Переселенець з Криму відроджує село на Полтавщині

1. >
2. Суспільство >
3. Переселенець з Криму відроджує село на Полтавщині

Чотири роки тому Павло Ткачук переїхав на материкову частину України – не хотів залишатися в анексованому Криму.

На півострові залишились його дім і родина.

Вже два роки чоловік живе в маленькому селі на Полтавщині й разом зі своєю партнеркою Настею Мельниченко розвиває хутір «Хрулі-на-Сулі».

Чоловікові 32, а на його відповідальності чотири хати, коти, собаки, кури, цап з вівцею та кілька кіз з козенятами. Він спілкується з ними, наче з дітьми. Кожній тварині дав ім’я.

– Козенята Дощик і Сніжок звуться так, бо народилися, коли йшов сніг з дощем, – пояснює. – Є ще Ріжок, бо має маленькі ріжки, є Сірєна, бо любить покричати.

Старших кіз звати Марта, Білашка, Кульбабка й Квіточка, вівця Циля і цап Кремчик. А ще є півень Ігор і його подруга – курка Ірочка.

Творити своє

Раніше Паша уже допомагав розбудовувати хутори «Червоний Кастричнік» в Білорусі та «Обирок» на Чернігівщині. В останньому жив після переїзду з Криму.

Але два роки тому Паша з Настею захотіли створити власний хутір. Знайшли на Полтавщині село Хрулі́.

Вирішили створити його тут і купили старі напіврозвалені хати.

Тут живе всього 46 людей. Немає ні школи, ні магазину – все у сусідніх селах.

Доїхати в Хрулі можна лише на таксі з сусіднього села Піски, де зупиняється електричка, або ж йти пішки майже 8 кілометрів.

– Пам’ятаю, з якого Вавилону я сам приїхав, коли вперше потрапив у подібне українське село, – згадує Павло. – Я був наче з майбутнього, де в мене було все: від туалету в будинку й все, що завгодно. Два роки тому на хуторі не було нічого.

Тепер Хрулі-на-Сулі – це чотири хати: одна Насті, друга – Паші, яку він поєднує з майстернею, є хостел і хата-читальня, які є власністю обох.

Майже все на хуторі Паша і Настя робили власними силами.

Двоповерхові ліжка у хостелі будували нашвидкуруч зі старих сервантів і старого паркану, бо не мали як купити нові дошки – терміново готували табір для учасників АТО.

Тепер ці ліжка викидати шкода. Результатом такої роботи Паша задоволений і вважає це досягненням, бо за дуже обмежений час вдалося придумати й реалізувати ідею з ліжками.

У Хрулях-на-Сулі є навіть лазня. Бак нагріву зробили її зі старої пральної машинки, купленої на металоломі. Такий підхід до роботи Паша називає сільпанк

– Буває, щось плануєш, але не обмежуєш себе в часі й усе тягнеться довго. А тут за місяць ми створили просто диво.

Зараз у хостелі можуть поселити до 15 людей. Але й цієї кількості місць на хуторі замало, розповідає чоловік:

– Якось ми селили людей навіть у будинок Насті, хоча не плануємо його перетворювати на хостел.

Майстерню у своїй хаті Паша теж робив сам. Тут він займається гончарством й навчає інших, коли хтось приїжджає на хутір.

Піч для випалювання глини отримав від програми підтримки внутрішньо-переміщених осіб.

Тутешню хату-читальню допомагали будували волонтери культурно-освітнього проекту «Будуємо Україну разом». Книжки дарували усі охочі зі своїх домашніх бібліотек.

Тут є кімната митця, аби різні митці могли жити й створювати свої проекти, коли приїжджатимуть у Хрулі.

Місцеві вже питають Пашу, чи можна зайти в читальню. Але він хоче приймати людей, коли простір буде повністю готовий.

За освітою Паша – політолог.

– Вчився в часи Помаранчевої революції. На третьому курсі пішов на роботу в політичну партію, попрацював трохи і розчарувався, – розповідає. – Вже зараз, після всіх подій, зрозумів, чого нас там навчали. Була жорстка політична пропаганда, але ми тоді її не відчували.

Після університету чоловік працював на різних роботах, зокрема, й на будівництві.

Каже, що така робота була вигідною, бо за тиждень міг заробити мінімум 100$. Тоді йому було 20. А ще заробляв на гончарних виробах, які виготовляв сам.

– Коли я поїхав з Криму й реєструвався як переселенець, мене відправили на біржу праці. Тут в селі майже всі живуть на соцдопомогу.

Щомісяця, коли треба було їхати в місто й показувати довідку, мовляв, нема роботи, в автобусі їхало півсела.Деякий час я був на біржі, але дуже швидко мені стало огидно від того, що я наче теж, як і всі, прошу соціальної допомоги.

Паша вже звик жити на материковій частині України, хоча за Кримом сумує досі. Позаторік у Хрулі приїздив його тато.

– Мені здається, це трохи небезпечно, щоб тато приїжджав сюди частіше. Тут я влаштовую різні заходи для учасників АТО – мені це цікаво і я надалі займатимусь цим, – пояснює. – Але батькові, після того, як він сюди приїздив, казали, що він їздив у бандерівські табори.

Хрулівські плани

Окрім розвитку ремесл і зеленого туризму, Павло з Настею планують розвивати фермерство в Хрулях-на-Сулі – хочуть створити козину ферму й виготовляти сири.

– Раніше в мене було простіше й менш відповідальне життя. Я ліпив вироби з глини й був щасливий. Але нерозумно жити в селі й не мати свійських тварин, – переконаний чоловік.

За останні два роки він усього двічі залишав своє господарство в Хрулях на кілька днів – їздив у Київ і Полтаву. Настя навідується в Хрулі раз на місяць.

Обоє планують робити в Хрулях-на-Сулі фестивалі. Вже почали з малих подій: два роки тому взимку приїжджали діти з Києва і на хуторі організовували школу колядок. Наступної зими влаштовували Маланку разом із дітьми та дорослими – робили костюми, водили козу. На хуторі організовували табори для дітей із зони бойових дій.

– Раніше мені говорили: «Та хто сюди приїде? Та припини!». А зараз ті ж люди приїжджають сюди і кажуть, як же тут в Хрулях їм подобається все. Деякі приїжджають з міст і теж купують поруч з хутором хати.

Завдання Хрулів-на-Сулі – створити не лише зимовий фестиваль. Паша мріє, щоб колись на захід у село приїхали 3000 людей.

– Хтось житиме в наметах, хтось поселиться у місцевих. Коли місцеві зароблять на цьому перші гроші, вони всі почнуть грати в туризм. Моя мета – щоб місцеві заробляли. Я за те, щоб усе робити хоч завтра – краще зроблю щось по-своєму, але вже зараз, ніж потім. Так вийшло і з тими ліжками чи з лазнею. Мене часто критикують за такий підхід до роботи. Але якби я лише думав, як це все тут на хуторі виглядатиме, коли я все зроблю через п’ять років, то не було би нічого.

Олена Семенюк, журналістка, спеціально для УП.Життя

Читайте також: Переселенець з Донецька у Полтаві: Там за Путіна, а ми – за Україну

• #внутрішньо переміщені особи
• #новини Полтавщини