Гра, де в боротьбі за м’яч нібито «зникає граціозність»: про заборони, проблеми й перспективи жіночого футболу в Україні

1. >
2. Спорт >
3. Гра, де в боротьбі за м’яч нібито «зникає граціозність»: про заборони, проблеми й перспективи жіночого футболу в Україні

У багатьох країнах світу жіночий футбол – один з найпопулярніших командних видів спорту. Ще на стародавніх китайських фресках зображували жіночу гру «цу цзюй», що означає «штовхати м’яч». Але батьківщиною жіночого футболу заведено вважати Англію. Саме там 1895 року створили перший жіночий футбольний клуб Тhe British Ladies. Слід зауважити, що жіночий футбол на туманному Альбіоні був шалено популярний. За даними англійських архівів, 1917 року в Престоні жіночий матч зібрав 10 тисяч глядачів. Таким успіхом не могли похвалитися навіть найсерйозніші чоловічі поєдинки.

Найбільше піднесення жіночий футбол переживав під час Першої світової війни. Через призов чоловічі матчі відбувалися рідко. Натомість зростала кількість гравчинь.

Згодом уже кожне велике англійське місто мало свою жіночу футбольну команду.

Попри це, наприкінці 1921 року Футбольна асоціація Великої Британії заборонила жінкам грати. Футбол їм «не підходить, тому не заохочуватиметься». Це означало припинення існування жіночого футболу в країні.

Досить популярною була ця гра і в Німеччині. 1930 року у Франкфурті виник перший жіночий футбольний клуб Damen-Fußball-Club.

Але коли з’явилися студентські жіночі команди, дівчатам почали висловлювати претензії щодо невідповідності форми й зовнішнього вигляду загалом.

Згодом і тут жіночу гру з м’ячем заборонили. Підставою для цього слугувало відповідне роз’яснення Німецької футбольної федерації: «У боротьбі за м’яч зникає жіноча граціозність, тіло та душа неминуче зазнають пошкоджень, а відкриті частини тіла порушують коректність та порядність».

До слова, попри заборони грати, підпільні жіночі матчі і в Британії, і в Німеччині все-таки відбувалися.

1970-го на туманному Альбіоні жінкам знову дозволили грати офіційно.

Також 31 жовтня 1970 року Німецька футбольна федерація на з’їзді в Травемюнде скасувала заборону. Щоправда, встановлювали певні обмеження: жіночі команди, зважаючи на їхню «природну слабкість», повинні кожні півроку йти на «зимову перерву»; забороняли футбольне взуття; м’ячі були меншими й легшими. Тривалість гри становила лише 70 хвилин. Згодом продовжили час до 80 хвилин. Із 1993 року жіноча футбольна гра, як і чоловіча, складається з двох таймів по 45 хвилин.

У листопаді 1971 року УЄФА рекомендувала жіночий футбол знову розвивати. Щоправда, чоловіки боялися, що жінки відокремляться.

Радянський Союз і тут пас задніх. Приблизно в цей час там лише виходить постанова Держкомспорту про заборону всіх видів східних єдиноборств, чемпіонатів з бриджу й жіночого футболу. Виявилося, що такі фізичні вправи «негативно впливають на організм жінок». Але при цьому радянська влада не забороняла жінкам працювати в шахтах, на шкідливих заводах та фабриках, і навіть вантажниками в портах.

1989 року в Радянському Союзі з’явилася Асоціація жіночого футболу, а вже через два роки відбувся перший чемпіонат світу з футболу серед жінок. 1999-го чемпіонат відвідали понад 650 тисяч глядачів і близько мільярда в 70 країнах подивилися по телевізору. Власне кажучи, із цього часу гра лише посилює темпи розвитку.

Жіночий футбол в Україні

Нині в Україні жіночий футбол не можна сказати, що стрімко, але розвивається. Зростає інтерес як дівчат до цієї гри, так і дорослих. Поволі зникають гендерні упередження, футбольні фанати розуміють, що жіночі матчі теж можуть бути цікавими.

– Мені доводилося чути, що футбол – це не жіноча гра. Траплялося, що люди дуже дивувалися, коли чули про жіночий футбол («А що – таке існує?»). Але ті, хто дізнавався про цей вид спорту, починали цікавитися й ставали відданими фанатами жіночого футболу, – розповідає гравчиня національної жіночої збірної України та харківського ФК «Житлобуд-1» Ія Андрущак, яку обрали амбасадоркою жіночої Ліги чемпіонів (у травні цього року українська столиця прийматиме фінальні матчі жіночої та чоловічої Ліги чемпіонів УЄФА – прим. авт.).

Трансляції жіночих футбольних чемпіонатів Європи та світу доводять, що жіночий футбол – не лише загальнодоступний, а й досить цікавий вид спорту.

Про це свідчить поступове зростання кількості жіночих футбольних команд в Україні.

– Що стосується кількості команд, то в професійному футболі вона останніми роками збільшилася, як ніколи. Сьогодні у Вищій лізі грають десять жіночих команд. У Першій – одинадцять. Число дівочих команд зростає щороку й сягнуло вже 110 колективів різних вікових категорій, – розповідає заступник начальника відділу жіночого футболу Федерації футболу України Руслан Діденко.

Окрім того, є низка всеукраїнських жіночих змагань, а також обласні турніри, які проводять Управління молоді та спорту й регіональні федерації.

Власне, в умовах російсько-української війни скоротилося фінансування багатьох видів спорту. Але серед проблем жіночого футболу в Україні окреслюють не лише брак коштів, а й якість підготовки та замалу кількість кваліфікованих тренерів.

Кадри вирішують усе

Зарубіжні спеціалісти раніше радили окремо тренувати чоловіків і жінок, зазначали, що тренер має враховувати психологічні особливості дівчат.

– У більшості в українських ДЮСШ футбольні секції не поділяють на чоловічі й дівочі. Проте за потреби створюють і окремі групи. Рік у рік кількість таких груп зростає, розповідає представник ФФУ. – Підготовка юнаків та дівчат зараз практично не відрізняється. Звісно, дівчатам дають менші навантаження, але є світова практика, що до 12 років дівчата й хлопці тренуються спільно в одній групі, а після досягнення цього віку змагаються вже окремо.

Відділення спортивних шкіл, де тренують самих дівчат, в Україні є в Сумській, Рівненській, Черкаській, Івано-Франківській, Чернігівській областях та в Києві.

Протягом перших років незалежності склалася тенденція, що тренери більш охоче брали готувати хлопчиків. Футбольні секції безкоштовні, і здебільшого туди потрапляли дівчата, які втратили батьків, або з багатодітних, малозабезпечених родин, яким не під силу оплатити так звані «дівчачі види спорту» на кшталт гімнастики, спортивних танців, плавання. Зрозуміло, поїздки на змагання таким сім’ям були б непосильні. Можливо, тому тренери набирали хлопчачі групи, адже чоловічий футбол був перспективніший і батьки готові були вкладати кошти в свою малечу.

Зараз ситуація кардинально змінюється. Відбуваються зрушення в психології і батьків, і дітей. Усе більше дівчат хочуть грати у футбол, проте не завжди для цього знаходяться кваліфіковані тренери.

– Нещодавно Федерація футболу України спільно з УЄФА проводила підготовчі курси для тренерів саме жіночих команд, – розповідає Руслан Діденко. – Приходить багато молодих тренерів у жіночий футбол, але їх все одно замало, їхня кваліфікація має постійно зростати.

Як зазначають фахівці, у регіонах підготовка дівчат у футбольних секціях лягає здебільшого на плечі звичайних вчителів фізичної культури, адже саме вони долучаються до організації обласних змагань, районних спартакіад тощо. Тому важливо, щоб вони теж були компетентними.

Про фінансування та заробітну плату

Треба розуміти, що в умовах неоголошеної війни на Сході і жіночий, і чоловічий футбол переживають не найкращі часи. Із 2014 року зменшилося фінансування цього виду спорту, кілька чоловічих команд змушені були переїхати до Києва. У той же час жіночий футбол не втратив жодної команди. Враховуючи цю ситуацію, Федерація футболу, Всеукраїнська Асоціація жіночого футболу беруть на себе витрати щодо підтримки жіночих команд.

– Держава фінансує виступи збірних команд. Якщо чоловіча, жіноча, юнацька, дівоча збірна здобуває право виступати на чемпіонаті Світу або Європи, то міністерство виділяє певні кошти, але їх не достатньо для цих потреб, – розповідає представник ФФУ. – Федерація футболу здебільшого спрямовує ці гроші на жіночий футбол. Міністерство молоді й спорту платить невелику зарплатню всім гравчиням Національної жіночої збірної й частково компенсує витрати на участь у міжнародних змаганнях.

Попри повільний, але впевнений поступ жіночого футболу в Україні, про рівність футболістів та футболісток поки що не йдеться. Нещодавно жіноча та чоловіча збірні Данії підписали меморандум про однакові зарплати. В Україні ж середня зарплатня гравчині національної збірної – приблизно 10 тисяч гривень на місяць, у той час як чоловіки-футболісти збірної отримують у середньому 10-15 тисяч доларів практично за таку саму роботу й навантаження.

Колосальна різниця і в кількості трансляцій жіночих і чоловічих матчів на українському телебаченні.

– Звичайно, треба показувати матчі Національної жіночої збірної, фінал Кубка України, а також вибрати один чи два футбольні поєдинки чемпіонату, де грають найбільш кваліфіковані гравці, – каже Руслан Діденко.

Важливо, щоб ці матчі транслювали не лише профільні, а й загальнодоступні всеукраїнські канали. Крім того, фахівці говорять, що треба показувати достойні поєдинки, а не гру команд-аутсайдерів.

– Розумієте, щоб транслювати, потрібен високий рівень футболу, який людям цікаво було б дивитися. А щоб був такий рівень, потрібні сильні гравці. А для цього потрібні гроші й футбольні жіночі клуби. Багато українських дівчат-футболісток, які би зробили сильнішим наш чемпіонат, їдуть за кордон, тому що там вони можуть хоча б щось заробити й тренуватися в нормальних умовах, на хороших полях, – розповідає Ія Андрущак.

Про здобутки

Попри всі складнощі, наші футболістки вже досягли певних успіхів: 2009 року кваліфікувалися до фінального етапу чемпіонату Європи. Українки, на думку іноземних тренерів, – дуже перспективні спортсменки: у них хороші здібності, техніка й витривалість.

– Напевне, чоловіча збірна з футболу буде на високому рівні завжди, але сьогодні, якщо порівнювати рейтинг, то жіноча перебуває вище за чоловічу. Щоправда, менше команд бере участь у змаганнях, але сьогодні кількість жіночих колективів сягнула числа чоловічих. Якщо раніше 60-70 команд представляли країни у світі, то зараз – приблизно 160, як і в чоловічому, – каже Руслан Діденко.

Для впевненого й систематичного розвитку жіночого футболу, переконані фахівці, потрібно впровадити державну програму, за якою б тренерів ДЮСШ зобов’язували тренувати однакову кількість хлопців та дівчат. Також чимале значення має просування цього виду гри на місцях – організація обласних та районних змагань.

– Треба, щоб керівництво обласної федерації футболу провело аналіз, скільки жіночих груп у регіоні, визначило кількість кваліфікованих тренерів, скільки районних та обласних змагань жіночих та дівочих, скільки команд представляє область на всеукраїнському рівні, скільки гравців потрапляє до чотирьох збірних: до 15, до 17, до 19 років та національної тощо, – каже Руслан Діденко.

Полтавщина цього року на чемпіонат України серед дівочих команд заявлена в двох вікових категоріях – до 13 та до 14 років. Дівочі футбольні секції функціонують в обласному центрі, а також у Гребінці й Кобеляках.

На всеукраїнському рівні нашу область довго представляла команда «Колос», яку згодом перейменували на «Ніку». Клуб здобував перемогу в Першій лізі 2014 року. Ставши чемпіонками України, полтавки вибороли право брати участь у Вищій лізі, але в них не було можливості. Згодом «Ніка» з великого поля перейшла на футзал.

Представники обласної федерації футболу мають розуміти: якщо немає умов, щоб грати в Полтаві та області, наші футболістки поїдуть до команд інших міст. Таким чином, не маючи свого достойного клубу, Полтавщина стане донором, як свого часу Волинь, і забезпечуватиме додаткові бали іншим регіонам.

– Перші кроки, які нам як громадянам нашої країни потрібно зробити, щоб хоча б трохи наблизитися до Данії (а справа ж не тільки в заробітній платі), – це створення спортивної інфраструктури, підвищення рівня кваліфікації дитячих тренерів, організація груп, у яких працюватимуть хлопчики й дівчата змалечку. Але перше – це ми самі й наше ставлення до цього виду спорту, усвідомлення того, що жінки можуть так само добре грати у футбол, як і чоловіки. Звісно, вони не бігають так швидко, у них немає стільки сили, щоб так бити по воротах, але за складом, думкою, інтелектом, емоціями жіночий футбол не поступається чоловічому! – говорить Ія Андрущак.

Автор: Наталка Сіробаб