Вибори президента Франції: виклики для України

1. >
2. Суспільство >
3. Вибори президента Франції: виклики для України

Фото з espreso.tv

23 квітня відбудеться подія, наступна після обрання 45 президента США, з політичного життя інших країн, яка може суттєво вплинути на загальноєвропейські процеси. Це – вибори чергового нового президента Франції. В чому полягає український інтерес до них. По-перше, Франція – одна з найвпливовіших європейських держав. Її позиція багато, що значить у світовій політиці.. По-друге, з огляду на дещо несподівані підсумки президентських виборів у США та референдум про вихід Великобританії з Євросоюзу (Brexit) загалом сприятлива міжнародна ситуація для України може зазнати істотних змін у напрямі її погіршення.

Президент у владній організації П’ятої республіки

Система організації влади у Французькій Республіці має певну специфіку. Вона сформувалася внаслідок своїх численних видозмін упродовж більше, ніж 200 років. За цей період в історії країни існувало чотири моделі республік в основному зі слабкою президентською владою.

Апофеозом стала Четверта республіка (1946-1958) з парламентським устроєм та незначними президентськими повноваженнями. Цей період відзначився 22 разовими змінами уряду та численними кризами.

І ось у 1958 році під час чергової з них президентом було обрано Шарля де Голля. У тому ж році була прийнята нова конституція, яка ознаменувала створення П’ятої республіки, яка існує понині. Новий основний закон передбачав суттєве посилення президентської влади. Але водночас парламент та уряд також отримали значні повноваження. Голова держави більшою мірою займається питаннями зовнішньої політики, державної безпеки, а уряд – соціально-економічними питаннями внутрішньої політики. Хоча президент одноосібно призначає прем’єр-міністра, але робить це з урахуванням розкладу сил у парламенті, тобто, представника партії, яка отримала більшість на виборах. Отже, було реалізовано принцип справжнього розподілу влади, за якого кожен з найвищих державних органів має чітко окреслені функції. Була створена змішана (президентсько-парламентська) модель, котра хоч і має певні «слизькі» моменти, проте в цілому довела свою життєздатність.

Але на практиці посада президента дещо виходить за конституційні рамки. Як вважав свого часу де Голль, президент має втілювати в собі символ держави, гаранта її безпеки, людину, яка відповідає за долю нації та є її головним арбітром. Ось таке ставлення до президента якоюсь мірою збережено і зараз. Цим і пояснюється важливість президентських виборів у порівнянні з парламентськими. Хоча, на суб’єктивну думку автора, усіх наступних голів Французької Республіки у цьому розумінні і близько не можна ототожнювати з постаттю легендарного генерала.

Хто реально претендує на посаду президента

Цьогорічні вибори у Франції мають свої особливості. Насамперед вони відбуваються на фоні нової європейської реальності, коли інтеграційні процеси зайшли у певний глухий кут і перебувають у кризі. Серед старих членів Євросоюзу (в тому числі і Франції) домінують скептичні настрої щодо інтеграційних перспектив. І до того ж – Brexit. З цієї точки зору важливими виборчими тенденціями сучасності в розвинутих країнах є акцент на внутрішніх проблемах і популяризація гасла: досить годувати бідних сусідів, в них там корупція, а в нас вистачає своїх проблем. Певний вплив на майбутнє волевиявлення (хоча і на підсвідомому рівні) матимуть 10 терористичних актів, які відбулися у Франції протягом 2015-2016 рр. Тобто, питання особистої безпеки громадян, а також пов’язані з цим міграційні проблеми можуть стати визначальними при голосуванні.

Іншою характеристикою нинішніх виборів є відсутність серед реальних кандидатів представника Соціалістичної партії, яка завжди була на передовій у боротьбі за президентську посаду. Судячи з усього, це пояснюється низьким рейтингом нинішнього президента соціаліста Ф. Олланда, який до того ж відмовився брати участь у цих виборах.

Отже, хто може реально претендувати на перемогу цього разу. Згідно численних опитувань громадської думки це троє політиків. Першим у цьому переліку відзначу Франсуа Фійона, представника партії «Республіканці», яка вважає себе прямим спадкоємцем Ш. де Голля. Він єдиний у цьому переліку має досвід у сфері державного управління – був прем’єр-міністром за президентства Н. Саркозі (2007-2012).

Це – типовий помірковано-правий політик, який у внутрішній політиці дотримується змішаних консервативно-ліберальних підходів при вирішенні соціально-економічних питань, наприклад, зниження податків, обмеження соціальних виплат, обмеження міграційних потоків в країну, а також сповідує консервативні сімейні цінності.

Іншим реальним претендентом є Марін Лє Пен, лідер Національного Фронту, типово праворадикальної організації, донька його попереднього керівника Ж.-М. Лє Пена. З одного боку, її поява серед лідерів перегонів є несподіваною, оскільки у Франції з її демократичними традиціями політики цього напряму не були популярними і мали обмежений доступ у владу. А з іншого боку, все достатньо прогнозовано. Теракти тісно прив’язали (у свідомості людей) питання громадської безпеки зі суттєвим обмеженням, а то і повним скасуванням зовнішньої міграції особливо з ісламських країн. Ці погляди чітко уособлює М. Лє Пен. Її не раз звинувачували у ксенофобії та розпалюванні расової і релігійної ненависті. Але всі опитування твердять, що у неї особисто та очолюваної нею партії сформувався стабільний електорат (25,84% на виборах до Європарламенту у 2014 р. та 17,9 % на президентських у 2012 р.). Будемо сподіватися, що цим і обмежиться.

Своєрідною «темною конячкою» на цих виборах є Емануель Макрон. Весь його політичний досвід обмежується дворічним (2014-2016) перебуванням на посаді міністра економіки в уряді соціалістів. Фактично це перша поява серед виборчих лідерів представника нової політичної сили. Його ідеологічні уподобання висвітлені не чітко: «ні лівим, ні правим». У сфері зовнішньої політики він є прихильником європейських та євроатлантичних цінностей, виступає за поглиблення інтеграційних процесів.

Перспективи України

Нас, зрозуміло, більше цікавлять перспективи для України у контексті результатів цих виборів. Оскільки слід очікувати з великою ймовірністю певного коригування саме українського напряму від нового голови Французької Республіки. Отже, яке бачення цього аспекту діяльності майбутнього президента висловили кандидати на цю посаду.
З М. Лє Пен, як то кажуть, усе зрозуміло. Вона чітко висловилася за проросійські і навіть пропутінські пріоритети у зовнішній політиці Франції. Більше того, акт агресії у Криму та на сході нашої країни вважаються нею цілком виправданими як історично, так і юридично. Тому тут не варто плекати ніяких ілюзій стосовно її позиції щодо України.

Більш сприятливими для України є інші два кандидати. Їхні зовнішньополітичні погляди є досить прагматичними. Але позиція Ф.Фійона стосовно України залишається незрозумілою і розпливчастою. Складається враження, що він залишає собі простір для маневру і в російському, і в українському напрямах. З одного боку, він не визнає анексії Криму, наголошує на потенційній небезпеці Росії, підкреслює незмінність європейського і євроатлантичного партнерства у зовнішній політиці. А з іншого, він звинувачує Україну в ескалації напруженості на Донбасі, (цікаво, якою була б його реакція, якби щось подібне відбувалося в одному з департаментів Франції), виступає проти навіть гіпотетичного вступу України до ЄС і НАТО. Якщо абстрагуватися від його оцінки подій в нашій країні, то він поводить себе як справжній політик, котрий не хоче зв’язувати себе непотрібними обіцянками.

Ну і найбільш сприятлива перспектива для нашої країни (з усіх можливих варіантів) вимальовується у разі перемоги Е. Макрона. Він наголошує на необхідності вирішення російсько-українського конфлікту виключно у рамках Мінських домовленостей. Також, він переконаний, що лише в разі виконання Росією цих угод можливе зняття санкцій з неї. Тобто, його зовнішньополітичні підходи цілком витримані в дусі нинішньої французької влади. Прямої підтримки України, зрозуміло, не висловлюється. Але і цього цілком достатньо в нинішній ситуації.

Отже, у підсумовуючи вище сказане, хочу відзначити таке. Вказані кандидати мають приблизно однакові шанси на перемогу (згідно соціологічних опитувань). Візьму на себе сміливість прогнозувати участь в у другому турі виборів Лє Пен та когось із двох правоцентристів. Перемогу має здобути хтось із останніх, адже французи навряд чи сприймуть праворадикала на посаді президента. Головне, вчасно мобілізувати поміркований та проєвропейський електорат.
Ну а нашій владі слід готуватися до перемоги будь кого з цих трьох та припинити підлаштовуватися під конкретних політиків. Давно вже пора формувати універсальні принципи взаємодії з іншими державами та відстоювання своїх інтересів. Інакше ще довго Україна залишатиметься на узбіччі світової політики.

Кандидат політичних наук Сергій Приходько

• #Вибори