Два роки потому: волонтерський фронт Дніпропетровського госпіталю

1. >
2. Суспільство >
3. Два роки потому: волонтерський фронт Дніпропетровського госпіталю

Фото Анни Чапали

Із палати у хірургічному відділенні Дніпропетровського військового госпіталю виходить невисокий, але міцний чоловік. Почувши, що волонтери приїхали з Полтави, широко усміхається: «А я ж із Кременчука!».

Юрій – боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону імені Героя України Івана Зубкова. Чоловік потрапив у шпиталь з однієї з найгарячіших на сьогодні точок Донбасу – промзони Авдіївки. 8 квітня з побратимами потрапили у засідку. Одна куля навиліт пробила плече, а друга застрягла у куприковій кістці.

– Лікарі шоковані – учора привезли, прооперували, а сьогодні я вже бігаю, – говорить Юрій. – А витягнув мене полтавець, хлопчина років 23. Молодець, не побоявся і витяг. Зараз нас у палаті троє з 90-го, в іншому відділенні лежать із контузією. У нас кожного дня 300-ті, загиблі є. Ось Олег Довбня, наш земляк із Кременчука, я ж його хоронити і привозив. Зараз там справжня війна, але наш батальйон бойовий, хлопці довго вату не катають.

Поки десантник розповідає, до реанімації приїжджає «борт» – один тяжкопоранений, інший – легкий.

І так тут кожного дня протягом двох років, із весни 2014 року. Дніпропетровський військовий залишається одним із тилових медзакладів, куди найперше привозять поранених із передової. Тут же протягом двох років несуть варту волонтери.

Від бутербродів до реабілітації

Раніше волонтерський пункт містився прямо у хірургічному відділенні. Тепер завдяки спонсорам відремонтували приміщення біля пропускного пункту. Тут нас зустрічають кілька бійців, які гріються на сонці і пригощаються кавою з печивом.

– Кому бутерброд? – питає дівчина, яка виглядає із пройми дверей. – Зараз одному ж зроблю – і всі захочуть.

Це Олександра Каладжиєва. Вона тут з іншими волонтерами від самого початку.

– Коли нас питають, що ми робимо, то навіть не знаємо, що відповідати. Бо зараз у нас величезний фронт робіт, – розповідає Олександра, готуючи бутерброди. На затягнутій плівкою таці лежать вже два десятки готових – якщо приїде «борт».

Власне, із зустрічі поранених усе й починалося.

– Починалося усе два роки тому просто з зустрічі поранених – поїли гарячим чаєм-кавою, годували, видавали необхідне. Допомагали санітаркам, бо просто не вистачало рук – тоді, 2014-го, на добу могли привезти і до 300 поранених. І підлогу мили, і до операцій хлопців готували, і доглядали за пацієнтами, – продовжує розповідь волонтер.

Коли поранених стало менше, то почали не тільки їх зустрічати, а й забезпечувати всім необхідним для перебування у госпіталі або для виписки – від шкарпеток і спіднього до рюкзаків. Згодом долучилися до реабілітації, протезування, стоматології, косметології тощо.

– У нас тут є арт-терапія, іпотерапія, плавання для тих, у кого немає відкритих ран. Приходять тричі на тиждень масажисти, мануальні терапевти, навіть п’явки ставили, кому треба. – Усього при госпіталі разом працюють близько 30 волонтерів. У кожного – своя зміна. Черговий знає, чого не вистачає на складі, у разі потреби оголошує терміновий збір у соцмережах. Щодня ранок починається з обходу палат, де записують прохання бійців: серветки, спіднє запасне тощо. Ті, хто може ходити, та й ті, хто не може, приходять сюди до нас. Ось ми їм тут вже й літню терасу відкрили.

Намагаються розважити хлопців – проводять концерти, ходять на футбольні матчі.

Олександра йде у сусідню кімнату, де склад. На полицях – речі, засоби гігієни тощо. Вгорі – те, що дівчина повезе в зону АТО. У холодильниках продукти.

Допомогу продовжують надсилати з усієї України та інших країн світу. Нещодавно прислали 70 кілограмів лимонів із Португалії. Але найбільше, звичайно, допомагають дніпропетровці.

– За ці два роки була безліч прикладів того, як люди вміють допомагати. Наприклад, до нас приходить постійно бабуся Людмила. Їй 90 років. Вона вперше коли прийшла, то я плакала від того, що вона принесла яблука хлопцям, притягла сама на возику, а вона плакала і перепрошувала, що не може більше нічим допомогти. Із того часу приходила неодноразово, крім того, її часто можна побачити на автовокзалі, де вона зустрічає військовослужбовців. Колись взимку прийшов пенсіонер, приніс кілька кілограмів окороків курячих, величезний шматок буженини, сам усе запікав. І видно ж, що на це він витратив значну частину своєї пенсії, – говорить Олександра.

Поки говоримо, у «волонтерку» заходить молодий чоловік. Його звати Владислав, приніс кілька пакунків і рюкзак із засобами гігієни, молочними продуктами, ковбасою та салом, фруктами, солодощами та іншим. Запитав, що потрібно ще. У Владислава – ДЦП, але він регулярно заходить у госпіталь із допомогою.

Олександра Каладжиєва розповідає, що багато атовців після виписки і «дембеля» стали теж волонтерами:

– Є ось родина атовця, у них п’ятеро дітей. Ми намагаємося їм щомісяця зібрати продуктовий набір – картоплю, крупи, консерви, олію та інше. А вони нам теж допомагають, чим можуть, речі віддають дитячі для інших родин військовослужбовців. Нещодавно вони зібралися із сусідами й напекли для бійців усім будинком пиріжків, обіцяли ще.

Волонтери повинні відходити на другий план

Незважаючи на те, що госпіталь повноцінно функціонує і приймає бійців вже понад два роки, багато його приміщень і досі залишаються у жалюгідному стані.

Із ремонтом теж допомагають небайдужі. Один із них – криворізько-полтавський волонтер Денис Неділько, депутат однієї з місцевих у Кривому Розі рад. Пана депутата застаємо на драбині. Саме закінчують ремонт у психіатричному відділенні й монтують підвісну стелю.

– Ми практично завершили ремонт у першій половині психіатричного відділення, розрахованій на 20 пацієнтів. Усього зробили шість кімнат: сестринську, палати, маніпуляційну, їдальню та інші. Витратили близько року і 30-40 тисяч гривень, точну суму ще підрахуємо. Для запуску психіатрії залишилося пошпаклювати стіни, поставити розетки, все помити, занести обладнання. У другій половині відділення ще роботу і не планували, – говорить Денис Неділько.

Приймає роботу старша медсестра Світлана.

– Те, що тут зробили волонтери, – це просто неймовірно, бо до цього тут були голі стіни у плісняві. А відділення запускати вкрай необхідно, – зазначає жінка.

Денис Неділько про  плани говорити не наважується, адже бути волонтером два роки потому стало ще важче, ніж спочатку. Тоді, восени 2014-го, із братом Романом Недільком починали у госпіталі з ремонту хірургічного відділення.

– Зараз набагато важче долучати спонсорську допомогу, збирати кошти, бо телевізор розповідає, що у нас перемир’я, війни немає, а є якесь АТО, кількість поранених на офіційному рівні зменшують, щоб не створювати негативний фон, але тут одного дня в госпіталі вистачить, щоб переконатися у протилежному, – розповідає він.

Денис Неділько переконаний, що такий вид діяльності як волонтерство зараз повинен відходити на другий план, адже за два роки держава вже повинна була перейняти у волонтерів усі починання і брати на себе відповідальність, виконувати місію, покладену на державні органи. А це стосується як забезпечення військовослужбовців усім необхідним, від амуніції до техніки, так і ремонту шпиталів.

– За два роки можна навести лад із медикаментами, ремонтами. Зробити не ідеально, але принаймні закрити стіни гіпсокартоном, пошпаклювати, пофарбувати і зробити це приміщення придатним для прийому та лікування поранених, – зауважує Денис. Але сходимося в одному – якщо раптом всі волонтери по всіх містах України кинуть допомагати, чекаючи, що держава підхопить, – чи підхопить вона? Тому другий рік поспіль Олександра Каладжиєва зустрічає «борти», а депутат Денис Неділько монтує підвісну стелю у військовому госпіталі, поки мобілізовані на неоголошену війну бійці зупиняють самотужки кулі на передовій.

Ольга Матвієнко

Автор: Ольга Матвієнко