Вчора
309 років після Полтавської битви. Оксана Забужко: погляд на Полтаву в історичному та культурному контексті
27 червня 2018, 12:00 0
Про те, як Полтаві позбуватися статусу міста «російської слави», долю історичних пам’яток обласного центру та його культурну самобутність, а також про взаємини між суспільством і владою говорили з Оксаною Стефанівною дорогою до Музею історії Полтавської битви в перший день міжнародного поетичного фестивалю Meridian Poltava.
– Напевне, Ви чули про понад десятирічну історію встановлення пам’ятника Мазепі в Полтаві. Із цього випливає запитання: як боротися владі й мешканцям міста з наслідками радянської колоніальної політики, щоб ставлення людей до таких історичних постатей змінювалося швидше?
– Я обмежуся все-таки мешканцями, бо, щоб давати рекомендації місцевій владі, треба досконало знати проблему. Не хочу брати на себе роль кризового менеджера й волію говорити на ті теми, у яких компетентна і які готова обстоювати. Думаю, те, що це все понад десять років тягнулося, є таке слово в північних мовах, і в нордичних, і в німецькій, – це fremdschäme, сором за іншого.
Тобто це таке стидовище за вашу місцеву владу, яка десять років чекала, здадуть Полтаву під Російську Федерацію чи не здадуть. Звісно, це не та влада, яка є справжніми менеджерами міста й розуміє, що це за місто, як ним треба управляти, яка його роль на мапі світу і чим воно має, так би мовити, торгувати в міжнародному туристичному бізнесі.
Адже і Полтава, і Полтавщина – це така концентрація плодотворних цитат, і тут усе настільки цими культурними цитатами переповнене, що за правильно організованої інфраструктури не лише місто, а й цілий регіон могли би в майбутньому жити з туризмом.
– То що мають робити полтавці в цьому напрямку?
– Це звучить банально, безумовно, але багато речей залежить від нас самих. Влада, перепрошую, погана не тому, що вона така погана, а тому що ми їй дозволяємо. На п’ятому році від початку Майдану та війни і в Києві це дуже відчутно, і на місцях це так само видно. Отам, де є місцева ініціатива, так само, як і 2014 року, де була самоорганізація, де згуртувалися й відбилися, де місто проявило суб’єктність, там інакше складаються взаємини між суспільством і владою. Тобто сидіти й чекати за патерналістською інерцією, що нам згори якийсь добрий дядя спустить з якогось умовного Кремля, а наш умовний Кремль – на Банковій… Ні, перепрошую, це зовсім не та гра у вертикаль влади, демократія – це горизонталь. Сильна країна – це сукупність людей, які об’єднуються й спільно щось роблять для якогось діла. У мене тут, відповідно, зустрічне питання: чи є в місті рух за збереження історичних пам’яток, історичного середовища, тобто де громадяни об’єднуються заради якоїсь спільної мети?
– Власне, такий рух у Полтаві поволі з’являється: і проти незаконних забудов, і проти позбавлення Кадетського корпусу, Будинку дворянського зібрання, краєзнавчого музею, внесеного до тимчасового реєстру пам’яток ЮНЕСКО, статусу пам’яток архітектури національного значення.
– Боротися потрібно, бо це виховує і переформатовує обидві сторони: і владу, яка розуміє, що від неї вимагають виконання певних функцій, інакше вона опиниться там, де Янукович. А з іншого боку, і саме суспільство має відчувати, що воно щось може й що в нього в руках є важелі, контроль за владою, ресурси. І медійні ресурси, безумовно, тут дуже важливі. Але я скажу це не тільки щодо Полтави. Помічаю це в багатьох місцях останніми роками, у які я виступаю досить активно. І от була можливість усю країну бачити й якось стягувати її на живу нитку. За великим рахунком, скрізь виявляються, десь більше-менше, ті самі проблеми. Я навіть почала колонку на Deutsche Welle під одним гаслом «Якби ми вчились так, як треба…».
Просто бачу, що люди на місцях не знають не те що своєї місцевої, краєвої історії, спадщини, а не знають, що в себе і як можна монетизувати. От брак саме оцього розуміння культурної тяглості міського предметного середовища, бо, зрозуміло, кілька поколінь «советское воспитание», де все однакове, і якщо пам’ятники, то «советская монументальная пропаганда», і воно, відповідно, неживе.
Отже, весь активний процес, який має тягу тобто, якщо в місті є ядро 5% активного пасіонарного елементу, який робить якісь стартапи, має бути оце ядро «буйних», які постійно щось роблять, когось запрошують, влаштовують якісь хаби… У багатьох містах, причому навіть маленьких, це робиться й це працює. Це залежить просто від ініціативних людей, того відсотка, що держить місто. Вони пускають хвилі, і на живе діло люди стягуються, як на нитку. І це є, у принципі, формування суспільства.
– Хотіла б повернутися до міських пам’ятників у контексті переосмислення подій 1709 року. У полтавців насправді дуже різне ставлення до Монумента Слави, який стоїть у центрі міста. Деякі люди пропонують його взагалі знести, дехто хоче встановити на місці орла тризуб, окремих людей обурює те, що птаху вставляють у зуби червоно-чорний прапор і державне знамено, і вони називають це ура-патріотизмом. Що робити з такими монументами, на Вашу думку?
– Знаєте, тут немає загального рецепта. Тобто тут треба з кожним таким пам’ятником усе вирішувати окремо. Ну, ця монументальна пропаганда «совєцька» переважно немає жодної мистецької вартості. Є три-чотири моделі Леніна, за якими це все ліпилося. Десь на українській території, ближче до кордону, в Одеській області, хтось зробив такий парк радянських скульптур, і воно має досить монструозний вигляд насправді, звезені туди Леніни, піонери тощо. А з монументами, так би мовити, імперської доби, і особливо з носіями цього імперського міфу, типу «мы всех побили и бить будем, и можем повторить»… Тут треба вирішувати дуже виважено у сенсі професійному. Якщо це пам’ятник, який має мистецьку вартість. Я знаю, що була дискусія з приводу роботи Кавалерідзе, пам’ятника Артьому на Святигорах, біля Горлівки. Там Термінатор страшний кубічний, але безумно цікава композиція. І йшлося, щоб його прибирати. Куди?! Це кубістична скульптура Кавалерідзе, дуже мало кубістичних скульптур монументальної пропаганди збереглося. Тому саме в такому статусі її треба, відповідно, залишити й так її треба інтерпретувати.
Я бачила полтавського «орла», і він у мене теж викликає якусь ніби легку алергію. Тут можна оголосити конкурс, оцінити естетичну вартість і зробити його частиною ніби більшої композиції, і такі приклади використання теж є. Це має бути тонко, красиво, елегантно. Воно передбачатиме якусь модернізацію, от ніби цей пам’ятник – частина якогось більшого, сучасного красивого комплексу. І є досвід контамінації пам’яток монументальної імперської доби.
– Щонайменше, напевно, він має називатися не Монументом Слави.…
– Само собою. А оце вже інтерпретація. Назва – це інтерпретація, яка задає, як це читати і як це розуміти. Це текст і контекст, а зміна фрейму й контексту предметно змінюють середовище. І залежно від того, як із цим пам’ятником побавився б талановитий сучасний митець, монумент міг би мати дуже відмінне прочитання від сьогоднішнього і служити якимось важким естетичним нагадуванням.
– Як гадаєте, фестиваль Meridian Poltava стане певним культурним зсувом для міста?
– Це вам видніше. Мене як аутсайдера приємно здивувало, що багато людей, які просто приходять і для яких це важливо. Які в курсі, які читають, і це не тільки вчителі літератури.
Тобто є якийсь живий несформульований запит на культурне життя, приналежність і під’єднання цього регіону до якогось ширшого інформаційного й культурного поля, і міжнародного зокрема. Тому, думаю, що це може бути таким от культурним тригером, як можна робити.
Читайте також: Оксана Забужко – про Музей історії Полтавської битви: «Я потрапила в музей не нашої війни…»
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь