До Дня української писемності та мови – про самобутність нашої мови та історичну спадщину

1. >
2. Суспільство >
3. До Дня української писемності та мови – про самобутність нашої мови та історичну спадщину

Фото – pon.org.ua

День української писемності та мови відзначають 9 листопада. 1997 року це свято своїм указом упровадив Президент Леонід Кучма, обравши для цього дату, на яку, за церковним календарем, припадає день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця. До Дня української писемності та мови пропонуємо згадати загальновідомі історичні факти та лінгвістичні розвідки, адже, як казав класик, хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.

Нестора-літописця, київського письменника-агіографа, ченця Києво-Печерського монастиря, уважають упорядником (за іншою версією – автором) «Повісті минулих літ».

«Повість минулих літ» – літописне зведення, перша в Київській Русі пам’ятка, у якій історія держави розгортається на широкому тлі світових подій. Оригінал твору до нашого часу не зберігся, але залишилися списки, тобто варіанти, переписані з інших джерел.

Повість укладена в Києві в XI – на початку XII століття Нестором та іншими літописцями. Це найдавніша пам’ятка історіографії та літератури українців, яка висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності. Записи подають за роками. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

І хоча Нестора-літописця наші північні сусіди називають батьком російської історії, а Росія вважає себе повноправною спадкоємницею Київської Русі, аналітики та історики дедалі активніше обговорюють потребу повернення Україні історичної спадщини.

«Повість минулих літ» розповідає, «хто в Києві перший став княжити і звідки Руська земля стала буть».

То що ж розумів автор під терміном «Руська земля»?

Багато росіян чи апологетів «русского мира» уважає, що Руська земля – значить апріорі їхня. Але, вчитуючись у давні історичні пам’ятки, можна знайти протилежне.

Сама «Повість временних літ» містить опис шляху із «варягів у греки», основного водного торгового шляху Київської Русі, що зв’язував північні райони країни з південними землями й скандинавські країни з Візантійською імперією. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’янські племена, які живуть на цій території. Ця торгова, військова й водночас важлива комунікаційна артерія була віссю, навколо якої й творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті...» вбачалися не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні назви часто походять від назв річок. Тобто це здебільшого територіально-етнічні утворення. Недарма в «Повісті...» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Далі описують ці звичаї та норови – власне, ментальні особливості. У контексті цих розмірковувань у літописі з’являється поняття Русь – не стільки етнічне, як політичне.

Тим часом у «Повісті...» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се – інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...». У цьому переліку, наскільки можна судити, фігурують назви фінно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни – на південь від них. Літописець, зокрема, зазначає: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері – меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ – мурома. І черемиси – окремий народ, і мордва – окремий народ».

Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз уважають «корінною Росією», літописець не називає слов’янською землею. Тому й заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний «трислов’янський» народ і спорідненість мов, чи спільну історію здаються нам дуже сумнівними.

Про унікальність української мови

До слова, спорідненість мов – одне з небагатьох із переліку науково необґрунтованих тверджень про українську мову, які використовують, наприклад, щоб показати її вторинний статус щодо російської. 

Ось деякі з них:

1. Українська – начебто діалект російської, а не самостійна мова.
Варіантом такого твердження є класифікація української мови як одного з «руських діалектів» поряд із білоруським та (велико)російським «діалектами».
Теорія про те, що «малоросійське наріччя» (так у XIX столітті в Російській імперії називали українську мову) – частина російської мови, була офіційною у Російській імперії.  Але критерії, які виокремлюють мовознавці, свідчать, що українська – все-таки окрема унікальна мова:
• є історичні факти, що носії української та російської мов, які не вчили іншої мови, не розуміють одне одного: під час обговорення змісту Переяславських статей делегації Юрія Хмельницького та представникам московського уряду на чолі з князем Олексієм Трубецьким був потрібен перекладач;

• українці та росіяни використовують різні писемно-літературні форми з відмінною графікою;

• українці усвідомлюють, що вони говорять не російською мовою (за переписом 2001 року, рідною українську вважають 67,5% населення України, російську – 29,6%);

• Конституція України (ст. 10) визначає державний статус української мови;

• території поширення української та російської мов різні;

• є давня традиція перекладу з української мови на російську і навпаки.

2. Українська мова начебто виникла внаслідок полонізації російської мови.
Російські шовіністичні кола поширюють антинаукову гіпотезу виникнення української мови нібито внаслідок полонізації російського народу України. При цьому вони ігнорують історичні факти виникнення та поширення діалектів народної української мови на землях, як наприклад, Закарпаття та Буковина, які історично ніколи не були під польським впливом, та на таких землях, як наприклад, Сіверщина та Чернігівщина, що перебували під владою Речі Посполитої тільки близько тридцяти років, із 1618 до 1648-го. Літературна українська мова створена на основі діалектів Чернігівщини та Полтавщини, яка перебувала у складі Польщі лише приблизно 80 років, із 1569 по 1648 роки. Також не беруть до уваги те, що землі України, як і землі Білорусі, однакову кількість часу та в тих самих умовах перебували під владою Речі Посполитої, але, попри це, сформувалися дві окремі мови – українська та білоруська, а не одна. Білоруську мову, як і українську, вони також уважають продуктом ополячування російської мови. На українських землях, які опинилися під владою Речі Посполитої, переважно проживала українська шляхта, а не польська, яка начебто здійснювала, відповідно до версії прихильників виникнення української мови внаслідок ополячення російської мови, «полонізацію російського народу» в Україні.

3. Українська мова начебто дуже близька до російської.
Професор Київського національного університету Костянтин Тищенко, уважає, що давно вже час переглянути науково неспроможний, фальшивий ідеологічний поділ на східно-, західно- і південнослов’янські мови.
Якщо говорити про східнослов’янські країни, то, за винятком неслов’янської країни Моксель, залишаються Україна й Білорусь, мовно найближчі в цій гілці.
Науковець створив єдиний у світі Лінгвістичний музей, один із експонатів якого називається «Лексичні відстані мов Європи».
Костянтин Тищенко порахував відстані між мовами за лексикою – словникові диференційні відстані мов. Українська та російська мови відрізняються на 38% лексики, тоді як українська й білоруська – лише на 16%.
Причому латиниця не означає, що така відстань найбільша. Наприклад, між українською та польською мовами відстань також менша – 30%. Тут залізного правила немає: відмінність між українською і сербською (кирилиця) – 32%, між українською і словацькою (латиниця) – 34%, а між українською та чеською (латиниця) відстань така сама, як між українською та російською – 38%.

Лексичні відстані слов’янських мов:

Унікальність мов (таблиця)

Добре було б, щоб із процесом декомунізації, який ще триває, відбувалися процеси дерусифікації та деколонізації й ми сміливо могли претендувати на своє, зокрема мову та історію.

Традиції відзначення Дня української писемності та мови

Тож ми, українці, маємо всі підстави святкувати День української писемності та мови, адже мова в нас унікальна, неповторна.

Цього дня за традицією:

• покладають квіти до пам’ятника Несторові-літописцю;

• відзначають найкращих популяризаторів українського слова;

• заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою;

• стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, який проводиться за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів. У ньому беруть участь понад 5 мільйонів осіб із 20 країн світу.

• у День української писемності та мови на Українському радіо з 2000 року традиційно відбувається Радіодиктант національної єдності. Відтоді щороку всі охочі можуть його написати. Це можна зробити не лише, щоб з’ясувати, чи добре ви знаєте українську мову, а просто продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

Автор: Наталка Сіробаб