Українсько-польські відносини: яке століття надворі?

26 лютого 2017, 12:05   0
Фото – informal.com.ua

Серед численних проблем, які охопили Україну, час від часу виникають ті, які стосуються наших відносин з Польщею. Здавалося б, це наш найголовніший союзник у Центральній Європі. Але, ймовірно, є певні сили, яким не подобається нормальний стан взаємин між нашими країнами. І було б зрозуміло, якби проблемні моменти зумовлювалися нинішньою ситуацією. А так намагаються віднайти їх у глибинах історії. Автор не ставить собі завданням зробити докладний аналіз історичного контексту відносин Польщі та України. Натомість є потреба з’ясувати, наскільки історичні суперечності можуть вплинути на стосунки між двома державами вже в умовах сьогодення.

Від «За нашу і вашу свободу» до «Польща від моря до моря»

Якщо поглянути в історичну ретроспективу, то українсько-польські відносини завжди були досить складними і неоднозначними. Інколи зусилля поєднувалися, наприклад, у 1919-1920 роках у боротьбі з радянською Росією, яка загрожувала і Польщі, й Україні одночасно. До речі, «диво над Віслою» сталося не без участі українців. Саме тоді лунало безсмертне гасло «За нашу і вашу свободу». Але такі епізоди були винятками. Найчастіше відбувалися досить жорсткі протистояння.
Тривалий час поляки вважали західноукраїнські (як і західнобілоруські) землі своїми «істинними» територіями, називаючи їх Східними кресами. І будь-який опір українського та білоруського населення проти утисків із боку влади вважався злочином і посяганням на територіальну цілісність Речі Посполитої. Так, визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького сприймалася у Польській державі як заколот і суто внутрішньопольський конфлікт, який пояснювався особистою образою майбутнього гетьмана України. А видатний письменник Генрик Сенкевич сприймав цю війну як особисту трагедію, так визначивши її наслідки у своєму монументальному романі «Вогнем і мечем»: «Спустошувалась Річ Посполита, спустошувалась і Україна. Вовки вили на руїнах міст; квітучий донедавна край перетворився в гігантську гробницю. Ненависть вросла у серця й отруїла кров народів-побратимів». Що, зрештою, призвело до загарбання Російською імперією як Польщі, так і України. Але об’єктивні польські історики виявляли глибші корені цієї війни, пов’язані з дискримінаційною політикою польської влади стосовно українського населення.

Тепер найближчі до нас події ХХ століття. Найбільшої гостроти суперечності між двома народами набули у період 1921-1939 років, коли Західна Україна входила до складу відновленої Польської держави. Ось тут і потрібно виявити специфічні процеси, які відбувалися на українських землях. Варто, зокрема, згадати політику так званої пацифікації у 1930 році, яку ініціював тодішній фактичний керівник Польської держави Юзеф Пілсудський, щодо якого у Польщі немає ніяких сумнівів, що він є національним героєм. Здійснювався масовий терор проти українців у Галичині, розгромлені українські організації, закриті кооперативи, національні школи. Ця політика призвела до посилення антипольських настроїв серед українського населення і збільшення впливу радикальної Організації українських націоналістів, яка, до речі, була створена у 1929 році. Тобто пацифікація та активізація ОУН – процеси, які тісно взаємопов’язані.

І вже під час Другої світової війни українсько-польські конфлікти досягли своєї кульмінації. Серед них найбільш жорстокою вважають Волинську трагедію 1943 року. Так, звичайно, ця подія була жахливою, зважаючи на кількість загиблого населення. Навіть зараз певні представники Польщі покладають всю відповідальність за неї лише на українську сторону, а конкретно на ОУН та загони УПА. Хоча при цьому з поля зору випадає діяльність Армії Крайової, яка великими сентиментами щодо українців не відзначалася і на рахунку якої знищенні українські села. Та ще не слід забувати і про підбурювання цих протистоянь з боку нацистської Німеччини.

Зрозуміло, що не можна знімати відповідальності за жорстокість з усіх учасників зазначених міжетнічних конфліктів. Але в результаті цього історичного екскурсу хотілося б виділити два промовистих факти. По-перше, протягом тривалого історичного розвитку офіційна Польща ніколи не вважала українців якимось окремим народом, називаючи західноукраїнські землі Східною Малопольщею. А по-друге, держава Україна ніколи не завдавала утисків полякам за етнічною ознакою.

Що важливіше: історичні образи чи чемпіонат Європи 2012

Цей невеликий погляд в історію зроблений не для того, щоб виявити самі лише суперечності між нашими народам, а тільки з метою стисло визначити специфіку їхніх взаємин на попередніх етапах. Минуло багато років, і необхідно дивитися вперед, розвивати співробітництво (його прикладом можна назвати спільно проведений чемпіонат Європи у 2012 році). Останнім часом були здійснені суттєві кроки щодо остаточного примирення між поляками та українцями та подолання будь-яких наслідків жорстоких конфліктів минулого. Так, у 2003 році було схвалено спільну заяву президентів обох держав Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського, у якій містився заклик подолати минулий розбрат і «зробити ще тіснішими зв’язки, які нас поєднують, усвідомлюючи, що кожен, хто ці зв’язки намагається розірвати, діє не тільки проти іншого народу, але також і проти власного». Папа Римський Іоанн Павло ІІ, етнічний поляк, у своєму посланні висловився за «загоєння і зцілення ран минулого, заохочення обох братніх народів незмінно тривати у пошуках співпраці і миру».

На жаль, є і протилежні підходи. Всередині наших країн та за їхніми межами існують сили, які не вважають за потрібне здійснювати історичне примирення заради майбутніх поколінь. Доводиться констатувати, що це досить суттєві тенденції. Важко сказати, чим вони керуються, але ігнорувати їх буде неправильно. Так, у 2009 та 2013 рр. Сейм, а вже в 2016 р. Сенат Польщі ухвалили ряд постанов, у яких Волинська трагедія характеризується як геноцид проти польського населення. Але що цікаво, Волинь і тут тлумачиться як Східні креси Речі Посполитої. Ще далі пішли 148 депутатів Верховної Ради України, які у 2013 році  направили до Сейму звернення про визнання Волинської трагедій геноцидом, причому тільки «задля зміцнення українсько-польської дружби». Такий захід є безпрецедентним для світової практики. Проте він ніяк не сприятиме досягненню зазначеної мети. Погоджусь із тим, що ставлення в сучасній Україні до ОУН та УПА – неоднозначне. А поляки вважають їх ледь не єдиними винуватцями усіх українсько-польських конфліктів часів Другої світової війни. Та, якщо історична правда є самоціллю, то необхідно згадати і пацифікацію 1930 року, і акції Армії Крайової. У сучасному світі стільки народів здійснили історичне примирення заради майбутнього. Але стосовно українсько-польських відносин комусь хочеться залишити постійно тліюче джерело розбрату. Зрозуміло, що полякам Волинська рана постійно ятрить. Тепер давайте подумаємо, а що буде, коли українці почнуть висувати історичні претензії… Продовжувати не буду.

Оцінки минулого зумовлюються тим, які цілі переслідують оцінювачі. Якщо і далі треба налаштовувати один народ проти іншого, то завжди в історії знаходитимуться самі лиш суперечності, чвари тощо. Якщо ж більшу вагу мають співробітництво, солідарність, то акцент робитиметься на примирливих, консолідуючих чинниках. Сучасним політикам з цієї точки зору треба чітко обрати свої пріоритети, повідомивши про це народи. Це буде принаймні чесно. У цьому контексті, на суб’єктивну думку автора, актуальними є ідеї, висловлені Тарасом Шевченком у передмові до поеми «Гайдамаки»: «Слава Богу, що минуло, – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов’яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами». Залишимо за дужками деяку емоційність нашого генія, візьмемо до уваги лише раціональне зерно цього вислову. Адже, враховуючи вподобання поета, це справді мужній вчинок. А нам – інформація для аналізу та керівництво до дії: що ж є важливішим.

Сергій Приходько, кандидат політичних наук

Суспільство 26 лютого 2017, 12:05

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції