Вчора
Віра Жук – дослідниця полтавських підземель, яку намагались отруїти
25 січня 2017, 13:30 0
2016 року після декомунізації в обласному центрі з’явився провулок Віри Жук, раніше він іменувався Кротенківський (на околиці міста, у Яківцях). Віра Никанорівна Жук – відома в Полтаві та в Україні історик, краєзнавиця. Детальніше, хто ж ця людина, на честь якої назвали провулок, читайте далі.
Кілька років тому, 12 квітня 2012 року у Полтаві відкрили меморіальну дошку на честь Віри Жук. Вона розміщена на фасаді будівлі Державного архіву Полтавської області, якому віддала 30 років своєї праці Вір Никанорівна. Її вважають фундатором краєзнавства на Полтавщині.
На фасаді обласного архіву
Народилась Віра Жук 12 квітня 1928 року у селі Кривуші Кременчуцького району (нині це частина Кременчука) у родині селян. Батько був грамотним, а мама – неписьменна жінка, яка опанувала письмо й читання на схилі літ.
Навчалася у Кривушанській неповній середній школі, у період окупації краю німецько-фашистськими загарбниками (1941-1943) пережила усі страхи військового часу. Після звільнення села деякий час разом з іншими односельцями працювала в колгоспі ім. Г.І.Петровського. Батько загинув у ДТП ще в 1944 році, під час війни.
У 1950 році вступила на історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1955 році із відзнакою закінчила історико-архівний відділ. Після закінчення університету її направили на роботу в Державний архів Полтавської області. Працювала на посадах наукового та старшого наукового співробітника, згодом – начальника відділу використання та публікації документів.
Останні 8 років перед заслуженим відпочинком працювала в Полтавському педагогічному інституті імені В. Г. Короленка (нині національний університет), спершу на посаді асистента, потім викладача, старшого викладача, доцента кафедри історії СРСР та УРСР. На пенсії продовжувала викладати. Також співпрацювала з інститутом післядипломної освіти ім.. М. Остроградського.
3 листопада 2008 р. після тяжкої хвороби перестало битися серце Віри Никанорівни.
Поховали дослідницю в обласному центрі, історію якого вона досліджувала все свідоме життя. У жовтні 2010 року на могилі встановили пам’ятник на зібрані родичами кошти, а також на пожертви учнів, колег, друзів, науковців, усіх небайдужих.
Особисте життя
Ірина Петренко розповіла, що мешкаючи в Полтаві, протягом липня 1955 – січня 1967 років Віра Никанорівна з мамою Ганною Трохимівною деякий час винаймали квартиру, потім жили в гуртожитку. Відомо, що у 1966 році родина Жуків проживала в будинку по вулиці Пушкіна, 83. Працюючи в архіві, Віра вступила в кооперативне товариство, що дозволило збудували трикімнатну квартиру по вулиці Гребінки, 22, куди вони з мамою переїхали в січні 1967 року. Віра Никанорівна розповідала, як тяжко доводилося їй і мамі працювати на будівництві дому.
Ірина Миколаївна зазначає, що жила Віра Никанорівна скромно, її квартира була обставлена мінімальною кількістю речей, проте з особливим вишуканим смаком. У радянські часи та у 1990-ті роки їй було складно щось потрібне придбати у квартиру, тому й допомагала старша сестра Ольга, яка мешкала в Ужгороді. Сестра, приїжджаючи в гості до мами і Віри, мала змогу привезти якісь цінні речі, подарунки, що дозволяло зробити побут квартири комфортним і вишуканим.
– Пригадую, як стіни гостьової кімнати квартири Віри Никанорівни прикрашали чудові пейзажі на карпатські мотиви, виконані чоловіком Ольги Анатолієм Писарєвим, який був талановитим художником, а працював доцентом кафедри політичної економії Ужгородського державного університету, – згадує Ірина Петренко..
За словами пані Ірини, Віра й Ольга відрізнялися за характером і темпераментом. Віра Никанорівна була врівноваженою, спокійною, тактовною, Ольга ж – емоційною, амбітною, іноді різкою, нестриманою й запальною, мала холеричний темперамент (як стверджувала сама Віра Никанорівна).
– Віра Никанорівна Жук вирізнялася гостинністю, у неї збиралися ті, хто прагнув поглибити свої знання з історії. Це був справжній науковий салон (осередок), де збиралися друзі, колеги, учні, студенти, випускники. Господиня особливо полюбляла пригощати закарпатською стравою – солениками – солоне печиво з сиром і кмином, рецептом якої з нею поділилася старша сестра Ольга.
Оскільки краєзнавиця була дуже скромною у повсякденні, то її сусіди й не здогадувались, чим займається пані Віра. Любила квіти, ними прикрашала клумбу (жила на 1-у поверсі). Черемха, яку посадила Віра Никанорівна, розквітла вже після смерті відомої полтавки.
– Вже тяжко хворою, вона подбала про те, щоб кущ калини з її клумби пересадили в сад музею-садиби письменника-гуманіста В.Г.Короленка, творчість якого Віра Никанорівна високо цінувала – каже Ірина Петренко.
Любила науковиця і тварин, особливо котів. В її квартирі завжди жили ці тварини. Підгодовувала й вуличних, лікувала, була людиною милосердною і доброю.
Полтавцям Віра Жук запам’яталася як витончена, тендітна, з вишуканим смаком жінка. Любила носити капелюшки, які додавали її образу чарівності й загадковості. Завжди була зібраною, підтягнутою, доглянутою.
– На схилі літ, маючи невелику пенсію, дозволяла собі купувати найнеобхідніші речі, економити на всьому, адже вагому частину своєї пенсії доводилося віддавати на видання своїх праць, – констатує Ірина Петренко.
Відколи померла мама у жовтні 1991 року, пані Віра жила самотньо, з головою поринула в наукові дослідження. Її навідували родичі, друзі, колеги, випускники. Своєї родини жінка не мала.
Як говорить Ірина Миколаївна, нерозділене студентське кохання залишило глибокий слід у серці Віри Никанорівни і відбилося на її подальшому житті. Весь свій час вона присвячувала науковій роботі, допомозі людям та веденню домашнього господарства.
Дослідниця намагалася бути в постійному русі, вела активний спосіб життя, їздила на екскурсії, відвідувала виставки, любила дізнаватися щось нове, цікаве.
Підозрювала, що спецслужби стежили й намагались отруїти її
Після перенесеного отруєння, яке викликало параліч зорового нерва, Віра Никанорівна лікувалася в кількох санаторіях колишнього СРСР. Жінка підозрювала, що за нею стежили спецслужби. І замах на неї – справа їх рук, вважала науковиця.
– Віра Никанорівна розповідала, що коли працювала в архіві, одного разу відкрила шухляду столу, а звідти – якийсь порошок. Жінка не очікувала, вдихнула. Відчула себе погано. Після цього випадку і стався параліч зорового нерва, – розповіла Ірина Петренко. Наслідки цього отруєння залишились на все життя.
Попри такі удари долі, історик активно працювала, мандрувала, відвідала Болгарію, Молдавію, Азербайджан, Дагестан та інші держави. Скрізь, де б не була, вона писала листи до рідних у Полтаву. Вони сповнені турботами про маму, родичів, друзів, колег.
– Пригадую, одного разу я запитала у Віри Никанорівни: яку б професію вона обрала, якби не стала істориком. Вона відразу відповіла – лікарем. Справді, увага до людей, бажання не нашкодити, глибока відповідальність за свої дії – прекрасні риси для лікаря, які цілком були притаманні науковиці, – каже Ірина Петренко.
За кілька років до смерті лікарі поставили їй смертельний діагноз, запропонували операцію, наслідки якої могли бути фатальними. У неї виявили захворювання легенів і крові. В останні миті життя біля Віри Жук була її сестра Ольга Никанорівна.
Досліджувала рідкісні документи, про які мало хто знав
Віра Никанорівна Жук займалася дослідженням історії архівної справи, брала участь у підготовці 2-х видань путівника держархіву, збірників документів «Полтаві – 8000 років. 1174-1974», «Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.», публікацій у наукових журналах про пошукову та видавничу роботу. Вона також брала активну участь у підготовці та виданні тому «Історія міст і сіл Української PCP. Полтавська область» (К., 1967), енциклопедичного довідника «Полтавщина», багатьох інших праць з історії українсько-болгарських взаємин XIX ст., населених пунктів Полтавщини, релігії та церкви.
Як пише дослідниця спадщини Віри Жук, історик Ірина Петренко, внесок краєзнавиці у розвиток сучасної науки є досить вагомим. Її відкриття у галузі давньої історії України –величезний здобуток української історичної науки.
Пані Ірина до останніх днів була з Вірою Никанорівною, знає про життя та діяльність відомої полтавки. Ірина Петренко зазначає, що Віра Жук була винятково принциповою, об’єктивною, наполегливою, працелюбною. А ще вирізнялась надзвичайною щирістю, доброзичливістю, порядністю, чуйністю та толерантністю.
– Про таких людей колись козаки говорили «сіль землі», тому що на таких як вона тримається планета, а тому до неї завжди тягнулися люди. Віра Никанорівна ніколи не відмовляла у допомозі, завжди вислуховувала, радила, допомагала словом і ділом, підтримувала. До неї завжди можна було звернутися з будь-яким запитанням з історії України й Полтавщини, вона завжди знаходила на нього відповідь або радила літературу, – пише у своїх статтях Ірина Петренко.
Як згадує пані Ірина, і в поважному віці Віра Никанорівна брала активну участь у громадському житті міста. Вона зустрічалася з викладачами вишів, учителями, студентами, учнями, ділилася з ними своїм багаторічним досвідом у галузі архівознавства, історичного краєзнавства та історії України.
Віра Жук була активною учасницею багатьох конференцій, серед них міжнародних, виступала з актуальними дослідженнями і цим самим внесла свій вклад у розвиток вітчизняної історичної науки.
У житті жінці довелось зіткнутись із заздрістю та тим, що її дехто з колег звинувачував, буцімто вона вигадує деякі факти, що пише про події, схожі на легенди.
– Я вважаю, що в там де відсутні археологічні джерела, то є писемні, і навпаки. Тому якщо немає археологічних підтверджень, то це не значить, що такої події не було. Вона працювала з рідкісними джерелами, уміла співставляти їх і події. Послуговувалась різними документами. Але не всі дотягувались до її рівня розвитку і знань. Альтернативна точка зору часто так і сприймається. Історики відстоюють свої точки зору, і доводять, що таки не фантазували, не видумували, а спирались на наукові джерела. А не всі ж вчені знайомі з цими джерелами. Їй заздрили все життя, заважали. Дехто досі займає високі посади в Полтаві, тому не хочу про це детально, але це було, – прокоментувала пані Ірина.
Спадщина
У 2015 році Державний архів Полтавської області прийняв на державне зберігання фонд особового походження Віри Никанорівни Жук, кандидата історичних наук, Заслуженого працівника культури УРСР, краєзнавця.
Колеги Віри Никанорівни з архіву зазначають, під час роботи в цьому закладі вона стала справжнім спеціалістом архівної справи, тут сповна розкрився її талант дослідника і краєзнавця. Вона цікавилася багатьма питаннями, але все ж улюбленими теми дослідниці – українсько-болгарські взаємини ХІХ ст., історія населених пунктів Полтавщини та культових споруд тощо.
Як пише Ірина Дудяк, головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Полтавської області, для багатьох колег-архівістів Віра Жук була і залишається беззаперечним авторитетом, вона вражала оточуючих своїми знаннями, працездатністю, дисциплінованістю та вимогливістю. Вона була одна з перших, хто назвав ще у 1970-х роках справжнє ім’я славетного теоретика сучасної космонавтики з Полтави Юрія Кондратюка (Олександр Гнатович Шаргей – авт..). Тож її добре знали у наукових колах України, Росії, Болгарії та інших країн.
В обласному архіві зберігаються наукові та краєзнавчі розвідки Віри Жук, а саме: рукописи, книги, статті, нариси, інформації, огляди, довідники, рецензії, списки друкованих праць, програми наукових конференцій, інтерв’ю, виступи на радіо.
Внесок Віри Никанорівни Жук у розвиток історичного краєзнавства на Полтавщині – значний. Публікаціями Віри Жук послуговуються студенти та викладачі, вчені.
Одне з дуже цікавих досліджень для широкого загалу – матеріали про підземелля Полтави. Необхідність створення таких споруд Віра Никанорівна показала на фоні важливих історичних подій, які відбувалися в краї в той час.
Ось цитата з видання «Наш рідний край» (Сторінки про підземелля Полтави та інших стародавніх міст-фортець Полтавщини):
«У 50-х роках підземелля піднесли полтавцям ще один сюрприз. Під час одного з судових процесів в обласному суді по вулиці Гоголя, щоб не возити підсудних у тюрму, їх вирішили помістити тимчасово в підвал приміщення суду. Та коли працівники міліції спустилися в підвал, вони виявили, що підлога там провалилася. Стали розчищати й дійшли до дна першого підземного ходу, ударили молотом і на відстані 80 сантиметрів під першим виявили нижче другий підземний хід, який вів через дорогу до вулиці Паризької Комуни».
Про підземелля та підземні ходи Полтави читайте у наступних публікаціях «Кола».
Довідка
Вірі Жук належать більше тисячі наукових публікацій, вона співавтор 15 монографічних досліджень.
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь