Лев Вайнгорт і Полтава: із записок «провінційного архітектора»

27 вересня, 09:20   0
Пілони з боку кадетського корпусу. Фото – histpol.pl.ua


«Єврейський хлопець з полтавської околиці», який мріяв уквітчати всю Полтаву мальвами, пропрацював її головним архітектором протягом 32 років. Аби не він, у місті могло й не бути багатьох нинішніх візитівок. Зокрема, білоколонного ансамблю навколо Корпусного парку, що дозволив колись назвати Полтаву «малим Петербургом». Нині провулок Вороніна у Полтаві (після декомунізації) носить ім’я Лева Вайнгорта.

Лев Вайнгорт. Фото – www.visnyk.poltava.ua

У післявоєнні роки столичні архітектори розробили генеральний план «нової Полтави», у центрі якої не було місця парку, а пам’ятник Слави стояв би посередині суцільно асфальтовій круглої площі, оточеної 5-6-поверховими будівлями, облицьованими жовтуватою керамічною плиткою з вежами і шпилями. Проте на конкурсі проектів перемогла пропозиція молодого полтавського архітектора Лева Вайнгорта – відновити зведений у XIX столітті унікальний архітектурний комплекс Круглої площі, щоправда, не в такому вигляді, як це було до початку війни.

Саме Лев Вайнгорт став захисником і охоронцем культурної спадщини, не дав у 1938 році розвалити дзвіницю на Білій альтанці, закрити перспективи міських вулиць, які відкривалися видами на монастир; оббудувати багатоповерхівками майданчик Спаської церкви та багато іншого.
Саме з його книги «Записки провинциального архитектора», оновлене видання якої презентували наприкінці 2012 року, можна черпнути чимало цікавинок про будівництво й руйнування визначних архітектурних пам’яток духовної столиці.
Про кілька з них, актуальних й сьогодні, читайте далі

З біографії
Арій-Леон (Лев) Семенович Вайнгорт (1912-1994) – архітектор, краєзнавець, член Спілки архітекторів України (з 1939 року). Народився 27 листопада 1912 року у Варшаві в бідній єврейській родині. Ще в дитинстві разом із батьками переїхав до Полтави. 1938 року закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Недовго працював на будівництві Московського метрополітену, а потім його подальше життя було тісно пов’язане з Полтавою. Протягом 32 років був головним архітектором міста. За його активної участі в повоєнні часи відновили центр міста, провели містобудівні заходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтворили історичний вигляд Круглої площі. Вайнгорт – автор і співавтор багатьох проектів та пам’ятників, які стали візиткою міста, наукових робіт з містобудування й архітектури Полтави.
Протягом 1970-1981 років Лев Вайнгорт був доцентом кафедри архітектурного проектування Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 1981 року – перший директор Національного музею-заповідника Миколи Гоголя в селі Гоголеве на Полтавщині. Після виходу на пенсію, із 1986 року, працював старшим науко¬вим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якого доклав багато зусиль.
Автор багатьох науково-дослідницьких, історико-архітектурних праць, зокрема путівника «Монумент Слави у Полтаві» (1959), дослідження «Полтава: історико-архітектурний нарис» (1996, у співавторстві), книги «Записки провинциального архитектора» (2001).
Помер 18 квітня 1994 року, похований у Полтаві.

З дружиною Оленою Іванівною. Фото – histpol.pl.ua

Як побудували ресторан біля альтанки


Лев Вайнгорт у своїх спогадах написав, що мріяв перетворити Червону площу на площу мистецтв.

«Там, як ніде в місті, дихає Історія», – зауважив він у книзі. – Саме на цьому пагорбі стояло стародавнє поселення. Тут же знаходилася в ХVІ-ХVII століттях Полтавська фортеця, від якої пішло наше місто, і стояла хата Івана Петровича Котляревського.

«І бачився мені в майбутньому комплекс схожий на той, що створили потім київські архітектори на Андріївському узвозі: садиба Котляревського, архітектурний музей в дзвіниці, майстерні художників і гончарів, художні салони і виставки, театральні студії ... А по всьому краю, під кручею, добре упорядкована пішохідна доріжка зі спуском (на кшталт тих, що зроблені недавно на Панянки)».

Проте у тодішньої влади було своє бачення і плани.

На початку 1967 року Лева Вайнгорта покликали в міськком партії і видали завдання: звести на Червоній площі над урвищем великий ресторан, як у Тбілісі на горі.

Тож архітектор мав терміново виїхати до Грузії з директором залізничного ресторану Південного вокзалу Шалвой Сербіладзе – для отримання проекту тбіліського ресторану.

«Безглуздо в цьому рішенні було все: і вибір місця поруч з Білою альтанкою, і «повторне застосування» чужого проекту, зробленого в чужій містобудівній традиції для інших умов», – так вважав Вайнгорт… Погана була сама ідея ресторану. Я розумів, що на площі повинні з’явитися ресторанчики, маленькі кафе, а може бути і кафе-виставкові зали. Але перегородити перспективу, зробити з ресторану головну домінанту площі, «натиснути» рестораном на садибу Котляревського (а саме поряд з нею планували розмістити друге видання тбіліського шедевра) – вважав неприпустимим».

Тож архітектор почав затяжну боротьбу. Для цього заручився підтримкою в Держбуді України, де чиновники вміли тягнути з рішенням. Почали надходити листи в Полтаву до вимог розрахунку вартості одного посадкового місця грузинського проекту в порівнянні з даними типових проектів для України, геологічних довідок.

Врешті решт, разом із Шалвою Сербіладзе, Вайнгорт зумів домовитися «посунути» ресторан туди, де він зараз знаходиться.

«Звичайно, і в нинішньому своєму вигляді ресторан «Лілея» не став окрасою площі і міста. Але могло бути значно гірше. До сих пір вважаю будівництво цього ресторану однієї з найбільших містобудівних помилок у Полтаві» – написав у своїх записках архітектор.

Про будівництво обласної бібліотеки імені І.П.Котляревського 


У шістдесяті роки стало модним урочисто закладати камені з написами, що на цьому місці буде споруджено щось значне.

9 вересня 1969 року Полтава пишно відзначала 200-річний ювілей народження класика української літератури, нашого земляка Івана Петровича Котляревського.

Після відкриття відродженого з небуття будинку, де народився і жив письменник, планували закласти і камінь з написом про те, що тут зведуть бібліотеку імені Котляревського.


Музей-садиба І. П. Котляревського. Фото 1970 р з сайту histpol.pl.ua

Для бібліотеки обрали місце біля краєзнавчого музею, куди і привезли оброблений гранітний моноліт.

У відкритті меморіальної садиби й у встановленні каменю повинен був брати участь заступник голови Ради Міністрів України Петро Тронько.

За день до заходу архітектор мав прийти на місце події й прикріпити спеціальну дошку на камінь, але каменя вже не було.

Лев Вайнгорт відразу вирушив до міськради, прорвався до голови і доповів про проблему. Як з’ясувалось, міська влада вирішила не бігати разом з Троньком по всій Полтаві, і не проводити два мітинги, а зробити все в одному місці. Архітектора ж чи то забули, чи то не встигли попередити. Тому ввечері перевезли ту каменюку і поставили поруч з садибою Котляревського.

На заперечення архітектора, що будувати бібліотеку на Красній площі (нині Соборній) не можна і не вдасться – голова міськради спокійно заперечив, що ніхто і не збирається: поки що головне – відбути захід.

Вайнгорт просив повернути камінь на місце. Обіцяв все розповісти самому поважному гостю Петру Троньку, із яким був знайомим. Проте камінь так і не перенесли, а Вайнгорта на зустріч із заступником голови Ради Міністрів України до міськради не покликали.

«Тож тільки з газети я дізнався, як відбувався мітинг і як «після відкриття та огляду садиби Котляревського всі учасники мітингу перейшли до місця урочистого закладення каменю під будівлю майбутньої наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського. Під оплески присутніх, падає біле покривало» і так далі…», – написав архітектор у своїй книзі.

Відразу після свята, новин у ЗМІ, в Архітектурне управління посипалися питання й обурення від фахівців і самих полтавців:

– Як можна будувати там бібліотеку? Невже не знайшли кращого місця?

Архітектор повинен був усіх заспокоювати і пояснювати, що місце ще не вибрали, оскільки невідомо, коли будуть кошти.

А коли гроші з’явились, місце вибрали вже без Лева Вайнгорта. У 1971 році його «перевели» на викладацьку роботу архітектурного факультету будівельного інституту.

«Досить скоро камінь «тишком-нишком» з Червоної площі прибрали. А через майже десять років, поспішно, без громадського обговорення і конкурсу «посадили» бібліотеку на площу Леніна (нині Небесної Сотні, – автор). Як камінь випадково сунули, так і саму бібліотеку ...» , – йдеться у записках.


Володимир Вайнгорт (син). Фото – dv.ee

Лев Вайнгорт був одруженим. Відомо, що діти видатного архітектора – Тетяна Шульгіна та Володимир Вайнгорт брали участь у наукових конференціях, таких як «Вайнгортівські читання». До речі, син Вайнгорта – доктор економічних наук, мешкає в Естонії.

До теми – Кримська полтавка Віра Роїк першу свою роботу присвятила Володимиру Короленку

Підготувала Юлія Обелець



Суспільство 27 вересня, 09:20

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції