«Я не можу відправити туди 20-річних, а сам залишитися»: на Полтавщині попрощалися з героєм Олександром Тюменцевим. ФОТО

29 листопада 2017, 17:40 0

Фото Ольги Матвієнко

Тишу на кладовищі розриває крик мами. До неї привезли сина, який ніколи більше не скаже слово «мама».

28 листопада в Лубнах назавжди прощалися з вірним захисником України, героєм Олександром Тюменцевем. Йому було 39 років.

Олександр Володимирович загинув 23 листопада під селищем Кримським Луганської області. У ту страшну ніч Україна втратила чотирьох захисників. Ще дві доби після бою про долю Олександра Тюменцева та двох його побратимів не було відомо, до останнього жевріла надія, що вони повернуться.

На жаль, 25 листопада їхні тіла передали українським військовослужбовцям, три родини не дочекалися з війни коханих.

Біля будинку Тюменцевих на околиці Лубен зібралися сотні людей – побратими, рідня, друзі. У руках тримають червоні гвоздики, перев’язані чорними стрічками. Подвір’я заставлене вінками із жалобними написами – «Олександру…», Саші від…».
– Не так ми його хотіли зустрічати, – говорить Віра, однокласниця Олександра Тюменцева. Чи не всім класом прийшли попрощатися з героєм.

– Він дуже хорошим другом був. У класі був «заводилою». Сидів позаду і любив розказувати, як потрібно проводити урок, – згадує із посмішкою Юлія. – Як Саша пішов служити, то тільки хороше про нього згадували. Він і був дуже добрим. Коли потрібна була допомога, то завжди прийде.

Як дитину, яка випромінювала добро, згадує Олександра Володимировича його перша вчителька Тетяна Іванівна:
– Ріс дуже допитливим, усе його цікавило, добре навчався. Добряком був, є такі діти. Він випромінював добро. Усі його в класі поважали, дружили. Тільки хороші спогади про нього.

До військової справи Олександр Тюменцев тяжів з дитинства. Після закінчення школи вступив до Одеського військового інституту сухопутних військ, а після закінчення три роки служив у Володимир-Волинському.

2014 року Олександра Тюменцева призвали. Через рік, влітку 2015-го, демобілізувався. Але вдома всидіти не міг, тому в серпні 2017 року підписав контракт із ЗСУ.

– Два роки тому повернувся з війни вперше, тоді була зустріч однокласників. А вдруге пішов у серпні цього року, сама особисто його відвозила у військкомат, – розповідає Ірина, однокласниця. – Поїхав на навчання, а потім відправили туди. У них у всіх є почуття незавершеного обов’язку, їх туди тягне. Якби не такі, як Саша, то ми не знаємо, що тут було б.

Під час тієї зустрічі однокласників Тетяна Іванівна теж побачила в очах колишнього учня оту небайдужість, що спонукала його повернутися на передову.

– У нього було стільки енергії, твердої волі. І не було байдужості, небайдужим був до долі країни, – говорить жінка, витираючи сльози.

2017-го старший лейтенант Олександр Тюменцев потрапив до 16 окремого мотопіхотного батальйону 58-ї ОМПБр. Там командував гранатометним взводом роти вогневої підтримки.

У трагічну ніч вчинив так, як чинять справжні офіцери і командири – разом із побратимами пішов у складі групи на перехоплення бойовиків. «Я не можу відправити туди 20-річний хлопців, а сам залишитися на базі», – так боєць із позивним «Тюмень» говорив завжди і йшов першим. Тоді, під час бою під Кримським, намагаючись витягти пораненого, отримав смертельне поранення голови.

Ціною власного життя Олександр Тюменцев пліч-о-пліч зі своїми бійцями втримав укріплення, не дозволив ворогу оточити позиції українських силовиків.

Без батька залишилися двоє дітей, без коханого чоловіка – дружина, без сина – мама.

Автор: Ольга Матвієнко