«У нашому будинку – жодної сходинки»: про інклюзію у Волновасі

1. >
2. Суспільство >
3. «У нашому будинку – жодної сходинки»: про інклюзію у Волновасі

Фото – volnovakha.city

Цей матеріал – частина інтерактивного медіасеріалу на Свои.City. Наші колеги з Volnovakha.city зібрали 8 історій родин зі Сходу, які виховують дітей з інвалідністю. Люди розповідають про перемоги й проблеми, з якими зіштовхуються щодня.

Маргариті 18 років. Вона вільно володіє англійською, захоплюється фотографією і любить, як і вся молодь, «залипнути» на відео в YouTube. Дівчина пересувається на візку, бо має діагноз ДЦП. Про інклюзивність та труднощі, з якими доводиться стикатися у місті, розповіла її мама Олена Гаврилова. Жінка очолює громадську організацію «Дивись серцем», яка переймається проблемами дітей з інвалідністю.

– Діагноз ДЦП нам поставили, коли Маргариті був рік. ДЦП – це дитячий церебральний параліч, який вражає всю нервову систему людини, зокрема – головний мозок. Захворювання Маргарити тяжкої форми та дуже обмежує її рухові здібності. Розумові здібності дівчинки задовільні – вона добре закінчила школу. Але фізично Маргарита повністю залежить від близьких. Ми постійно перебуваємо поряд із нею. Її життя обмежене чотирма стінами. Усе – тому що доступність і інклюзія як такі у Волновасі відсутні, – вважає Олена Гаврилова.

Для того, щоб дістатися центральної частини міста, родині потрібно перетнути залізничні колії. Зробити це для Маргарити нереально, бо перехід просто не обладнаний для пересування людей на візку. Дівчинка може пересуватися містом лише в авто. Але навіть якщо і випадає нагода побувати в центрі, то там немає жодного туалету для осіб з інвалідністю. Купити потрібні речі Маргариті також складно – більшість магазинів у Волновасі для неї просто не доступна, неможливо зайти.

– З появою доньки ми стали ретельніше планувати поїздки та родинний відпочинок. Будинок наш також став інклюзивним: в нас немає жодної сходинки та всі речі лежать в зручній доступності для донечки. Їздити кудись ми можемо лише на автівці, бо наші потяги також зовсім не обладнані для людей з інвалідністю. Тільки одного разу ми натрапили на інклюзивний вагон, яких в Україні декілька, – говорить пані Олена.

Минулого року Маргарита закінчила школу. Вона навчалася за індивідуальною програмою, тому що у школі не було спеціального інклюзивного класу.

– Коли ми тільки пішли до школи, інклюзії як такої в Україні не було. Інклюзивні класи почали з’являтися тоді, коли ми випускалися. Та й наша школа не пристосована до навчання дітей на візках, бо там дуже високі сходинки та немає пандуса. Напевно, якщо б ми попросили тоді створити інклюзивний клас, його б створили та обладнали школу пандусом, – розповіла пані Олена.

Мама вірить у краще та помічає найменші зміни, які відбулися для осіб з інвалідністю за останні 10 років у районі.

– Я вважаю появу інклюзивних класів великим кроком для освіти. Діти з інвалідністю почали вчитися та більше спілкуватися. Також досягненням для Волновахи є поява інклюзивно-ресурсного центру. Хотілося б, щоб в майбутньому гідно облаштували і наш реабілітаційний центр, – ділиться Олена Гаврилова.

Більшу частину свого життя Маргарита проводить за комп’ютером – дівчина захоплюється комп’ютерними програмами, пише власні твори, читає книжки, спілкується з друзями у соцмережах. Також Маргарита вільно володіє англійською та займається фотографією. Батьки не відкидають, що за бажанням Маргарита може вступити до вишу й отримати вищу освіту.

– Окрім іншого, я люблю слухати музику, читати статті та просто дивитись відео на YouTube. Все, як у всіх, незважаючи на деякі обмеження у пересуванні, – ділиться Маргарита.

Олена Гаврилова – голова громадської організації «Дивись серцем», яка опікується дітьми з інвалідністю. Вона вважає, що зараз люди стали більш уважнішими до проблем доступності та інклюзії, але цього недостатньо.

– У Волноваському районі приблизно 300 осіб мають проблеми з пересуванням та обмежені в мобільності. Батьки їх приносять на руках в реабілітаційний центр, тому що вони не можуть засунути інвалідний візочок у транспорт, — розповідає пані Олена.

Авторка: Анастасія Харіна