Народний депутат Андрій Іллєнко: «Нинішня влада не може захистити інтереси української нації, бо вона їх не вважає своїми»

Реклама
22 лютого, 10:00   0
Фото Ольги Матвієнко

Цими днями до Полтави з робочим візитом завітав народний депутат від партії «Свобода» Андрій Іллєнко. Про те, що в умовах гібридної війни з Росією важливо правильно розставляти акценти в зовнішній і внутрішній, культурній та релігійній політиці країни, говорили з ним у редакції «Кола».

– Із якою метою Ви приїхали до Полтави?

– Сьогодні (11 лютого – прим. авт.) відбулася непублічна зустріч з активом Полтавської обласної організації ВО «Свобода». Це внутрішня організаційна нарада в доволі широкому партійному колі. Були представники практично всіх районів Полтавщини, обласний та міський актив, депутати обласної та міської рад, інших рад області. Говорили про плани політичної сили на найближчий рік. Очевидно, ішлося про підготовку до можливих позачергових і чергових виборів, тому що вони досить скоро. До президентських лишився рік – за Конституцією 31 березня 2019-го має відбутися перший тур. До парламентських – трошки більше, це жовтень наступного року. Найближчими місяцями ми вестимемо активну роботу, і вже восени розпочнеться гаряча виборча кампанія, а потім – перехід із президентських виборів на парламентські. Крім цього, говорили, звичайно, про політичну ситуацію в країні: про те, що відбувається зараз на Сході, й про ті загрози, які стоять нині перед нашою державою, про позицію «Свободи» щодо цих процесів і наші плани на найближчий час.       



– Хотілося б докладніше зупинитися на політичній ситуації в країні. ВО «Свобода» підтримує протести Міхеіла Саакашвілі. 4 лютого на черговому вічі в столиці мітингувальники вимагали відставки Президента. Якими будуть дії активістів, якщо Петро Порошенко не з’явиться на народні збори 18 лютого?

– Ми беремо участь майже в усіх опозиційних акціях, які зараз відбуваються в Україні, спрямованих проти нинішньої влади. Ідеться про патріотичну опозицію. Звісно, ми не співпрацюємо з якимись екс-регіоналами. У протестах Саакашвілі наші представники справді брали участь і братимуть. Але ми хочемо чіткішого розуміння, що робитимемо, як ця влада зміниться: це невирішені питання землі сільськогосподарського призначення, приватизації, Мінських угод та інші, щодо яких треба вже зараз домовлятися з усіма політичними, які декларують себе як опозиція до Порошенка, щоби чітко це робити й виконувати ці обіцянки. Я, відверто кажучи, не один у такому своєму прогнозі. Думаю, що Порошенко, звичайно ж, нікуди не прийде, але це не зупинить протестних настроїв в українському суспільстві. Це покаже ще раз, що Президент не хоче чути народ. Ми бачимо, що підтримка Глави держави падає й на сьогодні вже немає жодної довіри до влади. Люди розчаровані й чекають на альтернативу.  

– На Вашу думку, якою вона має бути?

– Ми пропонуємо саме таку альтернативу, праву націоналістичну. Сьогодні обְ’єднуємо свої зусилля з іншими націоналістами – підписантами національного маніфесту: Національним корпусом, «Правим сектором» та іншими організаціями – і сформуємо, власне, свій правий фланг. Думаю, що це буде досить скоро.

Захищати свою історію сьогодні означає виборювати право на існування країни завтра

– Учора польський президент Аджей Дуда підписав так званий «антибандерівський» закон. Ви були одним з ініціаторів проекту звернення Верховної Ради України до польської влади у зв’язку з ухваленням цього закону.  Це означає щонайменше припинення дипломатичних стосунків між країнами?

– Це, звичайно, ганебний і безглуздий насправді крок польської влади, тому що таким чином вона значною мірою підриває українсько-польські стосунки, практично зводить їх до нуля. Про які нормальні стосунки, вибачте, можна говорити, якщо українських борців за незалежність фактично прирівняли до нацистів і більшовицьких окупантів? А хто з цим не згоден, той має три роки просидіти в тюрмі. Це, звісно, колосальний регрес стосунків, і тут є два аспекти. По-перше, польська влада не вчить власної історії, бо, розпочинаючи конфлікт на історичному ґрунті з Україною, вони повторюють ті помилки, які були вже в їхній історії: коли Польща розпочинала конфліктувати з Україною, це закінчувалося поразкою для самої Польщі. По-друге, робити сьогодні з українців ворогів, коли вони захищають Польщу на фронті від Москви, – це просто безглуздя, враховуючи те, що чотири поділи Польщі робила не Україна, а Росія. Тому це нерозуміння пріоритетів повне. Гірше вони роблять передовсім собі, адже такі закони послаблюють їхню країну й потенційний Балто-Чорноморський союз народів Східної Європи.

Український аспект цієї ситуації полягає в тому, що в нас зараз влада не може захистити інтереси української нації, бо вона їх не вважає своїми, і відповідно, у багатьох польських політиків з’явилося бажання скористатися цією слабкістю. Тільки коли в Україні буде сильна патріотична влада, тоді ми зможемо захистити свої інтереси в стосунках з іншими країнами.

– Напевне, справді, у слабкості проблема, адже Ізраїль уже відреагував на цей закон і вимагає прибрати пункт про Голокост.

– Вони не прибрали поки що, але, повірте, цей скандал розгортатиметься, і його таки приберуть. До речі, я завжди наводжу приклад Ізраїлю як країни, у якої нам треба повчитися захищати свої інтереси. Країна перебуває у ворожому оточенні, має в десятки разів менше населення, розташована в пустелі без жодних природних ресурсів, на відміну від багатої української землі, але подивіться, як вона захищається. Коли польський закон ставить під сумнів поняття Голокосту, так, як це трактує Ізраїль, Ізраїль захищає свою позицію, бо для них це основа ідентичності. Вони розуміють, якщо сьогодні підважать їхню історію, то завтра підважать існування самого Ізраїлю. Тому якщо Польща вважає, що українські борці за незалежність – це злочинці, отже, Україна – це злочинна держава. Як ми можемо з цим погодитися? Ми ж не вказуємо полякам, кого вважати героями і як трактувати їхню історію.

Воювати потрібно на всіх фронтах: політичному, економічному, інформаційному

– Якими мають бути основні кроки влади, щоб російсько-українська війна якнайшвидше скінчилася?

– Перш за все, як казали ще давні китайці, усе треба розпочинати з правильних назв, як лікування з правильного діагнозу. Насамперед треба війну назвати війною, не просто для пропагандистського ефекту чи красного слівця. Якщо ми говоримо, що це війна – а це таки війна – тоді з’являється цілий комплекс дій, які треба застосувати. Це правовий режим воєнного стану. Ним дуже часто маніпулюють і кажуть, що це фактично оголошення війни. Ні, ідеться про те, що в нас де-факто воєнний стан. У законі чітко прописано, що має бути, коли в країні воєнний стан: в економіці, у державному управлінні, у всіх сферах життя. І це мали б зробити ще 2014 року, щоб уся країна мобілізувалася для відбиття агресії. По-друге, це дозволило б уникнути певних речей, які абсолютно неприйнятні під час війни: у нас відкрито працює ворожа агентура в тилу, вона сидить у парламенті, у дуже впливових медіа, у бізнесі, російські олігархи, як, наприклад, Бабаков, який голосував за анексію Криму й нині контролює низку обленерго в Україні. Ну, як таке може бути? Російські банки збільшують свій вплив в Україні, повно товарів країни-агресора…

– І разом із тим заходить мова, що знову закуповуватимемо газ у Росії… 

– Ну звичайно, ідеться про те, що неможливо воювати в якомусь місці, а в якомусь – ні. Іде їхній вплив, політичний, економічний, інформаційний. Ми не настільки сильні ще, лише обороняємося, а без великих втрат наступати не можемо. Але, по-перше, це треба виправляти, а, по-друге, якщо не можемо атакувати, то давайте хоча б у тилу лад наведемо. Якщо в нас у тилу працює агентура ворога, як у себе в дома, ми не переможемо, треба її зупинити.

Безумовно, треба зробити й певні дипломатичні кроки. Перш за все це розірвання дипломатичних стосунків із Росією, візовий режим, це повна блокада окупованих територій. Тоді ми наблизимося до того, щоб війна нарешті закінчилася і закінчилася перемогою.  

Держава має подбати, щоб українську церкву визнало світове православ’я

– Ви допомогли вийти з СІЗО архітекторам Олександру Горбаню та Олексію Шемотюку, яких підозрюють у спробі підпалу незаконно зведеної каплички Московського патріархату. Ідеться про незаконну забудову, але всі розуміють, що проблема глибше, саме в Московському патріархаті. На Вашу думку, чи має в Україні держава втручатися в життя церкви й лобіювати питання визнання Київського патріархату вселенською церквою? Чи все-таки віра й політика мають іти окремо?

– Я вважаю (і це записано в нашій Конституції), що церква й держава не повинні бути разом. Насправді це в інтересах самої церкви. Але в Росії церква була завжди державним підрозділом, і в радянські, і в і імперські часи, і зараз там вона обслуговує владу. В Україні, звісно, ми не повинні цього допустити. Але якщо говорити про Московський патріархат, це абсолютно неприхована ворожа структура, яка систематично, багаторічно працює на підривання української державності. У їхніх церквах відверто ведуть антиукраїнську пропаганду, поширюють антиукраїнську літературу. Вони відкрито підтримують окупаційний режим і є його інструментом. Коли керівництво нашої держави й представники всіх релігійних конфесій устають і вшановують загиблих на війні, їхнє керівництво на чолі з митрополитом Онуфрієм публічно влаштовує демарш на засіданні Верховної Ради та демонстративно сидить, тобто демонстративно плює на могли героїв і робить це неприховано, про які докази треба ще говорити? Це структура, якою керують безпосередньо з Москви.

Що треба робити? По-перше, знову ж таки, як я вже казав, треба розпочати з назви. Ця організація має називатися не Українською православною церквою, адже на церквах Московського патріархату часто просто зазначають «Українська православна церква», чим вводять людей в оману, а Російською православною церквою в Україні.

Наступне – треба визначити цю церкву як іноземну в нашій державі. Третє – вона не повинна мати жодних пільг, податкових чи будь-яких інших, жодних можливостей заходити в якісь державні структури. Наприклад, навіть у Верховній Раді є якийсь окремий кабінет, оформлений як їхня капличка. Звісно, щоб нас не звинуватили в релігійних гоніннях, не треба забирати в людей право відвідувати саме храм Московського патріархату, якщо це їхній свідомий вибір. Але це не знімає відповідальності за кримінальним кодексом. Якщо будь-яка людина, священик це чи ні, порушила закони країни, у якій живе, вона має за це відповідати, а не прикриватися релігією чи рясою. Наприклад, якщо вчинили державну зраду або займаються шпигунством в інтересах іноземних держав, якщо священик веде антиукраїнську пропаганду й закликає до повалення державного ладу, то він за це має бути покараний за законом. І не треба розказувати, що це релігійні гоніння. Тому треба активізувати роботу в цьому напрямку. Ми, як партія, не втручаємося в релігійне життя, але вважаємо, що в Україні повинна бути створена єдина помісна православна церква з центром у Києві. І цей процес – це процес державної ваги. Без лобізму держави цього не станеться.

Автор: Наталка Сіробаб

Інтерв'ю 22 лютого, 10:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції