У Полтаві невелика волонтерська майстерня перетворилася на потужний цех, де шиють амуніцію для військових

1. >
2. Суспільство >
3. У Полтаві невелика волонтерська майстерня перетворилася на потужний цех, де шиють амуніцію для військових

Із вересня минулого року Олена та Людмила, дві швачки-аматорки, орендували приміщення й відкрили майстерню з виготовлення та ремонту одягу.

– Це було наше улюблене заняття, але я до цього, працюючи з дому, так би сказати, це хобі вже трохи монетизувала, – розповідає Олена Запорожан.

Людмила шила постіль, а Олена створювала жіночі трикотажні вироби.

– Розпочалася війна, і один із клієнтів запитав, чи зможемо ми пошити трикотажні балаклави. А виготовити їх не було з чого. Тоді я зателефонувала на склад, щоб придбати тканину, мені сказали: «Якщо ви шиєте для тероборони, то ми віддаємо безкоштовно», – говорить Олена Запорожан.

Майстрині взяли цю тканину. Надходили нові замовлення від волонтерів, уже – на спідню білизну. Олена сказала їм, де можна купити матеріал.

– Волонтери забрали тканину, про яку ми домовлялися раніше, та ту, що була їм потрібна. Вони приїхали й побачили, що ми винаймаємо дві кімнати. Запитали, чим треба допомогти. І це стало точкою відправлення, – розповідає майстриня.

Дівчата сказали, що їм потрібен розкрійний стіл. Втім того простору, де вони працювали, було замало, щоб розмістити його. Того ж дня майстерня отримала в безкоштовне користування цілий поверх.

– Я зателефонувала орендодавцю. Вони сказали, що ми можемо зайняти вільні кімнати. Через 10 хвилин нам вже принесли ключі. Наступного дня вже стояли розкрійні столи. Майстрині з інших цехів, які планували виїжджати за кордон, віддавали нам свої машини, – каже Олена.

З’явилися швачки, які готові були шити безкоштовно, а також механіки-волонтери, які налагоджували та ремонтували обладнання. Доброчинці несли все: нитки, тканину, старий брезент тощо.

Спочатку швачки-волонтерки виготовляли постільну білизну для переселенців та трикотаж на передову. А потім один із доброчинців запитав, чи зможуть вони пошити розвантажувальні жилети. Дівчата відповіли: «Так».

– Прийшов чоловік із великим брезентом. Зайшов, подивився й сказав, що не залишить нам матеріал, бо в нас маленькі потужності. У нас на той час була лише одна промислова та три побутові машини, а йому потрібно було швидко. Мене це трохи зачепило, звісно, але я розуміла, що в людей немає часу, – говорить Олена Запорожан. 

Згодом один чоловік за зразком закордонного розвантажувального жилету створив лекало для майстерні. Волонтери забезпечували майстринь тканиною, а на картку почали надходити гроші від доброчинців, і в дівчат з’явилася можливість закуповувати матеріал самостійно.

– Протягом усього березня й до середини квітня наші брезентові розвантажувальні жилети забирали буквально з-під машин, – розповідає майстриня.

Спочатку місцева тероборона попросила волонтерок відшити жилети з будь-якого матеріалу, адже в них не було нічого, очікуючи згодом на якесь фінансування та забезпечення.

– Наші перші розвантажувальні жилети вже, мабуть, порозлазилися, бо ми з чого могли, із того й шили. Це вже потім ми почали купувати спеціальні нитки й фурнітуру, – каже Олена Запорожан.

Тоді в майстерні відшили близько 2 000 розвантажувальних жилетів й роздали бійцям та бійчиням. Загалом виготовлені вироби не встигали рахувати. Олена розуміла, що їм треба виходити на новий рівень, адже належного матеріального забезпечення ні тероборона, ні ЗСУ не отримували, і попит на розвантажувальні жилети був. 

Згодом, завдяки фінансовій підтримці Олениних друзів з-за кордону, вдалося придбати 7 старих, але досить потужних, білоруських швейних машин.

– У мене дуже хороший механік. Він спочатку працював як волонтер і дуже довго відмовлявся брати гроші. Я казала: «Та візьміть хоч що-небудь!» А він: «Після війни», – каже майстриня.

Змінили волонтерську діяльність на комерційну

Від початку війни роботі майстерні всіляко сприяли полтавці та інші волонтери: грошима, тканиною, устаткуванням тощо. Але приблизно всередині квітня настав етап, коли скрутно стало і самим доброчинцям.

– Один із досить заможних полтавських благодійників, який допомагав постійно, приніс рулон тканини і сказав: «Я заплатив 10 тисяч за матеріал, і це останнє, що я можу для вас зробити. Ми вже знекровлені фінансово. Я вас дуже прошу, не роздавайте пошите безкоштовно», – розповідає Олена Запорожан.

Минуло два місяці війни, люди в майстерні працювали по 12-13 годин на день без вихідних. Олена розуміла, що довго в такому режимі вони не зможуть шити безкоштовно, і треба вийти хоча б на самоокупність, щоб швачки отримували зарплатню. Тим паче, що 80% колективу – вимушено переміщені особи з Харкова.

– Я розуміла, що в нас уже немає, за що купувати тканину. Тим паче, що в Україні її не було, й потрібно було шукати матеріали за кордоном. Доставку теж треба було оплачувати, тому вирішили зареєструвати ФОП, – каже майстриня. – І ми почали відшивати за гроші. Ціни встановили на такому рівні, щоб була можливість платити дівчатам зарплатню, оплатити енергоносії та придбати фурнітуру.

Колись невелика швейна майстерня перетворилася на чималий цех, який тепер нараховує приблизно приблизно 20-25 машин та вміщує три розкрійні столи.

Зараз тут працюють 40 людей. Підприємство значно розширило свій асортимент. Окрім розвантажувальних жилетів, тут виготовляють підсумки під набої до кулемета, плитконоски тощо. На день можуть пошити до 20 плитконосок.

У команді є конструктор та експериментальна швачка, які розробляють моделі військового обмундирування.

– Виготовляючи нашу плитконоску, ми брали за зразок американську. Ми тісно співпрацюємо з військовими. Вони приходять і починають вносити свої корективи. А зробіть отак, а це – отак. Приносять зразки, радять змінити розмір чи додати липучку до якоїсь деталі тощо. Таким чином ми створюємо щось універсальне, яке підходить для всіх, – каже Олена Запорожан. – На тканину, з якої виготовляємо ці вироби, потрібна сертифікація. Зараз ми її проходимо: нашу тканину перевіряють на міцність, розриви, водопроникність тощо. Плануємо ще отримати сертифікат відповідності до стандартів ЗСУ.

Майстри зазначають – хотілося б, щоб не волонтери замовляли всю амуніцію бійцям та бійчиням, а армія організовано закуповувала все це для них.

Зараз же вироби майстерні замовляють переважно доброчинці, пошиту амуніцію надсилають по всій Україні.

Головне – це люди

У колективі Олени працюють як швачки, так і кравці. Більшість із них – вимушено переміщені особи.

– Є й полтавські волонтерки, які залишили свої роботи й перейшли до нас працювати. Але переважно це Харків, Лисичанськ, Краматорськ. – Багатьох ми взяли, бо бачили, що ці люди просто у відчаї, – каже Олена. – Тож придумували їм роботу.

Наприклад, Ольга – із Краматорська, за іронією долі – росіянка за національністю, яка добре говорить українською. Жінка прийшла до майстерні з донькою, яку пробували на швачку. Жінка сиділа в коридорі й постійно плакала, тож для неї тут теж придумали посаду офіс-менеджерки.

Є в колективі й чоловіки: троє кравців та один механік.

– Саша взагалі зателефонував мені й сказав, що хоче бути в нас кравцем. Прийшов дорослий чоловік. У нього був свій цех у Харкові, який відшивав трикотаж на Америку. Зараз, звісно, цей бізнес закритий, – розповідає Олена. – За великим рахунком, ми всі одне в одного тут вчимося. Я – точно в людей із таким досвідом.

Читайте також: У Полтаві вчителі-волонтери за час повномасштабної війни виготовили понад 800 пакунків борщових наборів 

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів

Автор: Наталка Сіробаб