Пам’яті загиблого на війні Олександра Цегельника: про війну, любов до тварин та подарунок після смерті

1. >
2. Суспільство >
3. Пам’яті загиблого на війні Олександра Цегельника: про війну, любов до тварин та подарунок після смерті

20 липня внаслідок танкового обстрілу позицій підрозділу ЗСУ поблизу населеного пункту Новолуганське Бахмутського району Донецької області загинув 46-річний полтавець Олександр Цегельник.

До Дня Незалежності указом Президента він був нагороджений орденом за мужність ІІІ ступеня посмертно.

Олександр Цегельник був командиром бойової машини, командиром відділення 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону в/ч А2167. Мав звання старший сержант. Служив у легендарній 72-й ОМБр імені Чорних Запорожців.

Поховали воїна 27 липня на Алеї Героїв у Полтаві, поряд з десятками побратимів, з якими пліч-о-пліч захищав Україну від окупантів.

Про те, яким був Олександр, чому обрав військову службу, що говорив про бойові дії та звільнення Київщини розповіла його цивільна дружина Яна. Разом вони були майже 7 років.

Мріяв про військову службу

Олександр за освітою був будівельником. Але в молодості служив і дуже мріяв повернутися на військову службу. У 2014 році він не зміг потрапити на фронт за станом здоров’я, але він не полишав мрії знову повернутися до військової справи. Постійно дивився всі фільми про війну.

А в 2020 році підписав контракт, рідним про це повідомив уже по факту, говорить Яна:

– Спочатку був в Авдіївці, більше ніж півроку там дислокувалися. А з 24 лютого боронив Київщину. Це Гостомель, Буча, Ворзель, а потім його перевели на Донецький напрям. Він намагався кожного дня давати звісточку, телефонував хоч на декілька секунд. Були випадки, коли було затишшя і ми могли поговорити, але часто зв’язку не було. Інколи дізнавалася від хлопців, в яких була можливість вийти на зв'язок.

Олександр розповідав рідним, що на Київщині люди дуже підтримували військових, приносили їм їжу, одяг, адже часто у захисників все горіло під час обстрілів. Натомість на Донецькому напрямку все було складніше.

– Вони були на нулі на Донецькому напрямку. Через постійні обстріли до них не могли доїхати волонтери, та вони самі лише три дні заїжджали на позиції. Там така місцевість, яка дуже прострілювалася. Саша не дуже ділився подробицями, а інші хлопці розповідали дружинам, що на Київщині були «квіточки». Вони навіть не могли спати, не вилазили з окопів. А коли змінювали позиції, то навіть не встигали окопуватися, настільки сильно працювала артилерія по них. Саша казав, що неважливо, наскільки ти досвідчений, проти авіації і всього що летить з неба, ти нічого не вдієш.

Так само не можна порівнювати і інтенсивність бойових дій до 24 лютого і після повномасштабного вторгнення росії, говорить Яна. Тоді не було авіації, не було таких відкритих артилерійських обстрілів.

Любив тварин, а вони його

Олександр дуже любив тварин, підгодував їх на передовій. Один кіт з собакою навіть поселилися в них на позиції. Перед артобстрілом кіт починав несамовито кричати і хлопці знали, що якщо кіт кричить, то треба ховатися і буде «приліт».

А песика вони навіть брали з собою на виїзди.

Одного разу, їм потрібно були йти низиною і пес почав гавкати, хапати за ноги Олександра. Він від нього намагався відмахнутися, але тварина знову вела себе неадекватно і не пускала його. Потім побігла наперед і підірвалася на міні. Таким чином цуцик намагався вберегти його і пожертвував собою.

Пораненого собаку навіть довезли до військового лікаря, та шансів вижити у бідної тварини не було.

А котика вдалося вивезти з зони бойових дій, проте чотирилапий не визнав нікого крім Олександра і через деякий час втік.

Не встигли одружитися

З 24 лютого Яна бачила свого чоловіка лише декілька разів. Один з таких разів був на Київщині. Місцевий житель віддав військовим свій автомобіль для виконання бойових завдань, пізніше вони вирішили повернути йому автівку і придбали собі іншу і саме Яна відганяла її на Київщину.

– Це було годинне побачення. Залишатися там було небезпечно. То ця година пролетіла дуже швидко. А потім йому вдалося ще вирватися на два дні сюди в Полтаву. Після цього я живим його не бачила. А спілкування було по декілька секунд, спитати нічого не було змоги, лише почути голос…

Олександр неодноразово пропонував Яні одружитися, та вони все відкладали це на «після війни».

Останні слова

Розповіла Яна і про останню розмову з ним та про те, які дізналася страшну звістку про смерть коханого:

– Востаннє ми говорили з ним за два дні до його гибелі. Він набрав. В його голосі я чула адреналін. І я читала, що там були дуже потужні обстріли, штурмували їх. Це Вуглегірська ТЕЦ, Новолуганське… Вони були в напівоточенні. Я все питала, чи не відступаєте, а він говорив, що тримаються. Останні місяці було дуже складно і чекати, і розуміти, що там відбувається.

Після того, як Олександр два дні не виходив на зв'язок, Яна почала всіх обдзвонювати і його побратими, що потрапили в госпіталь, повідомили страшну звістку. Тоді його підрозділ поніс дуже великі втрати.

– Мені розповіли, що того дня рано-вранці почався обстріл. Окупанти прорвали нашу позицію і Саша всіх підняв, бо орки вже бігали буквально перед окопами. Коли вони переходили на іншу позицію, знову почався артобстріл і десь біля нього розірвався снаряд і він отримав смертельні поранення. Лише через два дні вдалося забрати тіло.

Олександр розумів, що може не повернутися з війни і підготував для коханої прощальний подарунок.

– Думаю він з самого початку думав про це і в нього було таке передчуття. Рік тому ми їздили до його сестри в Єгипет. Там він залишив якийсь мені подарунок, на випадок, якщо з ним щось станеться. Це вже після Сашиної смерті його сестра розповіла, що він щось для мене залишив, але що там, я не знаю.

Олександр Цегельник був стриманим, ніколи не жалівся і завжди намагався підтримати всіх, хто поряд.

Редакція висловлює щирі співчуття рідним та близьким полеглого Героя! Вічна пам'ять!

Автор: Марина Левчук

• #загинув
• #новини Полтави
• #війна