У композитора Олександра Білаша для Полтавського музучилища «забракло слуху»

04 березня 2017, 10:40 0

Олександр Білаш. Фото – bilash.in.ua

«Відсутність слуху», – так пояснили Олександру Білашу 1946 року, на той момент випускнику 9 класу, причину не зарахування його до Полтавського музичного училища. Проте це не зламало талановитого Сашка з Градизька. Згодом уся Батьківщина й далеко за її кордонами заслуховуватимуться піснями, до яких він написав музику. Про відомого земляка, на честь якого перейменували в Полтаві вулицю П’ятирічки , читайте далі.

Олександр Білаш – український композитор жанрів класичної та популярної музики. У його доробку близько 400 композицій (серед них знамениті «Впали роси на покоси», «Два кольори», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зеленому листі»), музика до кінофільмів, спектаклів, фортепіанні концерти, оперети, дві опери та моноопери, симфонічні твори. Автор 9 поетичних збірок.
Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч – це ті друзі і творчі побратими, із якими Олександр Білаш постійно спілкувався, написав багато пісень на їхні тексти.
Зростав у музичній родині

Народився 6 березня 1931 року в селищі Градизьк на Полтавщині у співучій селянській сім’ї. Його маму, Євдокію Андріївну, вважали першою співачкою на всіх сільських і родинних заходах, а батько, Іван Опанасович, грав на різних музичних інструментах. Щоправда, обоє працювали в іншій сфері – були колгоспниками.
Потяг до музики прокинувся у малюка рано – хлопчина на вінику вигравав лише йому відомі мелодії. Та коли у трирічному віці отримав від сільського майстра Гапоненка справжнісіньку гармошку на два баси і вісім голосів, дитячому щастю не було меж. Практикував свій талант Білаш на весіллях.

Вердикт Полтавського музучилища: «Не маєте слуху»

Після закінчення школи Олександр Білаш спробував вступити до Полтавського музичного училища. Батьки продали корову, аби купити сину акордеон «Hohner». Та вчитися у Полтаві йому не судилось. Попри те, що юнак всі свої твори грав на слух, оскільки нот зовсім не знав, причину не зарахування до навчального закладу пояснили так: «У Вас немає слуху».

– Батько не хотів навіть згадувати про це, бо, як йому здавалося, та історія вже і так заяложена, – розповіла в одному з інтерв’ю донька композитора Олеся Білаш. – Але це дійсно було. Його до училища не взяли з таким визначенням: відсутність музичного слуху. Йшлося не те, що про абсолютний, а просто музичний. А в нього ж був абсолютний слух! Своїм життям, своєю творчістю це довів. До речі, коли вже потім його запрошували до Полтавського музичного училища, він приїжджав, зустрічався з молоддю. Хоча це було для нього дуже болісним уроком, оскільки амбіції у хлопців і дівчат, які виходять із села, потужні. Посоромленому додому повертатися – такого не може бути! Його дражнили Бетховеном за його розкішне хвилясте волосся і за те, що він музикував увесь час. І раптом Бетховена не взяли в музичне училище!

Тож Олександ Білаш поїхав до столиці, де вступив у Київську музичну школу. Згодом навчався у Житомирському музучилищі, а після його закінчення – у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського).

Замість курортів – рідний Градизьк

У консерваторських коридорах він зустрів свою половинку – Ларису Остапенко, співачку.

Лариса Остапенко – українська співачка (мецо-сопрано), народна артистка України. Викладала у Національній музичній академії України (доцент кафедри сольного співу).

Про першу зустріч із майбутньою дружиною сам Олександр Іванович розповідав так:

– Сходами Київської консерваторії пролетіла легка хмаринка. Єдине, що встиг помітити студент четвертого курсу композиторського факультету Сашко Білаш, – гарні ніжки. Кинувся навздогін – подивитись на ту, що промайнула повз. Глянув – і вмер. Висока, струнка, з довгою пишною русявою косою, зеленоока першокурсниця-красуня.

Для нього це була любов з першого погляду. Проте завоювати серце Лариси Іванівни відразу не вдалось. Два роки вона була недосяжною для закоханого Олександра Білаша. Тож він змінив тактику й почав її ігнорувати. Одного разу його пасія сама зробила крок назустріч. Врешті- решт вони одружилися і прожили разом усе життя.

Весільне фото з сайту bilash.in.ua

Подружжя Білашів подарувало життя двом донькам – Оксані та Олесі.

Говорять, Олександр Іванович дуже ревнував дружину до професії, проте, коли бачив її на сцені, крига танула. До речі, пані Ларисі вдавалося бути і чудовою господинею: у їхню оселю часто навідувались гості, яких вона частувала різними смаколиками.

– Пам’ятаю, у нас частенько збиралися гості. Повертаючись із концерту, тато міг привести із собою чоловік 15. Мама відразу ж накривала на стіл ... У нашому будинку могло не вистачати меблів, але їжа була завжди, – ділиться спогадами молодша донька Білашів.

Діти Білашів твердять, що, попри можливості, замість курорту, їхній тато обирав рідне селище.

– Батьки нас не навчали, що ми діти відомих. Вони нічим не виділялися: ми жили в сім’ї звичайних людей. Це не так, як зараз. Нашими «теплими курортними морями» завжди була бабусина хата. Батько мав можливість з нами поїхати на будь-який курорт, але щоліта – це був Градизьк, улюблена гора Пивиха, потім уже стало Кременчуцьке море, яке залило пасовища, озера, луки…
/p>

Як народилися «Два кольори»

Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Раптом погляд Білаша зупиняється на жінці, яка сиділа попереду, з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі – червоні троянди. «Бачиш оту жіночку? – спитав Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне і чорне…». «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – відповів експромтом Дмитро Васильович. Ось так народилася головна пісня їхнього творчого тандему, яка стала улюбленою для багатьох поколінь українців.

–Я побачив перед собою гарні плечі гарної жінки, – згодом розповість Павличко у ЗМІ історію народження відомої композиції. – Це була тодішня ланкова-кукурудзівниця з села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук, прим. авт.). Люба приїхала у маминій, а може, й бабусиній шаляновій чорній хустці з великими червоними трояндами. Кажу другові: «Сашо, пишеться пісня!» Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Ми вискочили з «урочистості» й поїхали до Будинку творчості композиторів у Ворзелі, що під Києвом. Білаш мав там свою кімнату і перебував певний час на відпочинку. Там для праці та натхнення стояв рояль. Композиція народилася за півгодини.

Читайте також – Нові імена Полтавських вулиць: хто такий Євген Коновалець

КДБ вважав «Два кольори» бандерівською піснею

Партійно-радянська цензура «Два кольори» охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Згодом з’ясувалося, що у своєму репертуарі оунівці мали подібну пісню: «Наш прапор червоно-чорний. Червоний – то добро, а чорний – пекла дно...».

– Через якийсь час мене і Сашка Білаша кадебісти запросили в партійну школу на вечерю, – згадує поет. – Там почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: «Ти з Полтавщини, а Дмитро Васильович з Галичини». Проте Білаш не побоявся сказати: «А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні!? Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!».

Донька Олеся так писала про батька:

– Олександр Іванович вісімнадцять років очолював Київську організацію Спілки композиторів України, не злічити громадських організацій, членом яких він був. Завжди дивувалась, звідки на все у нього вистачало часу? Бо в моїй пам’яті батько завжди був нерозлучний із роялем або блокнотом, у якому сповідалася його поетична душа.

Якось мене спитали, чи багато тато приділяє нам із сестрою часу? Розгубилась. Як це – багато чи мало? Його енергією була заповнена вся оселя, тож навіть за відсутності батька чітко відчувалося, що він тут. І найголовніше – він був поруч тоді, коли потрібно. Тільки батько міг вгамувати сімейні пристрасті, розставивши все і вся по місцях, мудро і коректно вирішити проблеми, масштаби яких нам здавалися катастрофічними.