Сільський Ренесанс Юрка Фединського

1. >
2. Суспільство >
3. Сільський Ренесанс Юрка Фединського

Фото Анни Чапали

У той час, коли українці намагаються виїхати за кордон у пошуках щастя та грошей, Юрій Фединський саме на батьківщині предків віднайшов загублену на чужині частку душі.

Ті, хто познайомився із кобзарем із Крячківки, говорять: він більший українець, ніж багато народжених тут і тих, хто прожив на рідній землі все життя.

Дід боявся, що в Україні не залишиться жодного Фединського

Юрій Фединський починає розповідь із того, що насправді у його крові змішані кілька національностей. Його рід бере початок із німецьких та ірландських країв, звідки були його предки по батьковій лінії. Німці були і в роду мами, хоча вона, вже живучи в Америці, завжди вважала себе українкою.

– Моя родина європейська. Татів рід із Західної Європи – Ірландії, Німеччини, Скандинавії. Мамин рід із України. У Львові – Фединські, в Києві – Мошинські, на Полтавщині жили Чайковські. Це була інтелігенція, не москвофіли. Коли Радянський Союз з’явився на нашій території, то вони вирішили тікати, зрозуміли, що при цьому режимові неможливо жити, – розповідає він. – Дід Юрій Фединський та бабуся Наталя Мошинська тікали спочатку до Австрії, потім до Канади та врешті до США. Ті, хто залишився, були знищені, крім одного родича у Львові – дядька Адріана.

Рід Чайковських, який жив на Полтавщині, емігрував до Франції. Ще один дядько виїхав до Бразилії.

– Він (дядько, який оселився у Брзилії – авт.) говорив, що йому не цікаво жити у сучасному капіталістичному світі, хотів жити у єднанні з природою. Там пристав до одного індіанського племені, там займався перекладом їхньої мови на португальську, аби керівництво тієї держави могло почути свій народ. Йому так там сподобалося, що він одружився із індіанкою, створив рід бразильських Фединських. Відтак усі роз’їхалися, облаштувалися у різних країнах, знайшли себе у різних сферах, – говорить Юрій.

Проте в Україні все ж залишилися Фединські. Юрій Фединський, дідусь Юрка, виїжджаючи зі Львова, дуже хвилювався, що нікого не залишиться в Україні, що рід зникне. Старший брат дідуся не став продавати квартиру у Львові й залишився там, оберігаючи від більшовиків величезну родову бібліотеку. Зараз у Львові живе його син Адріан Фединський, дядько Юрія.

– Дід був свідомий того, що усі наші родини мали величезне значення для України у плані культурного, наукового розвитку. Він переживав, що якщо вся інтелігенція буде знищена, а ті, хто поїхав, ніколи не повернуться в Україну, і державу дійсно знищать, то нікому її буде відновлювати, – розмірковує кобзар.

Нас формує те, ким були наші предки

Генетичний зв’язок із німецьким, ірландським народами Юрій Фединський відчував завжди, але все ж до України потяг був сильнішим.

– Люблю ірландську культуру, музику, історія цього народу подібна до української. Уже пізніше, коли із «Хореєю козацькою» поїхали на музичний фестиваль до Німеччини, перетинаючи кордон, побачив величезне поле, вітряки, відчув на генетичному рівні, що мені ці краї дуже близькі, – ділиться Фединський.

Про родину Бреверів, саме таке прізвище від батька успадкував Юрко, дізнавався із розповідей тата і діда. Батько розказував йому, що Бревери були робітниками на залізниці. Дід на розпитування відповів інакше.

– Дід Бревер повідав, що насправді його родичі мали залізницю. Я дуже здивувався, адже це не робітники, це пани. А дід дуже просто пояснив, що в Америці не вигідно казати, що ти зі шляхетського роду, це дуже пафосно. Краще бути скромним, вчитися добре і бути самим собою. Але я зараз розумію це трохи інакше: ми не існуємо самостійно. Ми є продуктом роботи наших предків, багато в чому нас формують їхні досягнення. І для України це дуже важлива справа, адже в Радянському Союзі шукали і нищили цілі роди саме з тієї причини, що вони наслідували і передавали культуру. Аби відновити Україну, потрібно відновити саме родини, які знищувалися за свій талант, аби відновилася інтелігенція, з’явилися не формальні, а справжні лідери та влада, – підсумовує Юрко.

Зрозумів, що я просто належу не до одного народу, а до іншого

Юрій Фединський наголошує, що такого потягу, як до України, не відчував до жодної іншої країни, хоча і зрозумів це не одразу. Зараз, дивлячись на привітного і відкритого Юрка Фединського, важко уявити похмурого підлітка, якому було надзвичайно складно спілкуватися із американськими однолітками.

Мама, яка зі шляхетної української родини, виховувала своїх дітей за тими традиціями і так, як виховували її.

– Це не було формальне українське виховання: сьогодні, діточки, одягаємо вишиванки, будемо їсти борщ. Так, ми їли борщ, але не одягали спеціально вишиванок, це було поза символікою та формальністю. Її так виховали і вона так виховувала своїх дітей, – пояснює Фединський. – Коли ми жили у штаті Індіана разом із родиною Бреверів, то мама відчувала тиск із боку татової родини, бо їм не подобалося, як вона нас виховувала. Тоді вона сказала, що збереже свою родину, і ми переїхали до штату Кароліна, де не було ніяких Бреверів, ніяких інших українців.

Ці роки Юрій згадує як час ізоляції.

– Але, думаю, що мама таким чином мене вберегла від зовнішнього впливу, – говорить він. – Здається, я завжди відчував якусь ізольованість, відстороненість від американців. Я мав інше виховання, інші переконання. Почувався у школі чужинцем. Усі хочуть дружити, але у мене були надзвичайні бар’єри, щоб бути подібним до них. Американці зажди відкриті, посміхаються усім. Але я був сумний, ніби незадоволений. Думаю, що люди мене вважали песимістом. Вже коли я приїхав в Україну, то побачив, що я просто подібний до українців, а не до американців.

– Коли ви на мене дивитися, то я інакший, але я дуже подібний до українців. У мене є неймовірна довіра до кожного українця, хоча, можливо, мені не довіряють. У мене немає бар’єрів, бо нарешті я знайшов свій народ, більше 40 мільйонів, і кожному із них готовий розказати про свій випадок, – каже він.

До України, зокрема, йшов і через музику. Перший інструмент, який освоїв хлопець у школі Генрі Доскій, – класичне фортепіано. Але запевняє, записами з грою на бандурі захоплювався із дитинства, навіть більше, ніж концертами для фортепіано.

– Я починав грати на бандурі, яка по суті дуже схожа на фортепіано, але просто без клавіш (сміється – авт.). Колись кобзарство нищилося, інструменти теж. У Брежнєва запитали, а де ж наш народний інструмент і він дав – ось вам бандура. Я на такій починав грати. Це була сучасна бандура Чернігівського заводу – велика і важка штука. Коли мені було 16 років, моя тітка Оксана Мошинська порадила поїхати до кобзарського табору, щоб там познайомитися із діаспорою. На той час я не знав, що таке діаспора, адже у Кароліні діаспорою були ми, наша родина. І мені так сподобалося там. Не тільки займатися музикою, а й бути серед молодих українських дівчат та хлопців, які були теж американцями, але інакшими, все ж більше українцями. Тут вже не було того бар’єра, який я відчував під час спілкування із американцями, – пригадує Юрко.

У таборі Фединський познайомився із Юліаном Китастим, який став, за його словами, прикладом музиканта, бандуриста, хіпі.

– Я теж, до речі, у 16 років був хіпі. Я бачив, що за його прикладом можу так само жити в Америці, ми мали схожі погляди. Так я знайшов вчителя, а Юліан може бачити, що я серйозно сприйняв. У нього є учень, який має своїх учнів в українському селі, які створюють інструменти. Таким чином вже є ціле покоління культуротворців.

Не звик іти на компроміси

На питання, чи не хотів Юрко стати адвокатом, як дід Фединський, чи стоматологом, як батько, відповідає:

– Дід не хотів бути адвокатом, а хотів бути геологом і грав на флейті. Тато теж, напевно, не хотів копатися у чужому роті. Як і тисячі хлопців та дівчат його покоління, він грав на гітарі й цікавився рухом хіпі. Але суспільство вимагає заробляти гроші, тому вони пішли на компроміси. Дідові у Львові не вдалося потрапити на геологічний факультет. Він був українцем, а поляки дозволяли вчитися українцям лише на деяких кафедрах. І дід, і тато стали гарними спеціалістами. Але я не такий, як інші родичі, не йду на компроміс. Якщо суспільство від мене щось вимагає, то я плюю на ті речі. Я відмовився від тієї частини американського суспільства, яка деградує, сидить на дивані перед телевізором, нічого не робить. Тому я погодився на запрошення Саші Ярмоли, який сказав: «Юрко, бери свій Gibson (марка гітари) і приїжджай, будемо робити революцію». Розумів, що буде важко, і було важко, але я вірив у ту революцію в музиці, а в гроші не вірю.

Після того, як вперше приїхав до України 1998 року, Фединський ще кілька разів повертався до Америки. Розповідає, що під час першого приїзду планував на півроку залишитися у Львові.

– Потім я зрозумів, що це лише частина України, хоча самі львів’яни говорять, що все інше – Москва. Тому я поїхав ще до Києва, до одного з найкращих бандуристів – Романа Гриньківа. Тоді почав музикувати із Кобзарським цехом. Рік минув, грошей не було, і я подумав, що було б добре поїхати до Америки, заробити грошей і повернутися. І я повернувся скоро, купив авто. «Волга» розсипалася. Автомобілісти кажуть, що краще спалити, ніж ремонтувати. Шукав роботу в Києві, аби заробляти і займатися далі музикою. Але роботи так і не знайшов. Пропонував вчити англійської, але влаштуватися так і не вийшло. Тому я мусив знову поїхати до Америки, пару років жив у Нью-Йорку, – говорить Юрко.

На подальші плани музиканта вплинув теракт 2001 року.

– Після 11 вересня американська культура ніби зупинила розвиток, вони не йшли вперед, скрізь був лише страх. В Україні на той час все було інакше, динамічно. Усе дуже швидко змінювалося і розвивалося. Тому я погодився на запрошення від «Гайдамаків» і приїхав.

Від «Гайдамаків» до «Древа»

Роботу із «Гайдамаками» Юрій Фединський згадує як важкий, але цікавий час:

– «Гайдамаки» 1999-го займалися тим, чим і я б прагнув займатися – етно-роком. Крім них та Олега Скрипки, напевно, більше і не було таких музикантів. Але то не були популярні ансамблі, більше андеграунд. І я підтримував їх. Коли приїхав до України, то таки ж узяв гітару, і ми працювали разом. То був фантастичний час, але складний. Півроку ми пропрацювали, але потім я розумів, що час минув. Мені хотілося іти до українського фольклору. Хлопці з «Гайдамаків» – випускники консерваторій із чудовою академічною освітою, із ними складно було говорити про фольклор. Я пропонував їм слухати, що в нас є народне, не тільки в ірландців, циган чи румунів. Думаю, хлопці і хотіли б цим займатися, але їх зупиняло те, що це не за програмою, музикант повинен сидіти у студії, а досліджувати і шукати – не його робота. І я пішов. Хлопці мене запитували: «Певно, ти їдеш до Америки?» Я відповідав: «Ні, я залишуся в Україні працювати, але вже в іншому напрямі».

І Фединський створив інший гурт «Карпатіяни».

– З’явився Валерій Гладунець, який хотів робити проект у стилі українського та американського фолку. Спочатку не хотів із ним працювати, бо його не знав, хоча чув, як він співає із гуртом «Божичі», яким дуже захоплююся. Але побачив його енергію. Він з власної ініціативи дзвонив до зірок фольклорного світу – Сергія Охрімчука, Тараса Компаніченка, Василя Паланюка, пропонував їм створити проект. Це були ті фольклористи, яких зацікавив наш проект, адже він давав змогу виходити на сцену не тільки фольклору. Ми працювали із «Карпатіянами», коли етно та фолк щойно починали бути популярними.

Згодом у Юрія, після виходу з «Карпатіян», з’явився ще один задум – створити проект на основі репертуару Тараса Компаніченка. Це той фольклор, який в Радянському Союзі був заборонений взагалі. Так створили «Хорею козацьку», в якій уже не було сучасних інструментів.

– Але і тут настав час піти. Мене не розуміли, адже ми вже вийшли на той рівень, коли почали користуватися популярністю серед публіки, давати платні концерти. Але припинилися робота, розвиток, ми не створювали жодних записів, які б могли представляти скрізь по Україні. Тому вирішив спробувати піти, щоб колектив вже намагався сам розвиватися, існувати без мене. І добре, адже вийшло так, що і «Карпатіяни», і «Хорея козацька» продовжують жити. Уже всі розуміють мою позицію щодо всього того. Дивуються, що зараз кожен проект може давати багато грошей, а я свого часу пішов. Я і сам іноді задумуюся над цим, але в мене вже інший проект – робота з «Древом».

Унікальний ансамбль із 55-річною історією в розумінні Юрка Фединського є не просто тими, хто відтворює чи досліджує фольклор, а є самим фольклором. Приїхавши навчатися, Юрко із дружиною стали частиною колективу.

Якщо американця кинути в Україні, забрати всі гроші, то він збожеволіє

Юрій Фединській зізнається, що коли їхав до України, то розумів – американцеві тут буде важко. Постійна боротьба із системою, заняття музикою, яке протягом 10 років не приносило плодів, призвели до зриву. Саме цей випадок передував кардинальній зміні ставлення до життя у великому місті й переїзду до Крячківки.

– Мене запросили в табір у Вроцлаві. Була людина, яку я дуже погано знав, але вона чула, чим я займаюся. Сказали, що там буде дуже цікаво. Я відмовлявся, бо в мене не було грошей, аби їхати до Вроцлава і займатися експериментальним театром, я не актор, – зараз із усмішкою згадує той час Юрій. – Але вони хотіли, аби я навчав. Уже на місці побачив, що компанія дуже сумнівна. З’явився який індієць, який нам викладав фізкультуру, змушував віджиматись на одній руці, викладав індійське мистецтво боротьби. Заправляв цим усім, як ми називаємо, типовий москалик. У нього завдання було насправді готувати тут нещасну європейську молодь до того, що московський цар буде правити Європою. Це розповідалося не прямим текстом, але не для мене, для мене ці речі були очевидними. Ще було ясно, що цим шахраям просто потрібно було заробити на людях, на студентах гроші. Коли я виступав перед тими людьми, то мені вже прямим текстом показували свою зверхність: ти – хохол, на тобі сало й горілку. Хотів піти після цього, але там ще залишався мій друг, викладач із Нью-Йорка. Залишився, бо подумав, що він хоче залишитися. Але ми якось сіли, поговорили, він сказав: «Юрко, що нам тут треба, беремо речі і тікаємо».

Уже в потязі Юрій зрозумів, що виснажений. Ніби мав заспокоїтися, але було запізно:

– Був у жахливому стані. Не спав чотири дні через усі ці віджимання на одній руці, протистояння із тим москаликом. Тіло втомилося, мозок був наче у вогні. Ще на митниці стався інцидент: митники вимагали від мене грошей, бо начебто відсутні якійсь папери. І я на них накинувся.

Уже в Києві друзі Юрка відправили його на лікування. Отямився за два дні, а зараз вже сміється на тим інцидентом:

– Батьки мені казали збирати речі. Я теж думав, що було б легше втекти, але заспокоївся. Єдине – страшно було залишитися таким назавжди, після такого зриву. Це був крайній момент після 10 років життя в Україні. Ви, хто виріс тут, звикли до цього і знаєте, як захиститися від усього і від таких шахраїв. А я приїхав у 23 роки із краю, де всім комфортно, у край, де ні українці не панували, ні росіяни, а панувало звірство. Я тепер розумію, наскільки був сильний вплив Путіна, щоб була така атмосфера, аби люди самі сказали: повертаймося у Радянський Союз. Ви бачите, що це така атмосфера, куди викинеш американця, забереш у нього гроші, то він просто втратить здоровий глузд. Це нездоровий клімат, який формувався протягом останніх 25 років. Ви народжуєте дітей, знаючи: маємо те, що маємо. Хоча навколо зовсім не та культура, яка має бути. І ми готові виховувати дітей, як бачите, у нас їх троє. Але ми не живемо більше у Києві.

Юрко вирішив забрати родину і переїхати до Крячківки.

– Тут ми знаємо, куди ходять наші діти, із ким спілкуються. Ми далекі від тієї тотальної русифікації, яка зараз триває. Я не расист, не проти росіян, у мене багато серед них друзів, і я поважаю Стравінського і Рахманінова, але хочу, щоб наші діти були подалі від тотальної русифікації, були українцями. Від них теж залежить майбутнє України Аби вони розрізняли – це «совок», а це не «совок».

Хоча спочатку село на Полтавщині було не єдиним варіантом, куди переїхати з Києва. Маючи колосальний досвід створювати колективи, Юрій шукав більших можливостей.

– Подумав, що можна іти далі вчитися. Було два варіанти: Михайло Тапійчук у Карпатах, до якого я їздив майструвати щороку. Або ж їхати до бабусь із «Древа», яких я трохи знав, один раз приїжджав до Крячківки. Із Михайлом я міг не тільки музикувати, а ще й майструвати гуцульські інструменти. Але із «Древом» міг співати, вчитися старому полтавському співу, який дуже унікальний. І бабусі – чудові вчителі. Тому вирішив приїхати сюди, тим більше, що я ніколи не жив у селі. Тут можна купити землю і хату за копійки, жити дуже дешево, а ще й навчатися.

Відтак Юрій із дружиною Марією та дітьми живуть у Крячківці 5 років. Говорить, що село – це ідеальне місце для майстерні: тут є дрова, тиша, ніхто не турбує по телефону, бо немає зв’язку, є час, який не потрібно витрачати на поїздки у громадському транспорті, де тобі псують нерви і настрій.

– Коли сказав дружині, що потрібно їхати до Крячківки, то не пам’ятаю особливої реакції. Вона просто сказала «Добре», вона цим захопилася. Коли з’являється родина, то в людини змінюється філософія. Це молоді люди прагнуть виїхати до міста, а родина – це інше. Як хороша мама і дружина, вона це розуміла, – говорить Юрко.

У селі легше пізнати українську культуру, ніж у великих містах

Незважаючи, що родина в США була проти переїзду Юрка до України, зараз його батько часто приїжджає у Крячківку, купив там землю.

– Говорив, що не треба, адже будую хату для учнів та гостей. Але він сказав, що йому потрібне власне. Планує на тій ділянці хату спорудити. Для американців тут так дешево, що не можна не робити. Я не жив у американському селі, але мені це здається не цікавим. Ось тут – цікаво. До цього я не знав сільської культури жодного народу. Тут чудово не тільки майструвати, а й вивчати сільську культуру, щоб пізнати, хто ж такі українці. Київ та Львів, куди найбільше приїжджають іноземці, – це не вся Україна, а лише її маленька частина.

Юрій Фединський переконує: за п’ять років, які прожив на Полтавщині, побачив кардинальні зміни в селі.

– Ще коли працювали із «Гайдамаками», запитував себе: чи може музика настільки змінити свідомість людей, що вони відриють очі й вуха, подивляться навколо і зрозуміють, що вони живуть погано, і стануть до праці. І я переконаний, що це можливо. Те, що мені подобається займатися музикою, майструвати – одна справа, інша справа – людям це потрібно. Сподіваюся, мій приклад стане комусь у нагоді.

Насамперед хоче, аби до його майстерні приходило більше місцевих жителів:

– За цей час, за 5 років, прийшло двоє дівчат, захотіли робити інструменти. І це багато. Не знаю, чи вони насправді хотіли працювати, чи подивитися на музикантів. Думаю, і те, й друге. Та нехай. Хочеться, аби Крячківка стала зразковим селом, а вона і так унікальна. На перший погляд, що тут є – «Древо», але ж не тільки. Є ознаки, що люди тут теж прагнуть змін. Тільки цього року, тільки на нашій вулиці он як будують: сусід хату добудував, жінка навпроти теж щось зводить. І це дуже багато для людей, які нічого не мають, але вони за останню копійку дійсно бажають щось робити зі своїм життям, нехай не з культурою, а принаймні з хатою.

Але змінюється і культура. Крячківська молодь почала гуртуватися, готують концерт до Нового року.

– Їм, можливо, набридла та «совкова» культура і вони захотіли розібратися, яка ж культура в нас є. Влітку грають у футбол, а взимку тільки горілку пити? Ця ситуація їм набридла, вони теж хочуть мати своє вираження. Зверталися і до мене, просили допомогти співати, грати. І я їх запрошую, якщо є бажання, приходити, майструвати. Бо насамперед «Кобзарський табір» – це для них. Якщо приїжджають люди з Канади, то чому не хочуть приходити місцеві, замість того, щоб дивитися російські серіали?

Філософію Юрка Фединського переймає ледь не кожен, хто приїжджав і бував у нього в Крячківці. Говорить, що багато хто залишилися б тут жити.

– Більшість моїх учнів – молодь. Вони приїжджають до мене, але живуть у Києві. Їм здається, що у великому місті легше займатися музикою. Але багато людей після цього сказали: хочу жити тут, знайди нам хату у Крячківці. Люди відчувають, що тут прекрасне місце. Можливо, відчувають, що тут є авангард кобзарства і тут є умова для сільського Ренесансу. Побачимо, до чого він призведе через п’ять років. Мені здається, що інтелігенції потрібно не їхати за кордон, а приходити до села і налагоджувати тут все. Я своє місце знайшов і мені тут добре.

Автор: Ольга Матвієнко