Жива пам’ять, роз’ятрена рана: на Полтавщині вшанували жертв Голодоморів. ФОТО

26 листопада, 09:26   0
Фото Ольги Матвієнко

Над Полтавою глухо бамкає дзвін. Біля невеликої сірої хлібини горить свічка, кидаючи відблиск на кілька колосків пшениці.

Отой дзвін – замість мільйонів надламаних голосів замордованих голодом українців. Свічка – прихисток для душі кожного, хто так і не побачив весняного сонця 1933-го.

Увечері 25 листопада в Полтаві сотні містян разом з усією Україною схилили голови у хвилині мовчання в пам’ять жертв Голодоморів. Скорботною ходою із запаленими лампадками пройшли від Театральної площі до Свято-Успенського кафедрального собору, де звершили богослужіння.

Розпочалися ж меморіальні заходи на Полтавщині з молитви та покладання квітів до меморіалу в селі Мгар Лубенського району. Там, на Зажур-горі, стоїть величезний дзвін – перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору. Він вінчає Курган скорботи, насипаний 1990 року. Землю для нього звозили з усіх куточків України.

Лише за згадку про голод могли запроторити до в’язниці

Голодомор – це не тільки чорна сторінка історії України, а й урок нам, нащадкам, говорить архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір перед молитвою на Кургані скорботи:

– Нам українцям потрібно аналізувати свою історію, помилки: чому ми тоді не захистили свою державу (мова про визвольну боротьбу 1917-1920 років, – прим. авт.) і як наслідок отримали одну з найбільших трагедій людства – Голодомор, – коли штучно знищили мільйони українців. Ми повинні брати участь в таких заходах, засвідчувати свою пам’ять, бо це ствердження того, що ми є, що ми гуртуємося і маємо свою гідність, відстоюватимемо свій суверенітет.


Говорити про Голодомор, як явище геноциду українського народу, було не прийнято за Радянського Союзу. Ба навіть за будь-яку публічну згадку голоду в Україні можна було поплатитися власною свободою.

– До 1987 року ця тема була заборонена. А після почали збиратися. За 47 років після трагедії багато людей залишилися живими, то збирали спогади. Написано дуже багато літератури – і в масштабах України, і в масштабах Полтавщини, окремих районів, сіл, – розповідає Віктор Ревегук, який займається вивченням української історії понад 40 років.

Віктор Якович пригадує, що в лекції, яку читав на початку 80-х років про часи Голодомору в Україні, було лише одне речення про наслідки політики більшовиків: «Виникли труднощі з продовольством». Один зі студентів запитав прямо, чи був голод в Україні. Наступного дня викладач мав розмову з представником КДБ.

– Спокійно так говорили. Розпитував, що я розказував, що за студент, що він питав і що я йому відповів. А тоді «кгбіст» дістав листок і сказав все те писати. Я настільки спокійна людина, але не витримав і прямо сказав, що ще не дійшов до того, аби на студентів доноси писати, – сміється зараз Віктор Ревегук.

Тоді ж обійшлося, але всі були обережні з будь-якими «антирадянськими» висловлюваннями, бо скрізь, у кожній групі, сиділо по кілька завербованих КДБ.

Точних цифр немає і не може бути, бо померлих не записували і ховали у спільних могилах

Навіть після проголошення Незалежності України, розсекречення багатьох документів, які підтверджували умисне нищення нації, кероване з московських кабінетів, очільники Української держави тримали курс на укріплення політичних зв’язків саме з Росією. Як приклад, відмова від євроінтеграції Віктора Януковича 2013 року з подальшим імовірним вступом до Митного союзу (на той час членами були Росія, Казахстан, Білорусь).

– Зараз у нас є розуміння, ми вибрали інший напрямок – європейський. Власне, до захоплення нас Російською імперією, ми й були європейською країною. Ми незмінні в тому, що ми хочемо підтримувати дружні стосунки з усіма країнами, у тому числі з Росією. Але зараз ми зрозуміли врешті, що своє потрібно відстоювати – землю, мову, культуру, – бо інакше завжди є ті, хто на це претендуватиме, – переконаний Владика Федір.

І досі немає єдиної цифри – скільки людей загинули від голоду в найстрашніші 1932-1933 роки.

– Цифр немає і бути не може. Коли був голод, то заборонили вести поіменний список померлих по сільрадах. Хтось починав це робити, але все одно – перед переписом населення 1939 року всі ті списки знищили. Дослідники порівнюють списки 1926 та 1939 років, використовуючи різні методики. Називають цифри від 3,5 мільйонів до 7-8 мільйонів померлих. Дослідник, говорить, що по Полтавській області – близько 400 тисяч загиблих.

Не порахувати ні по списках, ні по могилах. Тіла людей збирали по хатах, а часто і просто по вулицях, і скидали в спільні ями десятками й сотнями.

Найбільший голод був у Південних та Східних областях. Документи, які це засвідчують, протягом 25 листопада можна було побачити біля театру імені М. В. Гоголя у Полтаві на виставці «Вбивство голодом – геноцид!».

– Тут в основному цифри. Є також листи людей, які писали своїм родичам про те, що відбувається. Архівні документи КДБ: плани продрозкладки, які накази були, скільки зібрати потрібно. Є листи керівництва тогочасного, що в Україні гинуть люди, з відповідями, де наказували все одно продовжувати виконувати план продрозкладки. Цікавий той факт, що найбільше вимерлих від голоду сіл було саме на Півдні та Сході України, куди пізніше заселяли людей з Росії, через що ми маємо зараз такий низький рівень підтримки України в тих регіонах зараз, – розповів Юліан Матвійчук, депутат Полтавської міської ради від ВО «Свобода», яка й організувала експозицію.

– Це трагедія бездержавної нації і найбільший злочин комунізму, – говорить Віктор Ревегук.


Подекуди люди ставлять питання, чому ж не повстали тоді, не захистили себе від голоду. Історик пояснює: на той момент вже заборонили українські партії, українські громадські організації. Останнім прихистком, і то не довго, були церкви.

– Нікому було боротися. Людина голодна думає лише про шматок хліба, – із сумом зазначає Віктор Якович.

Загнавши 70% селян у колгоспи, партійна верхівка знайшла як придушити та витиснути й ті 30%, що залишилися працювати самі на себе. 1932 року Україна мала віддати на експорт понад 300 мільйонів пудів зерна (1 пуд дорівнює 16 кілограмам, – прим. авт.). Колгоспи дали тільки половину від того. Залишок збирали з селян, призначивши персональне оподаткування.

Сплатити щораз більший податок люди просто не могли. До листопада-грудня 1932 року забрали й у тих, хто працював поза колгоспами, й у тих, хто піддався примусовій колективізації, останнє зерно, відкладене на зиму. Проте лишали людей не тільки без хліба.

– Живий ще – значить є що їсти. Приходили й вишукували в людей взагалі будь-яку їжу – картоплю, сушку, м’ясо. Спеціальними щупами зондували стріхи, землю, навіть долівки в хатах, – зазначає Віктор Ревегук.

Під прикриттям боротьби з тими, хто зриває в країні хлібозаготівлю, людей фактично залишили без будь-якого продовольства й прирекли на голодну смерть.

– А хліб же був. Він лежав просто неба і прів, бо його не встигали вивозити. Очевидці розповідали, як на станції в Сагайдаку (Шишацький район, – прим. авт.) люди не витримали й кинулися на те зерно. Пхали в кишені, за пазуху, в рот. Закінчилося все тим, що викликали кінну поліцію і нагайками всіх розігнали, – розповідає історик.

«Не викидай хліба!»

Після вечірньої служби у полтавському храмі, усі хто прийшов, розділили між собою хліб. Випікала його Наталія Гранчак. Сама у Полтаві живе декілька років, а родом із Західної України.

– У родині моєї бабусі одна із сестер померла від голоду на Хмельниччині і батько дідуся. Але я росла тоді, коли про Голодомор взагалі нічого не чули, взагалі тема така не піднімалася. У родині знали, що померли від голоду, але про це ніколи не говорили, – розповідає Наталія Степанівна. – Під час навчання у Києві говорили про Голодомор, як про щось велике і страшне. Але саме після приїзду на Полтавщину, дізналася, що чи не в кожній родині були загиблі від голоду. На очі потрапила книга з іменами померлих. Коли бачиш, що прізвища на одній сторінці всі однакові, то розумієш, що вимирали цілими сім’ями. Ось це найбільше змінює в сприйнятті Голодомору.


Чи не найчастіше ті, хто пережив 1933-й, згадують, як хотілося бодай окраєць хліба. Спогади своєї бабусі, Дарії Іванівни Панченко, записала Наталія Панченко:

«Не викидай хліба!
Давай я доїм, якщо ти не можеш. Дітки, то великий гріх.
Колись моя мама спекла свіжий хліб, мені тоді годів шість мо було, потрусила сахарем і дала шоб я їла, а мені не хотілось ну і я, щоб вона не кричала, пішла вирила за хатою ямку і закопала його там.
А тоді в 33-му мені той кусочок хліба пошти щоночі снився. Я прокидалась і йшла за хату шукати, перерила там все, хотіла його знайти і викопати. Старші не могли понять шо я роблю ну я так нікому й не сказала. Боялась. Мені тоді 9 було. А й досі це страхіття пам’ятаю. Та то вже всьо, на все життя.
А в наших сусідів Химки і Санька син був. Молодший од мене годів на п’ять. І коли голодовка була, то він весною заліз на шовковицю й почав ще зеленуваті ягоди їсти, бо голодний був. Вони на нього кричали, щоб злазив і палкою збивали. А дитина така голодна була, що не хотіла злазити і їла, їла, їла. Я ще подумала як то рідну дитину можна так палкою з дерева збивати. Це з самого ранку було, а тоді я вечером бачила як вони його на садок повезли. Ховати.
На новий год у школі нам всім дали по стакану молока і по жареному яйцю. І казали щоб ми то в школі з’їли, додому не можна було нести. То я молоко випила, а яйце в пелині сховала і таки до хати донесла, дід тоді ввечері на всіх поділив і кожному по манюююнькому кусочку вийшло, але я така горда була, що сім’ю нагодувала. Пару днів ми ще тоді протягли.
Там де Киська тепер живе, стара хата була, жінка там жила. Так вона дітей своїх поїла, і всьо – головою поїхала. Ходила потім по селу на другий день розказувала який холодець із пальчиків добрий, а тоді десь через тиждень і її не стало.
Врожай тоді хароший був так забирали ж усе. У 47-му ото не було врожаю, то зовсім друга голодовка була, а в 33-му все вродило, ну там задача була така - всіх людей виморить. Сталін нас винищував. Приїжджали і переривали всю хату, щоб не дай Бог ніде їжі ніякої не осталось. Забирали все: зерно, крупи, картоплю, буряки, та все, що можна було їсти. Ми траву їли, кору відварювали, блинчики робили з липового листя. Як де було картоплину найдеш на городі подолошню, чи гнилу то додому несеш, бо це ж вже суп можна зварить. Перевертали все і штрикали такими дротами довгими: в стіни, в копиці, у землю, щоб ніхто ніде нічо не закопав. Як щось знаходили - забирали або викидали, а людей били. Раз приїхали, а в нас картопля варена натовчена в чавунчику стояла, так він як жбурнув тим чавунчиком додому, і потоптав усе, щоб ми вже не їли. Люди в стіни їжу замазували і то находили. Розбивали й виливали все. А хто їжу забирав? Та як хто? Наші ж українці і забирали. Сталінські прихвостні.
В голодовку мати золото все попродавала. В неї багато золота було і дукачі красиві дуже, вона їх носила в город і там на крупу міняла. По одному носила, бо думала ж що хоч щось лишиться. Ні. Все виносила.
У мене ще троє сестер молодших було, всі від глоду померли, я одна в сім’ї з дітей осталась.
То таке жахіття страшне, шо то згадувати моторошно. Люди мерли сім’ями. А всі ж слабі тоді були самі ховать не могли, то тих, хто помер виносили просто під двір і клали на обочині. Потім щодня їздила підвода по селу, яка збирала ці трупи й усіх в одній ямі на кладовищі ховали. Було виходиш утром на вулицю і йдеш роздивлятись хто лежить, щоб зрозуміти, що ти тих людей вже ніколи не побачиш. І так кожен день. Село на очах пустіло. Скрізь смерть, смерть і смерть. Мені тоді казалось, що всі помрем, ніхто не виживе».

Відомий полтавський художник Віктор Трохимець-Мілютін народився 1933 року. Добре пам’ятає, як у селі з мамою переживали голод уже 1946-1947 років.

– Дитині в селі будь-який шматочок годиться, млинець з лободи і то добре, – пригадує чоловік. Попри те, що у творчості надає перевагу світлому й радісному, оминути найбільш болючі для України теми радянської доби не міг.

– Тоді ж і до церкви ходити не можна було. А як 1941 року німці в Полтаву прийшли, то мама мене повела у Спаську церкву й охрестила. Я це намалював. Але ж не можна було такого виставляти, то в мене жінка з дитиною ідуть на фоні церкви. А голод я зобразив в образі бабусі, яка притискає до себе хліб. Картина називається «В лиху годину».

Спогади про страшний голод онуку, Сергію Антоненку, передала Катерина Іванівна Собакар:

«Моя бабуся Собакар Катерина Іванівна 1922 року народження, все життя відпрацювала в «колхозі» в селі Сахнівщина Машівського району. То на полі працювала, в ручну перечищали вже викопані цукрові буряки, то на фермі біля телят батрачила з ранку до вечора. А після «колхозу» ще потрібно було прийти додому та впоратися зі своїм господарством. Але жахіттям, за її словами, був Голодомор. «Приходили комуняки і забирали все. Жахливо було бачити пухлих людей з голоду, наш батько в хаті під ліжком в долівці закопав зерно і цим вчинком врятував всю сім’ю, нам вдалося пережити страшний голод», – часто розповідала моя бабуся мені малому. Вона завжди раділа, коли після жнив ми отримували частку зерна від тодішнього, ще існуючого колгоспу з символічною назвою «Росія» як учасник бойових дій. «Головне, щоб не було війни та голоду, а все інше більш менш можна пережити», – дуже часто говорила вона мені, який не розумів, як можна було довести до голодування цілий народ, а після цього ще пережити війну».

Довідково:

Голодомори в Україні – неодноразова масова загибель людей від голоду на території УРСР, спричинена зумисними діями сталінської влади і спрямована на геноцид корінного населення. Найвідомішим і визнаним на міжнародному рівні голодомором є масове вимирання українців у 1932-1933 роках. Визначення «голодомор» вживається також для голоду 1921-1923 та 1946-1947 років.

Голодомор 1932-1933 років визнали геноцидом 14 країнами світу та 7 штатами США.

Автор: Ольга Матвієнко

Суспільство 26 листопада, 09:26

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції