Брати Зерови – академік, «неокласик-терорист» та поет-літературознавець

1. >
2. Суспільство >
3. Брати Зерови – академік, «неокласик-терорист» та поет-літературознавець

Родина Зерових у 1918 році. Фото з сайту wikimedia.org

Родина Зерових подарувала Україні та світу непересічних особистостей. Троє братів – Микола, Михайло та Дмитро – внесли гідний вклад у розвиток науки та літератури. Тривалий час імена Миколи та Михайла були викреслені з української літератури як ворогів радянської держави, а Дмитро – видатний ботанік, академік АН УРСР – усе життя боявся говорити, ким були його брати. Ще б пак, одного оголосили терористом і розстріляли, іншого запроторили до таборів, згодом йому вдалося емігрувати до Німеччини.

Після проголошення незалежності України несправедливо забуті брати Зерови повернулися в український літературний простір. А після декомунізації провулок Красіна в Полтаві перейменували на провулок братів Зерових.

Микола, Михайло та Дмитро народилися в Зінькові в родині вчителя. Сім’я була багатодітною – 11 дітей, але до повноліття дожили лише семеро. Усі діти отримали освіту; були в родині лікарі, вчені, поети, педагоги, інженери. Початкову освіту брати здобули в Зіньківській школі. Однокласником Миколи був знаменитий гуморист Остап Вишня.

Молодший брат Михайло Зеров (Орест): відлюдник і «ходяча енциклопедія»

До початку Другої світової війни про поета Михайла Ореста, такий псевдонім узяв собі молодший із братів Зерових, майже нічого не було відомо. Його брат Микола Зеров у 1920-х роках був літературною – і не тільки літературною – знаменитістю, на лекції ерудованого професора Київського уні¬верситету Зерова збігалися студенти різних факультетів.

Між тим, він учителював, віршував (за його словами з автобіографії, «творив келійно» – «в атмосфері цілковитої ізольованості від навколишнього світу») і ховав свої поезії від стороннього ока. Понад два десятиліття творчості – і жодного опублікованого рядка.

Загалом про доеміграційне життя поета відомо небагато. Знаємо, що радянська репресивна машина в 1930-і не оминула і його. Про арешти він сам писав уже в 1950-і роки у листах до Дмитра Нитченка з Німеччини в Австра¬лію. «Мій арешт улітку 1929 року і дев’ятимісячне перебування в тюрмі...»

Після другого арешту 1938 року Михайла ув’язнили. Перед війною термін ув’язнення збіг.

Він любив усамітнення, був мовчазним і винятково педантичним у роботі. А ще – прихильником епістолярного жанру, писав багато листів і наприкінці майже кожного листа запитував адресата щось про лек¬сику, синтаксис чи стилістику. Михайло Орест був не просто широко ерудованою людиною – за захопленими спогадами тих, хто його знав, він носив у своїй голові цілу бібліотеку, був «ходячою енциклопедією».

У роки війни поет жив у Вінниці та Львові, випускав газету, по пам’яті записував вірші старшого брата Миколи. Потім емігрував до Німеччини.

Очевидці згадували, з усіх мирських утіх молодший Зеров найбільше любив палити, викурював одну за одною цигарку. А ще обожнював чай, повсюдно носив із собою потрібне для чайної церемонії причандалля; а от алкоголю на дух не переносив.

Майже нічого невідомо про особисте життя Михайла Зерова. Знаємо лише, що він був деякий час одружений, ще до війни.

Серед поетичних образів Михайла Ореста центральним є образ лісу. За спогадами поета в еміграції Олега Зуєвського, він мріяв, щоб колись його назвали поетом лісу.

Прах Михайла Ореста вже в роки незалежності України перевезли з Німеччини й поховано поряд із братом Дмитром.

Середній брат Микола Зеров – неокласик і «терорист»

– С первых годов революции до момента ареста я занимал руководящее место в националистических кругах, являясь идеологом, руководителем, вдохновителем и организатором отдельных контрнационалистических групп, входивших в единую цепь националистического подполья, организованно выступавшего против Соввласти, – такі слова написав Микола Зеров в липні 1935 року, коли його арештували чекісти. Поет, професор, блискучий перекладач визнавав таким чином, що був керівником контрреволюційної терористичної націоналістичної організації.

Микола Зеров на початку 1920-х був одним із лідерів літературної групи, яку називали неокласиками. Прагнення поета розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багато письменників кваліфікували як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартівців (літературні групи в Україні в 1920-х роках, прим. авт.), що викликало різкий спротив із боку навіть офіційної влади.

– Ми хочемо, – наголошував Зе6ров, – такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми – повторення все тої ж пластинки з крикливого грамофона, – а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе.

За ці слова на поета посипалася шквальна критика. І вже незабаром, на червневому пленумі ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично, ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка – історико-літературні студії. Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які друкували у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». Але й на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес Спілки визволення України (показова справа, сфабрикована чекістами наприкінці 1920-х років, яка викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції, прим. авт.) на початку 1930 року став для нього переломним. «Книгоспілку» реорганізували, «Сяйво» закрили. Куліша й Винниченка проголосили фашистськими письменниками. Влада заборонила Зерову вести творчу діяльність.

Із 1933 року від нього вимагали покаяння. Він жив в атмосфері цькування та очікування арешту.

1934-го Миколу Костянтиновича звільнили з університету, через деякий час від скарлатини помер його десятирічний син, дружина закрутила роман із другом Віктором Петровим (таємний агент НКВД, прим. авт.) Аби якось вижити, Зеров їде до Москви. Там його й арештували і відправили до Києва для слідства.

У Києві вченого, поета й перекладача НКВД звинуватило у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: «До жодної контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді та прохання:
–... Я стал на путь осознания своих преступлений, содеянных мною против Советской власти на протяжении многих лет, с первых годов Октябрьской революции.

Миколу Зерова засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна.

На Соловках наш земляк продовжував творити. Через стан здоров’я його не відправили рубати ліс, він прибирав кімнати, працював у соловецькій бібліотеці; перекладав українською «Енеїду». Згодом рукопис цього перекладу забрали органи, швидше за все, його знищили.

9 жовтня 1937 року справу Зерова переглянула особлива трійка УНКВС у Ленінградській області. Його засудили до розстрілу. Могилу поета знайдуть аж через 60 років.

Миколу Зерова реабілітували 1958 року. Символічна могила письменника розташована на Лук’янівському кладовищі в Києві разом зі справжньою могилою сина Кості.

Дмитро Зеров – старший брат, ботанік, який змушений був жити у страху

Дмитро Зеров обрав абсолютно відмінний від братів-поетів шлях – він захоплювався біологією, згодом став відомим ботаніком.

1934 року в родині Дмитра оселяється його батько Костянтин Іраклійович на той випадок, якщо раптом подружжя арештують, щоб було з ким залишити новонароджену доньку Марію. Батько мешкав із старшим сином протягом чотирьох років, доглядав за онукою та внуком Петром, сином першої дружини Дмитра, яку разом із чоловіком також репресували.

Хвилювання додавав арешт і розстріл чоловіка сестри Валерії 31 грудня 1937 року. Згодом у родині згадували, що Дмитро й його хвора на сухоти дружина Марія, обоє вже знані на той час науковці, тривалий час навіть спали вдягнутими вночі.

Зла доля оминула родину Дмитра Зерова, але змусила її жити в майже щоденному страху. Попри це Дмитрові вдалося досягнути значних успіхів у науці, захистити докторську дисертацію на тему «Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія».

По стопах батька пішла і донька Марина, яка обрала фах ентомолога (ентомологія – наука, що вивчає комах, прим. авт.). Марина Дмитрівна – доктор біологічних наук, заслужений діяч науки і техніки України. Вона засновниця вітчизняної школи вивчення паразитичних перетинчастокрилих.

Марина Зерова – не лише відомий науковець, вона не тільки збирає спогади про свій знаменитий рід, а й опікується публікаціями про Зерових, організовує різноманітні заходи на цю тему.

В інтерв’ю, опублікованому в газеті «Україна молода» ще 2006 року, Марина Зерова так згадувала своїх знаменитих дядьків:

– Михайла Зерова бачила тільки здалеку на Тарасівській. Мати показала дядька у сорочці навипуск та чоботах, iз синіми, як сливи, фурункулами на шиї, коли його випустили вдруге з «політичної» в’язниці... Микола Костьович не був для мене «людиною з фотографії», він, найбільш талановитий у родині, сімейна «зірка першої величини», відкритий, лагідний до людей, продовжував жити ніби через хатню перегородку від нас... Навіть тих, хто його ганив, він ніколи не оскаржував, зла не робив нікому. Політикою ніколи не займався і не розумівся на ній. І за що йому доля смерть дала таку страшну?. . Просто «вийшла рознарядка» на інтелігенцію, бо вона більше розуміла і далі дивилася... Батьки мої вціліли дивом... Хоча ні. Така була політика – одного брата вбити, а іншому дати «зелену вулицю». Так і у Вавілових було – геній Микола Вавілов помер від голоду в саратовській тюрмі, а брата зробили президентом академії наук – дивіться, яка в нас справедливість! Один мучиться – а решта так боїться, що вже й не рипнеться нікуди.

Підготовлено за матеріалами інтернет-видань

Автор: Ольга Правденко