До Дня пам’яті: про пошуки довгожителькою загублених доль в роки німецько-радянської війни

1. >
2. Суспільство >
3. До Дня пам’яті: про пошуки довгожителькою загублених доль в роки німецько-радянської війни

Софія Китайгора – довгожителька Нових Санжар

90-річна жителька Нових Санжар Софія Китайгора  – дитина війни, сестра захисників Батьківщини, які не повернулись з війни. Її родині вдалось відшукати місце поховання лише одного з них, і тільки через 70 років дізнались кілька моментів долі іншого.

Знайти будинок пані Софії було не складно, він розміщений майже в центрі селища. У невеликій кімнаті на дивані-книжка, застеленому пледом, сиділа вона  – Софія Йосипівна Китайгора, якій нещодавно виповнилось 90 років. Сивочола, без звичної для українських бабусь хустини на голові, тримала руки на колінах. Ліворуч від вікна стояла гітара та чорне фортепіано, заставлене фотографіями. До речі, світлини у оселі Софії Йосипівни всюди – на столах, на стінах. Більшість з них – чорнобілі. Серед них – і портрет Джоконди з її загадковою усмішкою.

Як Вас звати? – перериває питанням мої «оглядини» довкола Софія Йосипівна.
Юля, – відповідаю я.
А мене Соня, – говорить з усмішкою жінка, яка зовсім не схожа на 90-річну.

Тут же пропонує мені сісти за стілець, що навпроти неї. Говорить чітко, українською мовою.

– Я одна з сім’ї, хто дожив до такого віку, – продовжує Софія Китайгора. – Обоє моїх батьків пішли за межу вічності у 79 років. Немає вже ні старшої сестри Музи (її не стало у 75-річному віці), ні братів – Колі та Кості. Обох забрала війна. Про них я Вам і розовім… Тільки подайте-но ось ту папку, – показує позаду мене на стілець.

У папці – все, що нагадує ювілярці про її рідних – фото, листи, документи, вирізки з газет, а також грамоти з відділу освіти, яких у пані Софії хоч греблю гати. Вона – ветеран педагогічної праці.

Виконавши її  завдань, переходжу до питань, які підготувала для розмови з довгожителькою. Проте, Софія Йосипівна випередила мене, нібито знаючи, що саме я хотіла запитати на початку.

– Раніше ми жили на хуторі Китайгора, що поблизу Великого Кобелячка Новосанжарського району. Батьки побрались, коли їм було по 20. Нас було четверо у них, – далі називає почергово дату народження й ім’я кожного.  – Мене, до речі, мама хотіла назвати Сарою. У неї був словник імен, в якому вона черпала ідеї. Проте, батько, доки дійшов до сільради, забув це ім’я, – згадує, сміючись. – Пам’ятав лише першу літеру. Тож записали мене Сонькою, потім Софією.  

Згодом сім’я переїхала до Нових Санжар, щоб жити ближче до Полтави. Купили хату у центрі селища, поруч з ринком. Це дуже тішило матір Софії Китайгори – Євдокію Кіндратівну. Та радість була нетривалою, оскільки вже фактично за тиждень на території колишнього СРСР розпочалась вона – війна 1941-1945 років…

– Коля, найстарший з нас, дуже хотів бути кореспондентом. І він вступив до харківського технікуму (Український книжково-газетний технікум», – автор), який готував газетярів. Я зберігаю газету «Кадри преси» за 1 травня 1936 року, в якій надруковане оповідання Олеся Гончара «Легенда про вкрадене сонце», – дістає зі своєї папки цей пожовклий від років  номер видання. – Олесь Терентійович теж начався в цьому технікумі. А влітку 1936 року мого брата зарахували до харківської авіаційної школи. Тоді країні були дуже потрібні сильні й загартовані льотчики, моряки, які могли б захистити Батьківщину від ворогів. Йому тоді було 16 років.

Потім на нього чекало Чугуївське авіаційне училище, де став льотчиком-винищувачем, та служба у Читі (РФ). У 1940 році одружився з Дусею Долгаленко з Чугуєва. Домовились, що дівчина завершить навчання та переїде до нього у Читу. Проте всі плани зіпсувала війна.

– Останній лист від Колі, який ми отримали, датований 3 серпня 1941 року з міста Калінін. Написаний олівцем, досить оптимістично. Він писав, що перемога буде за нами, – підбадьорював нас, – згадує жінка.  

На цьому зв'язок з братом Софії Йосипівни обірвався. На всі листи, які писали батьки у відділ кадрів Військово-повітряних сил Червоної армії, була одна відповідь: «26 липня не повернувся з бойового завдання на фронті боротьби з фашистськими загарбниками».  І лише 2011 року донька пані Софії втілила мамині прагнення і таки відшукала нові дані про її зниклого безвісти дядька Миколи в архіві військово-медичних документів, що в Санкт-Петербурзі. Вдалось з’ясувати, що він був поранений: спочатку в липні, а згодом ще і восени під час повітряного бою.

– Про це так і не встигли дізнатись ні батьки, ні сестра, – понило зауважує Софія Китайгора. – Запишіть адресу, – говорить мені, показуючи архівну довідку. Можливо, комусь, хто також шукає дані про своїх рідних, це стане в нагоді: Санкт-Петербург, провулок Лазаретний 2. Це архів воєнно-медичних довідок.

Як склалась далі доля Миколи Китайгори та де він похований – родині досі невідомо. Проте війна забрала не лише старшого брата пані Софії, а й лишила інвалідом її батька – він втратив ногу, а згодом – вони втратили і Костю (другий брат довгожительки). І його останній лист, датований 1943 роком, Софія Китайгора зберегла:

– … Зараз ми – я і всі мої товариші йдемо на завдання через три години, – зачитує лист, до речі, без окулярів. –  Тому поспішаю написати вам кілка слів. Вже мало лишилось своїх хлопців. Всі пішли додому. Я не знаю, як сьогодні пощастить мені. Вам я бажю всього найкращого. І хотів би, щоб ви отримали лист від Колі – мали хоч одного сина в себе в надії…

А далі було сповіщення про його загибель.  Захисник пішов за межу, не доживши 16 днів до свого 20-річчя.

– Будучи ще малою, я дуже хотіла відшукати його могилу і побувати на ній. Саме мені тоді, в грудні 1943 року (пані Софії було 14 років, – автор), вручили ту повістку. Пам’ятаю, коли прийшов листоноша, я була на вулиці… І влітку 1944 року мама мене таки пустила з односельчанкою на пошуки його могили.

Їхати необхідно було у Веселі Терни (нині це територія Кривого Рогу). Тоді ще не ходили пасажирські потяги, і дівчата добирались «товарняком». Один перехожий допоміг  їм знайти три братські могили, проте в якій саме з них спочивав Костя Китайгора достовірно було невідомо.

– Це були великі-великі насипи. На них дощечка і фанерка зверху. «Вечная память героям…», – схлипуючи, тремтячим голосом згадує довгожителька. – Потім сорокова школа Кривого Рогу увіковічнила всіх полеглих в цьому районі. Поставили пам’ятник з прізвищами, у написі є і мій брат.

Про своє ж життя в роки німецько-радянської війни пані Софія розповідає небагато. У пам’яті все закарбувалось уривками.

– Мені запам’ятався на все життя той день, коли ми з мамою покинули дім. Це було перед визволенням селища. Тоді ми мали переховуватись... Тому пішли до знайомих в окоп. Згодом мама відправила мене подивитись, чи не спалили нашу хату. Мовляв, я маленька, мене не помітять. Я побігла й побачила  серед двору велику купу соломи, яку збирались запалити. Тоді хати палили, але наша була під залізом... Мабуть, не могли швидко спалити. Серед двору лежав наш собачка Пілот – його розстріляли… Тоді ж, біжучи через базар, я побачила таку картину:  стоїть двоє чоловіків, а між ними жінка, яка прикрила обличчя хусткою. Німець і поліцай націлювались на них. Я тоді дуже злякалась… А ще пригадую жахіття вже після визволення Нових Санжар (23 вересня 1943 року, – автор). Ми вже повертались з окопу, який знаходився в лісі. Йдучи зранку повз міст, що веде до села Руденківка, бачили тіла багатьох німецьких солдатів – вони лежали роздягнені, але всі – з медальйонами, за якими їх можна було розпізнати…

Будинок сім’ї Софії Китайгори, який, з її слів, збудований ще 1808 року, зберігся по цей день. У ньому вона і мешкає.

– 9 травня – що означає для Вас ця дата? – запитую на останок я.
–  Для мене це дні зі сльозами на очах, бо не лише брати не повернулись, батько був поранений. І дуже багато моїх знайомих тоді пішли за межу,  і товариші братів… Роки летять, але квіти, походи до пам’ятників не дають забути… У Нових Санжарах це дуже шанують і зберігають традиції вшанування.

Секрет довголіття

Софія Китайгора говорить, що стала довгожителькою завдяки тому, що вела здоровий спосіб життя, їла мед та займалась улюбленою справою весь вік – вчителювала у різних населених пунктах, інколи для цього долала до 40 кілометрів щодня.

– Професію педагога обрала завдяки своїм вчителям, яких дуже любила. Вони і прищепили мені любов до дітей, – зауважує жінка.

Окрім того, Софія Йосипівна працювала в редакції районної газети, а також вихователем у дитячому садочку. Одному зі своїх вихованців врятувала життя, коли той впав до холодної річки.

Сьогодні жінка не відчуває вагомої підтримки від держави, оскільки отримує мізерну пенсію – менше трьох тисяч гривень. Проте вдячна місцевим освітянам, які не забувають – дзвонять та вітають зі святами. Та найбільшу підтримку вона отримує від своїх дітей, завдяки яким відчуває себе потрібною.

Автор: Юлія Обелець