Cьогодні
«Устигла пожити у власній квартирі лише три місяці»: харків’янка змушена була рятуватися від війни в Полтаві
30 червня 2022, 08:00 0
Історія Оксани унікальна і в той же час схожа на історії мільйонів українців, які 24 лютого прокинулися від звуків вибухів російських бомб та ракет і змушені були покинути свою домівку.
Для Оксани втеча з Харкова стала дуже тяжкою, адже вона залишила місто лише з папкою документів та котом. У такій довгоочікуваній власній квартирі їй вдалося пожити лише три місяці.
– Я в Харкові навчалася, там і залишилася жити. Понад 10 років жила на орендованих квартирах і лише наприкінці 2021-го змогла оформити іпотеку на двокімнатну квартиру на ХТЗ в Індустріальному районі Харкова. Про себе жартую: добре, що не встигла розпочати ремонт, – розповідає дівчина та додає, що не вірила до кінця в повномасштабне вторгнення.
24 лютого
Оксана розповідає, що напередодні було багато розмов про можливий напад Росії. Попри те, що в її оточенні розуміли, що Харків стане першою ціллю окупантів, такого страшного розвитку подій ніхто не уявляли.
– Із моїх друзів ніхто не скуповував продукти, ніхто не виїхав заздалегідь. Між собою ми говорили про такий можливий розвиток подій, жартували навіть. Ми були готові відстоювати наше місто, збиралися, якщо напад таки буде, волонтерити, допомагати військовим, виходити на акції на підтримку України. Та про те, що нас нещадно обстрілюватимуть авіацією, ракетами та артилерією, ми навіть у думках не припускали.
Того страшного ранку вона прокинулася від звуків вибухів, довго не могла повірити, що це таки сталося.
– Я чула вибухи, але зрозуміти, наскільки вони близько від мене, не могла. Усі почали писати й дзвонити, ніхто не розумів, як діяти. Із роботи надійшло повідомлення, що цього дня працюємо дистанційно. Я подзвонила батькам, які живуть у Полтавській області. Кажу, що розпочалася війна, вони мені не повірили навіть відразу. Потім вже чую, як на фоні вмикається телевізор і голос Президента, який сповіщає, що на нас напала росія. Батьки мене заспокоювали й говорили, що все буде добре і, можливо, краще не їхати, а перечекати все це в Харкові. Натомість сестра, яка живе в Полтаві, наполягала виїжджати. Вона намагалася мені купити квиток на будь-який автобус чи потяг, та це було марно. Вдалося купити один квиток на вечір, та й цей автобус скасували. Але час я втратила.
Оксана знайшла таксиста, який погодився вивезти її за півтори тисячі гривень до Валок. Проте потім запровадили комендантську годину, і водій відмовився, адже б не встиг повернутися.
Першого дня в Харкові ще їздив громадський транспорт та працювали магазини. Це трохи заспокоювало Оксану, і вона вирішила перечекати. Вночі вона спала у ванній кімнаті, вдень навіть змогла придбати дещо з продуктів. Вже наступної ночі дівчина спустилася до підвалу.
10 днів під обстрілами
Оксана з сусідами облаштували підвал п’ятиповерхівки. Позносили ковдри та пледи, біля сміттєвих баків знайшли кимось залишені килими та застелили ними підлогу. Щоб підвал мав два виходи – пробили стіну, яка відділяла від сусіднього під’їзду. Там містилися труби опалення, завдяки цьому було тепло. Зробили розетку, щоб зарядити телефон чи зробити каву. Туалетом слугувало відро.
Вдень люди виходили з підвалу, хтось намагався знайти продукти, хтось встигав між обстрілами щось приготувати в квартирі чи навіть зробити гігієнічні процедури.
– Мене настільки скував страх, що я нічого не готувала, їла бутерброди, намагалася розтягнути продукти. Виходила з підвалу лише раз на день, щоб погодувати кота, який лишився в квартирі. Взяти його з собою не могла, у дитини, яка переховувалася разом з нами, була алергія на шерсть, а ліків не було. Ці десять метрів з підвалу до під’їзду і сходи на третій поверх були для мене найстрашнішою дистанцією в житті.
Рідні Оксани намагалися вивезти її звідти, шукали перевізників чи волонтерів, навіть зв’язувалися з військовою адміністрацією, та ніхто нічим не міг допомогти, адже тоді Харків перебував під постійними обстрілами. З міста можна було виїхати евакуаційними потягами, але для цього треба подолати майже 15 кілометрів. Всі радили йти пішки «перебіжками» за навігатором, та Оксана дуже боялася.
Після чергового обстрілу пошкодили тепломережу, у підвалі стало холодно. Періодично зникали світло та вода.
– Рідні наполягали, що знайдуть авто, яке відвезе мене до вокзалу, та вийти з підвалу було страшніше. Тут здавалося найбезпечніше. Іноді з’являлася інформація, що є сміливі таксисти, які везуть до вокзалу. Хтось намагався викликати таксі, та все було даремно. Одного вечора зник зв’язок. Через 12 годин вдалося під’єднатися до чийогось домашнього Інтернету. Після цього мої рідні сказали, що будуть викликати мені таксі, головне, щоб я була готова в будь-який момент вийти. Я погодилася, адже не вірила що це вдасться. Через 10 хвилин отримала повідомлення, що таксі буде через 5 хвилин. Просила сусідів їхати зі мною, та ніхто не захотів. Я влетіла в квартиру, схопила кота в сумку й побігла до машини.
Потім сестра Оксани розповідала їй, що таксист сказав, що приїде, за умови, що вона вийде за лічені хвилини. За поїздку до вокзалу він попросив 500 гривень готівкою. На щастя, в Оксани були при собі такі кошти, та вона заплатила йому більше за свій порятунок. До того ж чула від знайомих, що іноді така поїздка обходилася в десятки разів дорожче.
Евакуація
– До вокзалу потрібно було їхати через усе місто, та їхали ми не центральними вулицями, а другорядними. Я дивилася у вікно й бачила зруйновані будівлі, вирви від снарядів… Я плакала, водій плакав зі мною також. Він розповів, що коли стихають вибухи, намагається вивозити людей до вокзалу, щоб врятувати їх. На вокзалі було дуже багато людей, був хаос і тиснява. Ніхто не оголошував, коли і на яку колію прибуде потяг. Я хотіла доїхати до Полтави, проте втиснутися в жоден з потягів не могла, адже боялася, що в тисняві може постраждати кіт.
Оксана сіла в електричку, яка, як виявилося, їде до Лозової. Про те, що це досить небезпечний напрямок, вона не думала.
– На вокзалі було дуже страшно. Тому сіла в порожню електричку до Лозової, там я могла залишитися в друзів. Довелося чекати кілька годин, поки вона поїде. Коли вже провідники оголошували про початок поїздки, я побачила електричку до Полтави, та вирішила не пересідати, бо чекати ще кілька годин я б не змогла. Вже в електричці я прочитала, що в Мерефі, через яку ми їхатимемо, «гаряче». На щастя, доїхали ми спокійно. І вже на вокзалі в Лозовій я вперше почула звук сирени…
Із Лозової наступного дня Оксана приїхала до Полтави. Каже, що, в’їхавши в Полтавську область, заспокоїлася, тут не було жодного вказівника, але були продавці з пиріжками та водою. Хтось просто заходив на зупинці та роздавав людям хліб. Перед Полтавою Оксана роздала всю їжу, яку їй спакували друзі, тим, хто їхав далі.
Електричка з Лозової за графіком прибувала в Полтаву за 10 хвилин до початку комендантської години.
– Я була готова залишитися ночувати на вокзалі. Хоча так хотілося до рідних, які, здавалося б, уже тут, на відстані витягнутої руки. Сестра сказала, що складе мені компанію на вокзалі та виїхала зустрічати з пледами та подушками, якщо потяг затримається. Коли я вийшла на платформі у Полтаві, вони у мене вихопили сумку з котом, взяли за руку і ми побігли до машини, щоб устигнути. Цієї ночі я спала в будинку своїх рідних…
Після приїзду в Полтаву Оксана практично не виходила з будинку, боялася гучних звуків та сирен. Але водночас допомогла виїхати з Харкова родині своїх друзів з трирічною донькою, знайшла житло на Полтавщині багатьом знайомим.
А на перші отримані кошти з роботи Оксана купила шкарпетки з патріотичним написом, прибуток від яких пішов на потреби армії.
Майже два місяці Оксана прожила в родичів, а потім із допомогою рідних знайшла роботу і житло в Києві. На той час у столиці було вже спокійніше. Російських окупантів відтіснили з Київської області.
Оксана досі боїться відкритого простору, іноді спить у ванній кімнаті та здригається від сирен.
Що буде після перемоги
Дівчина вірить в перемогу України та каже, що поки живий Путін і мільйони його прихильників, наша країна не буде в безпеці. Оксана не впевнена, чи зможе спокійно жити в Харкові, знаючи, що будь-якої миті російські окупанти можуть обстріляти місто з градів.
– Я постійно моніторю новини з Харкова, болісно переживаю кожен «приліт». У мене там лишилося багато друзів і знайомих, хтось вже повернувся, хтось не захотів їхати. Я постійно їм допомагаю, надсилаю посилки. Кілька разів збиралася поїхати за речами, поглянути,як там мій будинок. Після того, як рашисти обстріляли район і загинуло 10 людей, серед яких – немовля, практично всі мої сусіди залишили місто.
Чи цілий її будинок, Оксана дізнається з спеціального застосунку, який сповіщає харків’ян, про стан їхніх домівок. Попри те, що з будинком усе гаразд, поки що повертатися до Харкова, хоча б на день, Оксана ще не готова.
Читайте також: Правоохоронці встановили імена льотчиків рф, які обстріляли Кременчук
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь