«Мамо, я нічого не боюсь, тільки так хочеться жити!»: на Полтавщині поховали загиблого в Авдіївці Олега Бокоча. ФОТО

16 травня, 19:47   0
Фото Ольги Матвієнко

23-річний Олег Бокоч мав вибір – відбути строкову службу в армії й продовжити навчання, створити родину, підтримувати батьків. Але хлопець, який із дитинства прагнув допомагати людям, обрав інший шлях. Навесні 2016-го він підписав контракт і відправився служити в Житомир, у 95 окрему десантно-штурмову бригаду. Через рік потрапив на передову на Донбасі. Він був медиком.

– Золота людина! – коротко говорить його побратим. Далі з почервонілих очей чоловіка знову починають текти сльози. Він та ще п’ятеро військовослужбовців щойно приїхали буквально з передової попрощатися з товаришем. Вони були поряд, на тій же позиції, коли Олег Бокоч 12 травня отримав смертельне поранення.

Усім хочеться вірити, що смерть хлопця не була даремною. Він героїчно виконував свій обов’язок до останнього подиху й загинув рятуючи життя. І врятував. Коли почався обстріл позицій Збройних сил, один із побратимів Олега отримав поранення. Медик без сумніву та роздумів кинувся рятувати, не побоявся розривів снарядів, небезпеки. Але, коли витягнув хлопця, сам впав уражений осколком. Лікарі у шпиталі, куди негайно привезли військовослужбовця, були безсилі.



«Мамо, дуже хочу тебе побачити, він так хотів додому. Він так любив свою маму. Мамо, я нічого тут не боюсь, тільки так хочеться жити!» – голосить Надія Бокоч над труною сина Олега.

Ховали полеглого Героя Україна в Кобеляках. Він ліг тут п’ятим. У районі ж, з початку російсько-української війни, попрощалися з 9 захисниками.

У Кобеляки, де у Свято-Миколаївському храмі відбулося відспівування, Олега Бокоча привезли з батьківської хати у селі Миколаївка. Перед входом у церкву його зустріли сотні містян, односельців. І молодь, і бабусі з дідусями стали на коліна, щоб вшанувати Героя.



– Ми з ним познайомилися ще на вступних екзаменах. Готувалися в одній аудиторії. Одразу було видно, наскільки життєлюбна людина, весела. Смішно було, коли батько Олега закидав йому у вікно другого поверху підручник, щоб той трохи повторив перед екзаменом. Він завжди всім допомагав. Ніхто не скаже іншого: будь-хто з групи в нього міг щось попросити і Олег ніколи не відмовить, – згадує Артем Бутенко, одногрупник Олега.

Хлопці разом із 2011 року вчилися в Полтавському базовому медичному коледжі. Там не тільки добре вчився, а й намагався завжди брати участь в культурному житті закладу: був ведучим, співав, неодноразово перемагав в обласному конкурсі «Студентська весна». Долучався й до волонтерського загону «Турбота».

Друзі говорять, що Олег часто не встигав, розривався між навчанням та культурним життям коледжу. Але при цьому мав хороші оцінки.

Після чотирьох років навчання працював у Полтавській обласній клінічній лікарні імені М. В. Скліфосовського. Хлопець, який із дитинства мріяв допомагати людям, завжди хотів стати хорошим лікарем. Неодноразово й на передовій говорив побратимам, що продовжить навчання після повернення додому.

На жаль, мріям хлопця не судилося збутися. Він спочив на Алеї Героїв, серед рівних собі Героїв-захисників України.


Автор: Ольга Матвієнко

Суспільство 16 травня, 19:47

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції