Переселенець з Донецька у Полтаві: Там за Путіна, а ми – за Україну

08 травня, 08:00   0
Фото для ілюстрації. Фото - knia.ru

Олександру 48 і три роки тому він втратив все що мав: рідне місто, домівку, друзів, улюблену роботу і віру в стабільне завтра. Олександр один із десятків тисяч жителів Донбасу, який через російську агресію та окупацію змушений був залишити домівку і стати тим, кого називають вимушеним переселенцем.

В Олександра на окупованій території лишилася рідна людина, тому раз в декілька місяців він знову повертається до Донецька, який ось вже чотири роки є столицею не визнаної ніким республіки.

Оскільки чоловік перетинає лінію розмежування, з метою безпеки, ми не публікуємо його фото.

– Розкажіть про те, як все починалося тоді, в 2014 році.

– До 15 червня 2015 року я залишався в Донецьку. 20 січня я на власні очі бачив всі ті події, що відбувалися. Я по роботі бував часто поряд з будівлею СБУ, я бачив як захоплювали її, адже ми ще до 28 липня працювали в звичному режимі. В Донецьку в мене лишилася мати старенька. Тому я не міг виїхати раніше. Знайомі, процентів 90, виїхали. Я там був і в 14-му, і в 15-му. А в січні, коли почалися активні бойові дії, а в мене квартира неподалік аеропорту, довелося їхати.

– Що стало тим переломним моментом, після якого ви вирішили покинути Донецьк?

– 20 січня я був на автобусній зупинці, збирався везти матері продукти, коли поряд прилетів снаряд. Мені дуже сильно побило ноги, лежав у лікарні. Ще до того, в вересні 2014 року незаконні озброєні формування приїхали на стоянку, де знаходився службовий автомобіль, київський. Забрали у мене ключі від нього, забрали документи і автомобіль зник в невідомому напрямку.

– Розкажіть, чи дійсно такою великою була підтримка цих формувань на Донбасі місцевим населенням?

– Донецьк – він же завжди був проросійським. Але в основному підтримували пенсіонери і нижчі верстви населення: вантажники, охоронці, багато дуже тих, хто був в місцях позбавлення волі. Адже наша область вся в зонах. Оце основна підтримка, яка склала відсотків 80. Тобто всі адекватні люди, лікарі, педагоги, всі покинули регіон. Я в 2015 році вже не міг там лишатися.

– А особисто ви стикалися зі свавіллям окупантської влади?

– Лише тоді, коли «віджали» автівку, возили мене в будівлю СБУ. Охоронець сказав, що я нібито на цьому автомобілі їздив. Коли я не віддавав ключі, обіцяли поставити мене «до стінки». Вони мене забрали, але коли відкрили капот, то побачили павутину, а отже зрозуміли, що на авто ніхто тривалий час не їздив, то мене і відпустили.

– А у ваших знайомих були серйозні конфлікти з самопроголошеною владою?

– Один мій знайомий порушив комендантську годину і його закрили в підвалі в Макіївці, в райвідділі. Він потім тиждень там працював. Звільнили його завдяки батькам, вони за це заплатили 500 гривень і написали заяву, про те, що «претензій не мають». Взагалі, Донецьк розділився на дві частини: ті, хто пішов в «ДНР», і ті хто лишився за Україну. Що там казати, коли один чоловік був охоронцем на стоянці, а став якимсь високопосадовцем на митниці.

– Тобто лише за схвалення дій самопроголошеної республіки можна будо дістати посаду?

– Так, ні освіта, ні досвід не мають значення. Велика проблема з безробіттям.

– Про ціни. Інколи в мережі з’являється інформація, що в «ДНР-ЛНР» жити дешевше, ніж в Україні. То чи правда це?

– Зараз там ціни вищі за українські. В січні були більш-менш у порівнянні. Єдине, що там дешеве – це горілка. Цигарок немає, є лише місцевого виробництва, які нікуди не годяться. А за блок «Парламенту» автомат можна купити. Щодо інших цін, то, наприклад, банани коштують 120 рублів, це 60 гривень за кілограм. Вибору немає. Процентів 20 займають українські продукти, решта – Росія, Краснодар, які їсти неможливо. Донецьк розчарований в російських продуктах і в ліках. Коли їду туди, багато хто просить «Диклофенак» і «Мілдронат», тому що російський вживати неможливо.

– А ціна на комунальні послуги?

– Комуналка кажуть, що вдвічі дешевше, ніж в Україні, та я в це не вірю. За свою квартиру в Донецьку плачу гривень 700, але ж я там не живу і ні водою, ні світлом практично не користуюся. Все це йде в бюджет «ДНР», але борги вішають на Україну. Я плачу, бо якщо не платитиму, завтра ж «відіжмуть» квартиру.

– А громадський транспорт?

– Проїзд збираються підвищувати, зараз же він на рівні 4 – 4,5 гривень.

– А медичне обслуговування на окупованій території функціонує в звичному режимі?

– З цим все печально, з ліками проблема, з інсуліном, зокрема. Інсуліну імпортного немає, лише російський.

– А як щодо освіти?

– Ті, хто отримує атестат «ДНР» лишаються там. В Донецьку лишилися університети навіть. Ніби ці дипломи й атестати визнають в РФ.

– Розважальні заклади працюють?

– Так працюють, але там відпочивають лише військові деенерівці ну і дівчата, переможниці конкурсу «Міс ДНР». Взагалі заклади громадського харчування там дуже дорогі. В кафе дві кави і тістечко коштують понад 220 гривень.

– Росія періодично анонсує величезні «гумконвої» на окуповану територію. Чи дійсно її отримують на Донбасі і взагалі, яка допомога надходить?

– З України отримували допомогу від «Фонду Рената Ахметова». Я особисто отримував її два роки. З Росії допомоги не бачив. Якщо вона і є, то йде «на ліво», бойовикам.

– Чи легко перетинати зараз лінію розмежування?

– О, це велика проблема. І не зі сторони України, а зі сторони «ЛДНР». Україну «проходиш» швидко, а там (В «ДНР», - ред.), спершу перевіряють паспорти, далі проїжджаєш 10 метрів на другий блокпост. Там в пасажирів автобусу збирають паспорти. Роблять це митники і деенерівці. І тоді кілька годин чекаєш поки дві людини одним пальцем вбивають інформацію в базу.

– Чи задають питання, навіщо звідти сюди і навпаки?

– Найчастіше питають в молоді. Чув, що в тих, кому до 25 років беруть відбитки пальців. М'ясо не можна везти, особливо й не перевіряють, але якщо знайдуть все-таки, то забирають. Кажуть, що чуми бояться. А я думаю, що це тому, що в найголовнішого деенерівця дружина керує мережею колишніх магазинів «АТБ», тому хочуть, щоб купували саме там, а не їздили в Курахово, чи ще кудись за продуктами.

– Яка взагалі атмосфера на вулицях Донецька?

– Мені зараз місто нагадує Сочі або Сухумі, коли приїжджаєш, а на автовокзалі лише таксисти й автобуси, що прямують до Росії.

– А що кажуть люди, які лишилися в Донецьку, не звинувачують вас у зраді?

– Спершу бувало. Знаю родину, яка навіть розійшлася через це. Але вже через кілька років, та сторона, яка виступала за відокремлення від України, вже говорить, що хай би все повернулося як було. Знайомі жартома називають «бендерівцем». Але коли я туди приїжджаю, мене відразу «нагинає», намагаєшся бути обережним у всьому і нічого особистого не можеш говорити. В 19.00 місто вимирає. Комендантський час з 23.00, але вже після семи нікого не побачиш на вулицях. Я там стаю зовсім іншим, всі хто мене знають, не вірять, що то я. Зараз хоч менше стало по місту людей з автоматами. Я там не можу довго бути. Там дуже гнітюча атмосфера.

– Чи досі люди там настільки зазомбовоні?

– Так, ми їх називаємо «запаяні», але останнім часом стало попускати. Адже манна небесна на них не впала. Пенсія не індексувалася, мінімалка лишилася 2900 в рублях, це десь 1400 гривень. Це при ціні на м'ясо в 400 гривень за кілограм, оселедець по 60 гривень. Одяг дорогий дуже. Тарифи на мобільний зв'язок поки дешевші.

– Ви сказали, що Донецьк завжди був проросійським. То в чому ж помилка України, що майже за 27 років незалежності він так і не став частиною країни?

– Ми завжди говорили російською. Українська мова навіть в школах була не обов’язкова. 85% школярів, як я пам’ятаю, були звільнені від його вивчення. Ну і населення. А хто в Донбасі жив? Сюди відправляли злочинців. Крім того, поряд кордон. Ближче до Ростова, ніж до Києва. «Запаяли» сильно пенсіонерів, на виборах їм давали по 500 гривень за правильний голос. А телебачення?

– А що зараз треба робити, щоб змінювати менталітет і бачення людей на Донбасі?

– Для початку треба щоб телебачення українське запрацювало. Адже кабельне російське працює, навіть якщо ви не платите. Говорять, що ви такі хороші, можете не платить. Щоб такі, як моя мама дивилася і зомбувалися. Українські газети теж в нас зникли. Перше, що треба було вирішити державі – це перетин лінії розмежування. Адже зараз її неможливо переїхати, можна лише пройти. А як бути стареньким людям? Автобус близько не може під’їхати, людям треба йти пішки метрів триста, потім пересідаєш в інший автобус, довжелезні черги. А на нульовому блокпості ще треба півкілометра йти. Також питання з пенсіями, це теж «больна» тема. Виїхати з Донецька на таксі до Волновахи, наприклад, коштує, якщо назбиралося 4 особи, то по 350 з людини.

– А мародерство є?

– Так є, але вже менше і значну частину не афішують. У знайомих «віджали» житло, чеченці поселилися. Машину також забрали. Бойовики намагаються селитися по лінії збору. Це центральна частина міста, машина їде і всіх збирає. Там нині своє БТІ, продати квартиру можна, але які ціни? Якщо раніше за мою квартиру пропонували 70 тисяч доларів. То зараз до 10. І треба її переоформляти і в «ДНР» і в Україні.

– До речі, як вам у Полтаві? Важко були перелаштуватися?

– Важко звикнути, там я мав квартиру ремонт в ній робив, гаражі мав, автівки. До речі, гаражі мої розбомбило. Мені дуже подобається Полтава, зокрема по ставленню до переселенців і допомозі. Я тут отримую гуманітарну допомогу від благодійних фондів, міжнародних організацій та церкви. Це продукти, гроші.

– А місцева влада?

– Ми ходили до обласної влади, знайшли будівлю, яку можна перелаштувати в житло. Готові були зробити за власні кошти проект, але нам сказали, що це приватна власність, тому відмовили нам. Натомість нам запропонували програму «Доступне житло» по принципу 50 на 50. Мені відмовили за віком. Думали взяти житло в кредит, під маленький процент, але ні. Проблема житла основна. Враховуючи ще, що у Полтаві дуже багато студентів, то потреба в житлі висока. Ціни теж високі, такі як і в Харкові. Я зараз знімаю квартиру.

– А чи правда, що переселенцям неохоче здають житло?

– Брехня. Мені ні разу в пошуку квартири не відмовляли через прописку. Був лише один випадок, коли зняв житло і проводив інтернет. Попередньо була акційна ціна – 500 гривень. Але коли побачили мій паспорт з пропискою, то збільшили ціну втричі. Мені пояснили, що так вони перестраховуються, адже дають в оренду якесь обладнання. Бо в них були випадки з переселенцями, коли ті з’їжджали, а обладнання не повертали. Я написав їм заяву і додав, що відмовите, звернуся до прокуратури. Врешті-решт підключили за 500.

– А з роботою як ситуація в Полтаві?

– Я працюю. Знайти роботу не складно було та я й особливо не шукав її. Але думаю, що знайшов би в будь-якому випадку. Стереотипів, щодо прописки, не було.

– А чому обрали для місця проживання саме Полтаву?

– Я глянув розклад потягів з Волновахи, побачив, що в Полтаву зручно добиратися, тому й вибрав.

– А ви вірите, що Україна повернеться в Донецьк?

– Вірю і чекаю на це. І до теми анекдот: «Зараз в Україні збільшилася тривалість життя. Чому, запитують. – Тому що я ж повинен дізнатися, чим цей весь бардак закінчиться». Я мрію повернутися до рідного міста, але вже й звикаю до Полтави.

– Яким буде повернення Донбасу під контроль України? Силовим чи шляхом переговорів?

– Силовий? Не знаю. Краще жахливий кінець чим жах без кінця. Хоча, з українських позицій доходить інформація, що була б команда, то ЗСУ в Донецьку були б за лічені години. Прогнози оптимістичні, тому дуже хочеться вірити в це. 

Читайте також: Як живуть переселенці у Полтавській області: цифри та факти

Автор: Марина Левчук

Інтерв'ю 08 травня, 08:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції