Місто як простір тривоги: матері говорять про Полтаву

1. >
2. Суспільство >
3. Місто як простір тривоги: матері говорять про Полтаву

Фото kirovograd_dnz_74.klasna.com

Життя у місті надає безліч можливостей для самореалізації та полегшує турботу батьків про дітей: у міста працюють дитсадки, гуртки та спортивні секції, є дитячі майданчики та розваги для дітей. Поряд із цим, проживання у місті, а надто у великому, може перетворитися на стрес для батьків через страх за безпеку дітей.

Такі висновки – один із результатів авторського дослідницького інтерв’ю з мешканками міста Полтава, які мають дітей віком до 10 років, а також результатів проекту «Полтава очима жінок», що реалізовувався влітку цього року за підтримки ГО «Демократичний Альянс Жінок». У ході проекту 10 жінок здійснювали моніторинг міста на його безпеку та комфорт під час своїх повсякденних переміщень містом.

Пригадуючи своє власне дитинство, яке припадало на 1980-ті роки, Олена – мама 5-ти річної дитини, говорить:

– Раніше це все було набагато простіше. Хоча раніше батьки були також зайняті роботою. Але раніше світ був якось добрішим, і люди були добрішими і простішими. Ми з сестрою виросли в авіамістечку. І перші класи, школа закінчилася, і ми цілими днями були на вулиці. Мама була на роботі і ніхто не переживав, що ми там десь пропадемо чи десь впадемо в якусь яму. Батьки хвилювалися, але не так як ми.

Батьківські страхи за безпеку дитини у місті не просто є емоцією, а впливають на повсякденну мобільність матерів. Так, Оксана щодня супроводжує дочку-першокласницю до школи та зі школи:

– Страшно пускати дитину, щоб йшла сама. Хоча в принципі ми живемо недалеко від школи. Але все одно я боюся. Так, вона знає як через дорогу ходить, але все одно я її воджу і забираю та в жодному випадку саму не відпускаю. Може через те, що я виросла не у місті. Тобто в мене більше страху, що у місті більше небезпеки для дитини, ніж у селі.

Місто як небезпечний (на противагу селу) простір для дитини розглядає Аліна:

– Не відпускаю дочку саму гуляти, ще рано. Може роки через два-через три. У селі вона сама гуляє, може сама й до магазину сходити. Там безпечно. А тут страшно поки. Орієнтовним віком для початку самостійних прогулянок є 7 років, а відносно небезпечним простором - прибудинковий двір.

– У нас просто відносно тихий дворик. Є місце, де діти можуть з декількох будинків збиратися і грати – говорить Світлана.

Небезпека міського простору пов’язується матерями, зокрема, з небезпекою дорожнього руху. У розмові з батьками, діти яких відвідують школу, часто можна почути, що «добре, що не треба дорогу переходити» або, навпаки, занепокоєння, що шлях дитини до школи проходить через нерегульований перехід.  Ірина, мама двох дітей, говорить: «коли син  був маленький, часу з ним возитися не було, то він сам почав в школу їздити з другого класу. Тому що я вважала, що йому не потрібно дорогу переходити. Мене просто лякає дорога, що зараз водії не дуже уважні».

Учасниця проекту «Полтава очима жінок» ‒ мама дошкільняти Анна відзначає, що «некомфортно переходити дорогу у місцях, де не оновили стерту розмітку, не встановлені знаки пішохідного переходу. Зони, де є пішохідний перехід, не регульований світлофором, майже не роблять перехід вулиці безпечнішим. Авто на великій швидкості проносяться по ним, навіть не пригальмовуючи. Пішоходів, що стоять перед пішохідним переходом, водії зрідка помічають. Через це є дуже багато тривоги під час переходу вулиці, а також за майбутнє, коли дитина почне ходити містом сама».

Учасниця проекту Тетяна так описує свій досвід переходу вулиці з дитиною на пішохідному переході у центральній частині міста:

– Неодноразово у нас були випадки, коли ми вже знаходимся на пішохідному переході, а громадський транспорт замість того, щоб нас пропустити, починає об’їжджати нас. Ми стикалася декілька разів з випадками, коли ми взагалі могли потрапити під ці автобуси.

Як зробити місто безпечнішим? Звичайно, більшість проблем українських міст є схожими через спільні закони, ресурси та міську інфраструктуру, що залишилася нам у спадок із радянських часів. Але досвід інших міст України (наприклад, Івано-Франківська) у розбудові безпечних пішоходоцентрованих на противагу автомобілецентрованим міським просторам говорить про те, що можливості побудови таких міст залежать радше від світогляду. Відповідальні департаменти у різних містах України можуть по-різному реагувати на ті самі проблеми. Так, 5 серпня 2016 року я направила звернення до Головного Управління Національної поліції зі скаргою на відсутність розміток «зебра» у декількох локаціях, зокрема на перехресті вул. Нікітченка та вул. Г. Сталінграду (неподалік від дитячої поліклініки) та на вул. «Майдан Незалежності» (напроти Полтавського університету економіки та торгівлі). Від Нацполіції я отримала відповідь про зафіксовані порушення та направлення припису на ім’я начальника Управління ЖКХ відносно їх усунення, датоване 23 серпня 2016 року. Станом на 27 вересня, від дня направлення мого запиту минуло майже два місяця, а розмітки на цих переходах досі не оновлено/не нанесено. Натомість у Черкасах, у відповідь на аналогічне звернення, дорожня розмітка була нанесена упродовж 10 днів з дати направлення звернення до Нацполіції. Два місяці у Полтаві (без результату) та 10 днів для вирішення тієї самої проблеми у Черкасах.

Олена Стрельник, соціологиня, координаторка проекту «Полтава очима жінок».