Ювілей Зимового походу: спогади уродженців Полтавщини про український визвольний рух

1. >
2. Суспільство >
3. Ювілей Зимового походу: спогади уродженців Полтавщини про український визвольний рух

6 травня виповнилося рівно 100 років від завершення операції, яка стала однією із найяскравіших сторінок історії українського війська. У грудні 1919 року військові частини Армії Української Народної Республіки виступили в рейд територією України по тилах російських окупантів – більшовицьких та білогвардійських військ.

Рейд тривав 5 місяців, від 6 грудня 1919 р до 6 травня 1920 року й увійшов у вітчизняну історію як 1-й Зимовий похід.

Рейдова операція тилами Збройних Сил Півдня Росії та Червоної Армії пролягала сучасними Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською та Вінницькою областями. Було подолано 2 500 км. Очолював операцію генерал-хорунжий Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко.

Бойове ядро підрозділу складали 2 тисячі багнетів, 1 тисяча шабель та 14 гармат. За час походу військо мало понад 100 дрібних сутичок і 50 серйозних успішних боїв з ворогом. Єдина бойова нагорода українського війська – орден Залізного Хреста «За зимовий похід і бої» була утверджена саме для учасників походу, з яких було нагороджено – 1668 чоловіків, а 5 жінок удостоєні жетона Залізного Хреста.

Пам'ять про подвиг «зимопоходців» та неперервність української мілітарної традиції збережено до нашого часу: 28-ма окрема механізована бригада сучасних Збройних Сил України отримала почесне найменування «імені Лицарів Зимового Походу».

Михайло Крат

Михайло Крат народився 6 серпня 1892-го року у місті Гадяч на Полтавщині й походив з української старшини Гадяцького полку. Предки були бунчуковими та значковими товаришами, один козацьким сотником.

Тато – офіцер, командував 134-им піхотнім Феодосійським полком. Полк цей складався майже виключно з українців. Служив у Пскові, в 93-му піхотному Іркутському полку. В роки Першої світової на фронті: командував 93-ім піхотним полком, чотири рази поранений і нагороджений бойовими орденами включно з орденом святого Юрія 4-го ступеня (за бій під Лодзю в 1914-му році, коли був поранений трьома кулями). Тоді ж одержав сербський орден «Звізду Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами. В грудні 1916 року, маючи 24 роки, вже був підполковником, а в 1917 році – полковником. Згодом одружився з дівчиною Євдокією, теж гадячанкою.

10-го грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу Української Народної Республіки. Під час боїв у Києві був помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи. Пізніше, в роках 1918-1920, служив на різних становищах в дивізіях: Одинадцятій Піхотній, Другій Запорозькій, Третій Залізній і Окремій Кінній. З квітня 1918 року — помічник Гадяцької земської управи. Брав участь в боях проти російських загарбників: більшовиків і т.зв. «Добровольчої» армії генерала Денікіна. Генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. З 16 січня 1919 року — начальник Республіканської дивізії Дієвої Армії УНР. Михайло Крат був начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, пізніше і до закінчення Першого Зимового походу — начальником штабу Запорізької дивізії. Він є автором книги спогадів про перші визвольні змагання «Козацькому роду нема переводу». У 2012 році лохвицький краєзнавець Олександр Панченко провів презентацію книги у районних бібліотеках міст Гадяча та Лохвиця. Книга повертає на свою рідну землю її сина із такого довголітнього і такого  незаслуженого забуття.

Євдокія Крат

Народилася 10 березня 1896 року в Гадячі на Полтавщині. У 1918 році одружилась з Михайлом і відтоді ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним теж вирушила у Перший Зимовий Похід. За участь у  ньому пані Крат нагородили орденом Залізного Хреста.

Зв’язкова армії УНР Євдокія Крат двічі потрапляла у полон до російсько-більшовицьких окупантів, але доля була прихильною: щасливо поверталася до своїх. 25 грудня 1919 року потрапила у містечку Животів разом з обозом 3-ої  Залізної  Дивізії  в  денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти; підготувала звіт про силу і наміри ворога та знущання над полоненими українськими старшинами й козаками.
Під кінець січня 1920 року Євгенія Крат отримала завдання від командира Армії УНР Омеляновича – Павленка поїхати в окупований більшовиками Єлисавет (нині Кропивницький) і з’ясувати розташування повстанців отамана Гулого-Гуленка. Це небезпечне завдання виконала, адже незабаром війська УНР з'єдналися з повстанцями. 20 березня 1920 року Червона армія напала на штаб і частину Запорозької Дивізії. Пані Крат опинилась у захопленому ворогом селі Емілівка. Під час завзятого бою під селами Емілівка і Наливайки їй вдалось з допомогою селян обдурити червоноармійські застави, вийти з села, цього ж дня потрапити до своїх з важливою розвідувальною інформацією.

Чоловік як начальник Штабу Запорізької Дивізії не мав змоги піклуватися про дружину під час боїв. Тож вона вивчала напам'ять маршрут дивізії й під час небезпек давала собі сама раду.

Але чоловік не хотів наражати Євдокію на нові небезпеки і залишив її в одному селі на Уманщині. У грудні 1923 року з допомогою повстанців та людей, що їх прислав Михайло пані Крат і її трирічна донечка перебралися через ще не замерзлу ріку Збруч. Так опинилися в місточку Скала в Галичині. У 1951 року родина Кратів емігрувала до США.

Юрій Горліс-Горський

Уроджений як Городянин-Лісовський, без перебільшення, – людина-легенда. Навіть його поява на світ була незвичайною. Мати Юрія Людвіга Соколовська походила зі шляхетного польського роду. Батько Юрій Лісовський – офіцер російської імператорської армії, не знайшовши іншого способу одружитися з коханою жінкою, викрав майбутню дружину з батьківського аристократичного дому. Народився Юрій Горліс-Горський 14 січня 1898 року в селі Демидівка неподалік міста Решетилівка на Полтавщині.

Коли грянула Перша світова війна, додавши собі чотири роки, юнак подався на фронт, де служив під командуванням князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея. А вже невдовзі Юрій Горліс-Горський став хорунжим 1-го Гайдамацького кінного куреня імені Кармелюка, потім служив у 2-му Запорозькому кінному полку Запорозької дивізії Армії УНР. Згодом був славнозвісний Зимовий похід і «трикутник смерті», коли між Любарем, Чорториєю та Мирополем українські війська опинилися в оточенні трьох ворожих армій. Саме Зимовий похід і привів Юрія Горліс-Горського до Холодного Яру, де він вступив у нову боротьбу вже під чорним прапором повстанців. Власне цьому періоду присвячена його найвідоміша книга «Холодний Яр», яка вперше побачила світ 1934 року у Львові.

Петро Дяченко – командир полку «Чорні запорожці»

Петро Дяченко походив із козаків Миргородського повіту Полтавської губернії, нині це село Березова Лука Гадяцького району. Із початком Першої світової війни вступив на військову службу добровольцем. У вересні 1914 року поранений. За бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія IV, III та II ступенів, а також медаль Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків. Останнє звання в російській армії – штабс-капітан. Під час Першої світової війни одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та ще одну відзнаку Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. 27 березня 1918 року у Полтаві з невеликим партизанським загоном влився до кінної сотні 2-го Запорізького пішого полку Армії УНР. За місяць став командиром чоти цієї сотні. У березні 1919 року очолив Кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР. З липня по листопад 1919 року за сумісництвом також виконував обов’язки командира 3-ї окремої кінної бригади Запорізької групи Армії УНР, яка складалася з Гордієнківців та Чорних Запорожців.

На чолі Кінного полку Чорних Запорожців брав участь у Першому Зимовому поході та кампанії 1920 року.  Українські вікіпедисти так описали участь «Чорних запорожців» у поході :

«Полк напередодні Зимового походу нараховував 212 шабель, 11 важких кулеметів «Максим», 9 легких кулеметів «Люїс», одну гармату. Разом 417 козаків і старшин. 6 грудня року з району Любар- Чортория -Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Українське військо йшло по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом.11 грудня 1919 року підійшли під станцію Голендри. Її захопила 4-та сотня полку  майже без жодного пострілу. Тих денікінців, які піддалися, полонили, інших, що намагалися тікати, порубали. Зруйнувавши залізницю, телеграф і, українські вояки рушили на Самгородок. 17 грудня 1919 року  Дяченко з півсотнею козаків наскочив на білогвардійців у містечку Юрківці. Добровольці не встигли розгорнутися в лаву, почали спішно відстрілюватись із кулеметів. В атаці було забито одного з найкращих козаків полку — бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. Серед трофеїв — три тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових. У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня Чорних запорожців наскочила на ворожий роз'їзд, атакувала його, змусивши до втечі. Увечері 1 лютого 1920  року полк чорношличників увійшов у с. Вільшану. 2 лютого Дяченко оголосив днем спочинку.8 лютого 2020 року полк  наскочив на Смілу, після спільно з мазепинцями Дяченко зайняв станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилась інтендатура фронту.

13 лютого 1920 року, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Дяченко разом із козаками перейшов на лівий берег та розпочав наступ на повітове місто Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини. 3-тя і 4-та сотні рушили до міста. Без жодного пострілу долетіли до середини міста. Та червоні стали чинити жорсткий опір. Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився. Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку, бо лід був надзвичайно слизький. Протримавши половину міста до вечора, запорожці відійшли на Деньги. По дорозі розбили комуністичний відділ. Згодом Армія УНР повернулась на Правобережжя. Запорожці перетнули Дніпро 18 лютого 1920 року. 1 березня 1920  року полк Чорних запорожців наскочив на Голованівськ. Вбито 50 комуністів, у полон захоплено ще 60. 4 березня 1920 року полк пішов на Хощевату. Тут комуністів підтримало місцеве населення. У результаті несподіваного наскоку запорожців загинуло 40 червоних. 5 березня чорношличники вже були в Гайвроні. У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.14 квітня 1920 року армія УНР підступила до міста Вознесеньска у якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли частини Чорних запорожців. 6 травня 1920  року в районі Ямполя роз'їзд чорношличників зустрівся з роз'їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. «Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Незважаючи на страшну втому, армія знову готова йти на ворога…» — згадував політичний референт УНР Василь Совенко. Усі учасники походу були нагороджені орденом Залізного хреста. Нагородили й Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року  його підвищили до звання полковника Армії УНР».

8 липня 2012 року у селі Березова Лука Гадяцького району урочисто відкрили громадську кімнату-музей Визвольної боротьби українців за державність 1917—1921 років у відновленій батьківській садибі видатного українського воєначальника Петра Дяченка (30.01.1895 — 23.04.1965).

Відкриття громадського музею стало підсумком робіт, який проводив Фонд «Чорні запорожці» у садибі Дяченка з 2009 року.

Зимовий похід у листах і спогадах учасників-уродженців Полтавщини

Із листів уродженця Полтавщини Андрія Лівицького: «Обіжник по Міністерству закордонних справ за підписами . Андрія Лівицького та в.о. директора Департаменту чужоземних зносин Миколи Багринівського. Варшава, 22 грудня 1919 року: « Друге питання, що встало перед Українським Правительством, полягало в сфері нашої внутрішньої політики. Повстання, котрі широкою хвилею розлялися на Правобережній Україні, проходили в досить неорганізований спосіб. Повстанським групам бракувало відповідної організації, як і твердо вироблених національних гасел. Представники цих груп не раз зверталися до українського Правительства з проханням о відповідну допомогу. Виходячи з того, що для інтересів української державної справи необхідно було, щоб ці повстання проходили під гаслом Української Народної Республіки, щоб всі повстанські групи тісно були зв’язані єдиною командною волею і щоб вони, в такий спосіб, могли здобути якнайбільшого співчуття з боку українського населення, головне командування, в порозумінню з Правительством, частину своїх військ направило на з’єднання з ріжними повстанськими групами. В зв’язку з цим тимчасовим осередком для Уряду і його технічних засобів намічається покищо, до змінення стану на півночі, місто Кам’янець-Подільський, для чого передбачаються нові призначення для поповнення складу Ради Міністрів, з метою осягнення консолідації всіх українських громадських сил і збудування єдиного національного фронту”. «Телеграма до послів і дипломатичних місій УНР за підписами Андрія Лівицького та в.о. директора Департаменту чужоземних зносин Миколи Багринівського.У.Н.Р.Міністерство Закордонних Справ. Департамент Загальний Відділ Дипломатичний Ч. 1033.Березня 10 дня 1920 року «Всім послам і місіям Української Народної Республіки.Звістки про непевне становище більшовицької влади на Україні підтверджуються з більшовицьких джерел. Член Київського більшовицького уряду Затонський стверджує, що селянські повстання в Чернігівщині та Полтавщині справді мають місце. Проти них послали більшовики артилерію і кавалерію. Затонський має надію, що серйозними гарнізонами в городах при допомозі місцевого кулака більшовицький уряд задушить повстання. Фактичний стан речей не дає місця такому оптимізму. Селянські повстання керуються не анархістами, як запевняє Затонський, а офіцерами української армії. Вибухають вони несподівано для більшовиків, які на селах не мають сили і бояться туди показатись, без більших військових відділів. Українські повстанці неочікувано нападають на більшовиків і нищать їх. Залізниця між Києвом та Полтавою попсована. Так само між Києвом і Бахмачем. В данний момент особливо сильні розрухи селян в Кролевецькому, Ніжинському, Остерському та Сосницькому повітах Чернігівщини та Переяславському, Прилуцькому і Пирятинському повітах Полтавщини. Більшовицькі потяги можуть ходити тільки під ескортом панцерників, через те, що їх часто чекає несподівані обстріли і катастрофи. Селяни більшовицьким реквізиційним комісіям хліба не дають і пояснення комісара більшовиків Гуковського, голови торгівельної комісії більшовицької, що хліба московський уряд не може доставити Європі через лихий транспорт в Росії треба розуміти так, що цей транспорт лихий не тільки через технічне безладдя, але через те, що хліба в Росії нема: є він на Україні, а українські селяни його не дають більшовикам, чекаючи приходу свого правительства, якому одному тільки і вірить. Більшовицькі гроші українські селяни не приймають, вимагаючи українських гривень. Дезертирство в великоруських дивізіях збільшується. На Україні неспокійно і весна, як і торік, може принести більшовикам великі утруднення та несподіванки, які в силі захитати досить серйозно їхній стан на Україні, тим більше, що більшовики, як і торік, творять насильства над українськими політичними, громадськими діячами, розстрілюють їх, а спробою реквізиції селянського хліба викликають велике озлоблення українських селян, котре може виявитись в новому стихійному повстанні проти узурпаторів і насильників».

Із книги Петра Дяченка «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії Української Народної республіки»: 

«На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та виганяли зі своїх повітів здеморалізованих москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі як у себе вдома. В таких умовах Добрармія почала свій відступ.17 грудня одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців.Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я випровадив їх на Ставище. У містечку був ярмарок. Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вогнем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику до містечка. До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані. 2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі – відлига і болото. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, продано в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих перетворились у конвой свого табору.На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір підійшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кіннота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом УІНП за матеріалами інтернет-джерел та офіційного сайту УІНП

7 травня 2020