Полтавка – про свою книгу «Дівчата зрізають коси»: «Існує прірва між жінкою-військовим і суспільством»

1. >
2. Суспільство >
3. Полтавка – про свою книгу «Дівчата зрізають коси»: «Існує прірва між жінкою-військовим і суспільством»

Фото з соцмережі

11 грудня минулого року військова кореспондентка Євгенія Подобна, яка нині мешкає в Києві, презентувала книгу «Дівчата зрізають коси». У виданні зібрані історії 25 жінок, які брали участь у російсько-українській війні. Про процес написання книги та про її героїнь авторка розповіла в інтерв’ю «Колу».

– Як Ви стали військовою кореспонденткою?

– Усе почалося з Майдану. Спершу я працювала з прямими «включеннями» звідти щогодини. Застала найгірші дні, коли були розстріли й загиблі, і зрозуміло, що це не могло не лишити в мені сліду. Коли почалася війна, мене відразу не посилали в АТО. А вже наступного року запитали, чи хочу я там працювати, тобто це було добровільно. Я, звісно, погодилася, адже в мене тато – з Донеччини, а мама – полтавка. Тобто вважаю Донбас своїм домом також, тож вирішила, що треба щось робити для перемоги. Я спочатку трохи «волонтерила», плела сітки, знімала сюжети про допомогу військовим. А потім, на початку 2015 року, після Дебальцевого, раптово впали обсяги збору коштів. Якщо раніше одним сюжетом я могла зібрати більше половини коштів на лікування одному бійцю, то потім люди стомилися від війни. Я зрозуміла, що моя робота в тилу не настільки ефективна, як могла би бути на передовій. Так почала їздити працювати там.

– Коли Ви зрозуміли, що вже маєте історій на цілу книгу?

– Оскільки я телевізійник, спершу з’явилася ідея зняти фільм про жінок на війні. Але телевізійний формат передбачає дуже короткі коментарі. А я розуміла, що кожна історія унікальна, і хотілося дати більше матеріалу про кожну героїню. З’явилася ідея зробити книгу. Почалися пошуки видавця. Не хотілося, щоб книжка стала об’єктом торгів і заробітків, тож ми розглядали варіанти, щоб це було державне видання.

– Власне, це й було моє наступне запитання. Як так сталося, що книгу видав Інститут національної пам’яті?

– Це абсолютно випадково сталося. Моя близька подруга – співробітниця інституту. Я розповідала їй, що хочу зробити цю книгу. І вона каже: «Спробуймо принаймні. Запропонуємо в інституті. Можливо, погодять». Ми поговорили, вони погодили, але з певних причин не змогли видати її 2017-го року. Але коли я дізналася умови: що видання безкоштовно поширюватимуть і електронна версія книги буде в загальному доступі, я вирішила, що краще це опублікувати з інститутом через рік-два, а не робити це комерційним виданням. 

– Окрім електронного варіанта, де можна знайти книгу?

– Є дві тисячі друкованих примірників, які ми роздаватимемо під час презентацій, у військових підрозділах, школах. Ми вже говорили з Володимиром В’ятровичем, щоб наступного року видати англомовну версію. Дві тисячі примірників – це не багато, але й не мало, враховуючи, що є безкоштовна електронна версія.

– Чи плануєте презентувати книгу в інших містах?

– Презентацій було лише дві – в Києві й Львові. Є запрошення з кількох міст, тож найближчим часом, мабуть, будемо презентувати книгу в Харкові й Кропивницькому. Але видання не комерційне, тому всі витрати щодо проїзду, проживання, доставки книжок на місце мені доводиться брати на себе, тому це складно суто фінансово. Наприклад, у Львові презентацію книги організували її героїні, тобто тут уже трошки простіше. Обов’язково презентація буде в Полтаві. Можливо, навіть дві. Взагалі плануємо якомога більше міст охопити. Намагатимуся хоча б камерні зустрічі на 10-20 осіб проводити й розповідати про дівчат якомога більше, бо це власне й була мета цього проекту.

– Ви взяли за назву книги рядок з вірша-пісні ще однієї полтавки – Олени Задорожної. Ви з нею друзі?

– З Оленкою ми познайомилися на презентації моєї першої книги ще 2011 року. Вона прийшла про неї писати, і з того часу спілкувалися, підтримували контакт. А коли в мене виникла ідея створити книгу, робота мала іншу назву – «Вона. Війна». І коли всі документи були готові й ми вже мали видавати, вийшов фільм «Вона і війна». Не можна ж довести, що ти придумав це рік тому – це б мало вигляд плагіату. Тож я мала терміново, протягом трьох-чотирьох днів змінити назву. Була творча криза, а потім згадався вірш Оленки. Для мене дуже символічна фраза, що дівчата зрізають коси. Хотілося зруйнувати стереотип у цій книзі, що коса – це обов’язковий елемент української дівчини, так само з цими косами ми намагалися обрізати всі упередження, які існують щодо жінки в армії. Тож я запитала в Оленки, чи дасть вона мені перший рядок з поезії, і вона погодилася.  

– Скільки часу пішло на написання книги?

– Дуже складно сказати. Бо не було такого, що сіла за комп’ютер і почала працювати. Спершу я збирала матеріал, запитуючи на камеру, бо спочатку була ідея фільму. А коли зрозуміла, що це буде книга, а не кіно й не програма,  виявилося, що треба телефонувати й дописувати дівчат. Ми почали зустрічатися з ними й допрацьовувати. А потім, коли проект на рік відтермінували, я зрозуміла, що половину історій треба взагалі переписувати наново. Адже, наприклад, одна з героїнь книги за рік встигла змінити підрозділ, підписати контракт з ЗСУ, інша втратила на війні коханого, пішла з армії чи народила дитину. І ти розумієш, що історія вже абсолютно інша. У принципі, якби сісти й робити це систематично щоденно, то можна було б укластися в два-три місяці. У мене ж це розтягнулося на вісім.

– Як обирали, про кого написати, адже це, напевне, не всі жінки, яких Ви зустрічали в зоні бойових дій?

– Число учасниць у проекті передбачало 25 осіб, це було прописано за рік до публікації. Звісно, знайомих жінок набагато більше. Тому я сподіваюся, що буде якесь продовження. У книзі більшість героїнь, з якими я знайома особисто. Ми з дівчатами просто обмінювалися телефонами чи додавали одне одного у «Фейсбуці» й згодом починали записувати інтерв’ю. Я не знала всіх, особливо тих, хто воював 2014-го, тому ретельно готувалася до інтерв’ю, перевіряла факти.

Хотілося, щоб у цій книзі не було випадкових людей. Бо траплялося, на жаль, мені підводили дівчину, говорили, що вона воювала. А я розумію, що не було її там. Вона розповідає, що служила в «Айдарі», зараз воює в Авдіївці, що й під аеропортом була. А ти розумієш, що «Айдар» воював героїчно, але зовсім в інших місцях.

Тобто коли ти сама там була, за кілька днів до того в цій самій Авдіївці, то точно знаєш, що тобі брешуть.

– Чи складно було говорити з дівчатами про особисті моменти, які відбувалися на передовій?

– Я не шукала якогось психологічного підходу. У тому, напевне, і секрет успіху цієї книги. Мене просто «рвало» від вдячності до кожної з цих дівчат і було соромно, що вони пішли воювати, а я не змогла. Люди бачать щирість, а тим паче військові. Вони бачать, що ти прийшов зробити щось передусім для них, розповісти правду про війну, а не заробити на цих історіях. Тому відкривались і розповідали про те, про що далеко не кожен буде готовий говорити на публіку.

– Для кого все-таки більше ця книга: для людей, які воювали, чи для читача, який має дізнатися, що таке війна?

– Насправді я мала на меті кілька моментів. Спочатку дуже багато агресії до жінок було. Наприклад, одна військова, яка досить довго була в тилу, а зараз служить на передовій, днями опублікувала фото своєї руки. Мовляв, от дивіться – у мене манікюру немає. Не вірте жодній «воевательнице», яка буде з нафарбованими нігтями і яка скаже, що взагалі бачила війну. Бо це або штабна, або в ліжку з командиром була. І це пише військова. Був випадок, коли десяток чоловіків, під фото жінки-військового писали образливі коментарі, що вона приїхала на фронт «мужика шукати», «пригод не вистачало», «краще б борщ варила», «УБД ясно чим заробляє».

І коли жінку поливають брудом за сам факт служби на передовій, ти розумієш, що існує прірва між жінкою-військовим та суспільством. Хотілося, щоб люди прочитали історії й зрозуміли, що це таке – бути військовою. Адже це практично спочатку була війна на два фронти. Жінки воювали за те, щоб їх узяли на завдання, щоб їх поважали і водночас боролися проти ворога. Це перша мета.

Друге – це те, що дівчата мають унікальний життєвий досвід. І з кожним роком події забуваються. Я багато чого вже не можу пригадати, а тут ще й травматичний досвід. Зрозуміло, пам’ять його витіснятиме, тож хотілося зафіксувати історичні події.

І дуже хотілося, щоб про дівчат дізналися, бо є військові, яких уже знають за «Фейсбуком», «Невидимим батальйоном», а в мене є героїні, у яких це перше в житті інтерв’ю. Тож передусім робила це для дівчат – щоб про них знали й пам’ятали.

– Які історії для Вас найбільш пам’ятні?

– Кожна пам’ятна. Немає такої історії, яка б одна порвала в лахміття, а інші залишили байдужою. Кожна з них цікава й кожна жінка унікальна. Були моменти в різних оповідях, які вражали.

Наприклад, для мене особлива історія Тетяни. Це єдина жінка, принаймні з відомих мені, яка брала участь у місії «Евакуація-200». Коли ми з Тетяною зустрілися, якраз вивозили два тіла наших хлопців, загиблих героїв. І в одного не було голови, а іншого опізнати вже неможливо було, лише за ДНК. Я пам’ятаю, коли їх вивезли з окупованої території, переклали в рефрижератор. І тут запанувала тиша… Дуже складно всім учасникам групи було. А ця дівчина, як сонячний зайчик, почала усміхатися, усіх підбадьорювати. Вона знаходила в собі сили говорити з батьками загиблих, привозити тіла рідним, їздила з дружинами в морги. Тобто виконувала таку страшну роботу й, попри це, змогла собі зберегти в собі щось класне й світле.

Дуже вразила історія дівчини з позивним «Кот». На жаль, не можу про неї багато говорити, бо це одна героїня, обличчя якої ми приховуємо. Вона снайперка й дуже відверто розповідала, що вона відчуває, коли тисне на гачок, дізнається, що влучила в ціль. І ти розумієш, що людина пережила таке пекло заради того, щоб був мир у Полтаві, Києві, Дніпрі.

Дуже складно було слухати оповідь Андріани Сусак про те, як хлопець помирав у неї на руках, а вона співала йому колискову й гладила його по голові. Як вони намагалися повернути свого побратима і як його матір кричала, коли вони заплатили гроші, а його не повернули. І що дівчина відчувала на той момент.

Історія Віки Дворецької не відпускає від першого до останнього рядка. Людина пройшла через таке, від чого б, напевне, хтось інший збожеволів би, а вона знаходить у собі сили розповідати про це й жартувати.

Оксана Якубова – абсолютно унікальна людина. Вона невисокого зросту, дуже красива й мила жінка, а я згадую, як вона керувала підрозділом, підходила до двометрових чоловіків, і було зрозуміло, що вони поважають її й бояться, стають «по стойке смирно».

У Яни Червоної та в ще кількох дівчат була проблема «тижемать». Вона полягала в тому, що кожна абсолютно цивільна вважала за потрібне дорікнути військовій, що ти погана матір, у тебе діти там, а ти воюєш тощо.

Дуже торкнула історія Олі Бенди. Місцем її поранення пов’язані кілька героїнь. Полтавка Ольга Нікішина воювала на одній з позицій в Авдіївці. Ми з нею там познайомилися й жили в одній кімнаті. А потім там поранили іншу героїню книги – Олю Бенду. Вона втратила ногу, і її поранення я сприйняла значно складніше, ніж ураження інших. Дівчата-героїні разом не жили, а змінили одна одну.

Кожна історія пам’ятна, складно виокремити. Багато розповідей, які зачіпають за живе.

Читайте також: Військова кореспондентка з Полтави зібрала колекцію, у якій понад двісті фігурок свиней

Автор: Наталка Сіробаб