і свідоміше, ніж молодь.

Фірмовий стрибок Олега Федорка. Фото – i.ytimg.com


– Як родина ставиться до Вашого захоплення спортом?

– Позитивно, це мій спосіб життя, який дає мені сенс існування. Коли я перед цим п’ять років не виступав через травму спини, то дуже сумував, не отримував жодного задоволення.

– А в сім’ї є ще спортсмени, крім Вас?

– Ну, таких божевільних, як я, немає. Дочка, старша внучка ходять у фітнес-клуби, але тренуються для себе. Розуміють, що їсти багато шкідливо, треба більше рухатися.

– Який Ваш раціон? Можливо, є продукти, які під категоричною забороною?

– Під категоричною забороною цукор, ковбаса, копченості, картопля. Переважно їм рибу, яловичину відварну, гречку.

– А Ви тренуєте дітей?

– Ні, я ж пенсіонер. По-перше, для того, щоб тренувати, потрібне покликання і тренерський досвід. По-друге, я культивую стрибки у висоту перекидним способом, які зараз не практикують. Вона технічно складніша за нинішню техніку стрибків у висоту, оскільки раніше практикували лише її. Коли я вперше на чемпіонаті Полтавської області виступав, то молоді люди дивувалися, бо не знали цієї техніки.

– Де Ви тренуєтеся?

– Улітку тренуюся на стадіоні «Ворскла». Хоча, знову ж таки, є проблема, що в нас не пускають на стадіон людей, які хочуть займатися спортом. І мене спочатку не пускали. Для мене це шок, адже в будь-якому іншому європейському місті без проблем можна заходити й тренуватися на міських стадіонах. Стрибаю на «Ворсклі» в манежі під західною трибуною, але місця для того, щоб стрибати саме моїм способом теж немає. Доводиться якось пристосовуватися. У холодну пору року ходжу в фітнес-клуб 4 рази на тиждень, де проводжу інтенсивні тренування, бо для того, щоб стрибати повинна бути чудова фізична підготовка.

– О котрій годині починається день спортсмена Олега Федорка?

– Прокидаюся о 6-й годині, а з 7 до 10-ї ранку я вже у залі.

– Стрибки – це Ваше хобі, мабуть, є й основне місце роботи?

– Я на пенсії, але маю власний бізнес.

– Через травму Вам на деякий час довелося припинити виступи. Як відновлювалися?

– Після приїзду з чемпіонату з Італії, де світовий рекорд зі стрибків, до речі, надзвичайно великий – 2 метри. У спортсмена з Польщі Томаса Захаріуса, з яким ми зараз переписуємося, у 55 років був рекорд 183 сантиметри, і я хотів його догнати і перегнати. В Австралії у 2009 році на ветеранських іграх фізично готовий був це зробити, але через погану погоду не зміг, проте продовжував дуже інтенсивні тренування, доки одного разу мені не стало зле, я перестав тренуватися. А потім виявилося, що маю проблеми зі спиною, протрузії міжхребцевих дисків, через заняття зі штангою почалася клініка, яка не дозволяла далі тренуватися. Після чемпіонату світу у Фінляндії, де я був третім, мені сказали не стрибати, бо це дуже шкідливо і наслідки можуть бути дуже непередбачувані. І я п’ять років не стрибав, сумував. А потім почав займатися реабілітаційними вправами Валентина Дікуля (артист цирку, важкоатлет, керівник російського медико-реабілітаційного центру захворювань опорно-рухового апарату – прим. авт.). Я почав зміцнювати прес спини, потім потроху бігати, потім стрибати. Не думав, що завдяки таким легким вправам можна добре відновитися. І минулого року влітку поїхав в Київ, пострибав, не розсипався і зрозумів, що поїду на чемпіонат світу взимку. Про мої тренування вдома ніхто не знав, доки не сказав, що через тиждень їду на змагання. Я інколи шокую сім’ю.Тож минулого року на чемпіонаті світу у Південній Кореї я побив світовий рекорд, який до того, ніхто не міг побити 14 років. Поті я прооперував свій правий колінний суглоб, видалили меніск, а через 2,5 місяця в Данії виграв чемпіонат Європи. Був дуже невеликий термін реабілітації, можливо, і не варто було б їхати на змагання, але я ризикнув.

В української збірної немає навіть національної форми для ветеранів спорту


– Як наша держава підтримує ветеранський спорт?

– Ніяк. Медалі дають організатори, а підтримки матеріальної, на відміну від інших країн, немає жодної. Навіть деякі країни третього світу, як, наприклад, Нігерія, видавали призові своїм переможцям: за перше місце 10 тисяч євро, за друге – 7 тисяч євро, а за третє – 5 тисяч. Коли мені публікацію про це в газеті показав німець, я був шокований, бо їм немає що їсти, але вони заради популяризації спорту знаходять гроші на заохочення своїх спортсменів. У нас, можливо, інші ветерани-спортсмени й наводять контакти з підприємцями чи їм допомагають діти або депутатський корпус, а я один раз спробував попросити матеріальну допомогу в міській раді, але мені відповіли, що грошей немає і після того я до них не звертався.

– Тобто Ви їдете на змагання за власні кошти?

– Тільки за власні.

– Якби Ви оцінили ситуацію в Україні, і в Полтаві зокрема, з легкою атлетикою?

– Узагалі зі спортом все погано, далі нікуди. Без сліз не можна дивитися на яких «конях» стрибають в залах наші олімпійці-легкоатлети. Ще 40 років тому в кожній школі «кінь» був кращий, ніж в наших в олімпійців. На жаль, нікого це не цікавить, абсолютно. Днями приїхав з Білорусі, так, нехай там не демократія, але спортивне обладнання колосальне. Манеж, на якому ми виступали, у відмінному стані, покриття на підлозі відповідне, електронне табло. А в нас, крім Сум і Запоріжжя, немає нормального легкоатлетичного зимового стадіону, де б можна було на європейському рівні приймати якісь змагання. У Білорусі, команди з інших країн казали, що із задоволенням приїдуть на змагання до нас, а наш очільник ветеранського спорту потім говорив нам, що йому соромно запрошувати людей, бо навіть немає електронного табло. Знову ж таки, спортсмени з інших країн, які показали в Білорусі найкращі результати, їдуть за рахунок держави на чемпіонат в Польщу, який буде в лютому. У країнах Прибалтики ветеранам, які виступають і займають призові місця, федерація легкої атлетики платить стипендії. А щодо екіпіровки – тут взагалі слів не вистачає. У Південній Кореї, на чемпіонаті світу, я ніс український прапор від команди. Мені було соромно, що у всіх команд була національна форма, а в нас – ні. Я готовий був купити її за власні гроші, але мені сказали, що в Україні навіть не розроблена національна форма для ветеранів спорту. Запропонували піти в магазин й купити футбольну форму. Мені було за це дуже соромно.

Нагород і медалей ніколи не рахував

– Зараз вже готуєтеся до наступного чемпіонату?

– Дуже посилено: з 19 по 26 березня в Мадриді в закритому залі відбудеться чемпіонат Європи.

– Спілкуєтеся із спортсменами-легкоатлетами з інших країн?

– Звісно. Дружимо з чемпіоном світу з Норвегії Ульфом Тубеном, із Дареком з Польщі, це мій суперник, який був чемпіоном Європи, світу, доки я не виступав. А коли я знову почав виступати, психологічно ця людина згасла, побачивши мій перший трибок, навіть у призери не потрапила. Перед кожним виступом отримуєш неймовірний адреналін.

– По-суті, спорт – це сенс вашого життя?

– Для мене зараз так. Я не бачу іншого заняття, яке б приносило таке задоволення. Хтось отримує його від шашлику, від пива чи від рибалки. Але відчуття того, що ти у формі ввесь час – нічим не замінити.

– Вас впізнають у Полтаві?

– Переважно ні, але був такий випадок,коли після операції вийшов на вулицю, а до мене підійшли хлопці, професійні спортсмени, які сказали, що побачивши, як я стрибаю у своєму віці, знову відновили заняття спортом.

– Чи рахували скільки у вашому арсеналі медалей, кубків, інших нагород?

– Ні, не рахував. Їхня кількість для мене не важлива. Найважливіше – стан організму, атмосфера під час виступів.

– Не висять нагороди у вас почесно на стіні?

– Та ні, є така стіна вдома, де знаходяться медалі й фотографії, але я не роблю з цього культу.

Щоб ви побажали полтавцям і спортсменам, зокрема?
Хотілося б, щоб адміністрація міста чи області підтримувала ветеранський спорт в Полтаві, щоб на змагання приходили люди. Наприклад, змагання, на яких виступаємо в Європі, завжди збирають повні зали. А мене, після першої перемоги, ніхто навіть не привітав.

Автор: Ольга Правденко

Інтерв'ю 01 лютого, 16:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції