Поетична короткометражка про полтавського фотографа підкорила фестиваль у Миколаєві

1. >
2. Суспільство >
3. Поетична короткометражка про полтавського фотографа підкорила фестиваль у Миколаєві

Кадр із фільму «Срібним полем»

Не тільки описати, а й показати речі, які тонко відчуває художник, крізь призму невеликої історії про одну людину і одне дерево розповісти про світ фотографії – це спромігся в 11-хвилинній документальній стрічці «Срібним полем» режисер-початківець Володимир Колбаса із села Розсошенці Полтавського району. Нині він вчиться на оператора-постановника в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
24 вересня на ІІІ фестивалі короткометражного кіно «Громадський проектор» в Миколаєві режисерський дебют Володимира оцінили першим місцем.
Про історію створення фільму розповів автор Володимир Колбаса та головний герой, фотограф Олександр Шумейко.

Від задуму до реалізації минуло кілька років

Як це часто буває у кіномистецтві – задумів багато, але реалізацію знаходять одиниці. Так сталося і зі стрічкою «Срібним полем». В основу лягло давнє знайомство Володимира Колбаса та полтавського фотографа Олександра Шумейка. Дружба зав’язалася на спільному захопленні фотографією.
Коли Володимир розпочав навчання в університеті, то отримав завдання зняти перший фільм. Олександр запропонував зняти про нього. Із того часу минуло три роки.

Тема фільмів про фотографів у документалістиці не нова. Це і фільм Віма Вендерса про бразильського фотографа Себастьяна Сальгадо, і стрічка Крістіана Фрея про військового фотографа Джеймса Нахтвея, і повнометражне кіно Хайнца Бютлера про батька фотожурналістики Анрі Картьє-Брессона.

В основу стрічки «Срібним полем» лягла історія Олександра Шумейка про дерево на околиці Полтави. До нього фотограф постійно повертається у різні пори роки. Із цією яблунею в нього містичний зв’язок, про який і сам певний час не знав. Мама Олександра, працюючи на дослідній станції, часто відпочивала під нею. І в той період, коли була вагітна.
– Якщо бачиш історію, гідну для екранізації, то пройти повз – це злочин, – говорить Володимир.
Відтак пробував робити замальовки, знімати. Проте до активної реалізації приступили в березні 2016-го, вже маючи на руках сценарій. Загалом робота тривала близько трьох місяців.
– Сценарій документального фільму – це більше декларація про наміри, а не сценарій у класичному розумінні, – пояснює режисер.

Безперервна течія життя

  Розповідь Олександра, яка звучить на фоні, – спонтанна, не продумана заздалегідь.
– Це від початку до кінця імпровізація. Тому і звучить так зворушливо. Записували в один прогін десь півтори години. Коли Володимир виокремив історію із моїх слів, то не дуже був задоволений якістю звуку і навіть хотів перезаписати все одним шматком по писаному тексту. Але вирішили цього не робити, бо не було б того нерву, – розповідає Олександр.
– Дуже багато матеріалу пішло в кошик, – додає Володимир. – Потрібно було вибрати ті шматки, які поєднувалися між собою, вигідно грали.

Розповідь фотографа розкриває доволі особисті речі, привідчиняє для глядача не тільки світ фотографії, а й світ особистих переживань.
– Мені не важко розкриватися перед іншими людьми, така я людина. Колись моя знайома говорила, що у моїх розповідях будь-яка дрібниця перетворюється на драму. Але це не важко. Взагалі історія реалістична, аж до мурашок. Моя мама помирала, коли тривала робота над фільмом. І Володимир саме тоді, коли сорок днів мамі було, виграв приз. Ми говоримо про безперервність течії життя, так оце саме воно.
«Перед будь яким фотохудожником стоїть непроста задача – впакувати безперервну течію життя в моментальну двовимірну картинку. І зробити це так, щоб у подальшому глядачі могли зробити зворотну трансформацію і побачити ту безперервну течію життя, яку зафіксував фотограф», – із цих слів починається розповідь Олександра Шумейка.
Сам відеоряд розкриває перед глядачем цю безперервність на прикладі змін пір року та погоди. Те саме дерево показане у снігу, обсипане квітами, полите дощем.

«Мені подобається фіксувати взаємодію часу і середовища»

– Ми йшли знімати сцену із потягом на Червоний Шлях, дорогою я зупинився, бо побачив між будинками пейзаж. Там і залишилися фотографувати. І раптом, якраз на тлі цього пейзажу, між будинками з’являється бабуся, – пригадує Олександр.
Ці кадри у стрічці чудово відобразили тяжіння головного героя до фотодокументалістики, репортажу. Його захоплює те, що відбувається довкола.
– Я коли навіть людей фотографую, то не кажу їм, куди стати і що робити. Лише в загальних рисах. Мені подобається фіксувати їхню імпровізацію, – зазначає він. – Фотограф постійно відчуває цю імпровізацію, постійну мінливість ситуації довкола. Постійно щось відбувається, тільки потрібно тримати палець на кнопці спуску затвора. Є постійна взаємодія середовища й часу, і мені подобається її фіксувати.
Так у фільмі є кадри, отримані волею випадку. Один із учасників знімальної групи у перерві між зйомками розповідав щось своє і раптом вказав пальцем: «Дивись!». Так відзняли один із символічних кадрів, де маленький хлопчик запускає повітряного змія.
Але є у «Срібному полі» й зіграні сцени. Наприклад, робота фотографа із плівкою.
– У документальному кіно іноді для розкриття ідеї роблять ігровий етюд, – пояснює Володимир Колбаса. – Ми зробили такий етюд – сцену із фотозбільшувачем – як метафору процесу народження фотографії.

В ігровому кіно залишаєшся сам, а документальне тебе збагачує

«Срібним полем» для оператора-постановника став для Володимира не тільки режисерським дебютом, а й і цікавим досвідом у документалістиці. Одна із його робіт – це операторський етюд «Останній листок» О. Генрі, де велика роль відведена світлу та способам передачі за його допомогою емоціонального тону.
– Володимир виділяється тим, що хоче навчитися робити «глянець», але виходить дещо інше. Драматизм його фільмів запросто може ввергнути вас в емоціональну яму. Його перша операторська робота, екранізація «Останній листок», саме така. І це захоплює. Це – його особливість як оператора і режисера.
Порівнюючи цю роботу із досвідом у кінодокументалістиці, Володимир Колбаса згадує слова режисера Віталія Манського:
– Він сказав: коли ти знімаєш ігрове кіно, то там залишаєшся весь, витягуєш з акторів емоції, спустошуєшся сам, повністю створюєш простір. Коли ти знімаєш документальне кіно, то збагачуєшся сам. Часто трапляється таке, чого не міг передбачити, як ота сива бабуся між будинками. Ігрове і документальне кіно – абсолютно різні речі, але і те, і те – цікаво.
Судячи із відгуків глядачів і високої оцінки журі, не тільки Олександр Шумейко бачить у свого друга талант.
Показ документальної стрічки «Срібним полем» на фестивалі став напівпрем’єрним. Імпровізований показ в обласній бібліотеці влаштували на початку літа. Тоді його побачили близько 30 людей.

У Миколаєві показ відбувся щонайменше при півтисячній аудиторії. Фільм чудово прийняли не тільки глядачі, а й журі. Схвальні відгуки отримав і від викладачів, і від сокурсників в університеті. Там і переконали відправити роботу на конкурс, хоча спочатку автор мав сумніви.
– Володя, коли змонтував, то приніс до мене запис, тремтливими руками включив. Коли додивилися, то я сказав: «Відпад!», – ділиться Олександр.
Володимир же говорить – перша режисерська робота спочатку здалася недосконалою. Після показу в бібліотеці впевнився – вона таки варта уваги широкої аудиторії. Перші секунди після того показу у залі панувала тиша, а потім здійнялися овації. Один із глядачів описав свій стан як катарсис.
Не дивлячись на успіх режисерського дебюту, Володимир переконаний – закономірність успіху породжується із наполегливості до навчання, самовдосконалення, яке може тривати все життя.

Автор: Ольга Матвієнко