Про вчителя з Полтавщини, котрий вижив під Іловайськом – столичний мурал та художній фільм

1. >
2. Суспільство >
3. Про вчителя з Полтавщини, котрий вижив під Іловайськом – столичний мурал та художній фільм

Володимир Донос: «Знання – це скарб». Фото із соціальної мережі

Станцію метро «Осокорки» тепер прикрашає зображення атовця із Гадяча, Володимира Доноса, котрий вижив в «Іловайському котлі» і врятував три життя. До того ж нещодавно про бійця зняли фільм, що вже виборов нагороду міжнародного кінофестивалю.

На зображенні – Володимир Донос, шкільний учитель із Гадяча Полтавської області. Під час битви під Іловайськом він був важко поранений, пролежав п’ять днів у лісі, але вижив завдяки власним знанням. Боєць їв комах, збирав дощову воду. Потім потрапив у полон, був звільнений і повернувся додому.

Нагадаємо, Володимир Донос – військовий санітар, який побував в «Іловайському котлі». Ми писали, що він п’ять днів і п’ять ночей лежав у лісі серед мертвих тіл своїх однополчан без води, без їжі, без шансу на медичну допомогу.

ТСН 2014 року зняла сюжет про історію Володимира Доноса, у ньому йдеться про таке:

42-у бригаду Володимира послали в «Іловайський котел» без жодної аптечки. Військовий санітар не мав ні санітарної сумки, ані протишокового знеболювального, ні кровоспинних препаратів – крім джгута. Він мав померти від больового шоку, проте вижив, сам наклав собі джгут. Товариш відтягнув з лінії вогню у ліс, зі сльозами на очах казав: «Я тебе не кину». Але пішов, бо треба було рятувати ще одного пораненого. Він обіцяв привести допомогу, проте в зону обстрілу прорватись хлопці вже не змогли.

П’ять днів, які Володимир прожив у лісі, були пеклом. Щовечора він прощався з життям, не думав, що побачить вранішнє сонце. Щосекунди боровся за життя. Коли почалась лихоманка, закопувався голим тілом у холодну землю, аби остудитись. Викопував хробаків із землі та, відчуваючи землю на зубах, ковтав їх. Володимир каже: «Знаю на смак, що жовті мурахи кисліші за чорних, після них не хочеться пити».

В останні дні, коли уже й мурах сил зловити не мав, відчайдушний військовий ставив пастки на мух, яких на мертвих навколо тілах розвелося багато: відкривав рота і заманював мух виділеннями з носа, а потім ковтав. Він так виживав - знайшов їжу там, де її не було.

Аби хоч якось знезаражувати пошматовану ногу, поливав її сечею. Володимир, звичайний вчитель фізкультури маленького українського містечка, з неймовірною силою боровся за своє життя попри все.

Аби не збожеволіти, Володимир відкривав блокнот, і писав. Писав про все: про години, про накладення джгуту, про відчуття людини, яка бачить, як її нога гниє. Як у перший вечір подумки попрощався з рідними і про них же думав у всі наступні дні. А коли зрозумів, що навіть якщо виживе, ноги не буде, почав планувати своє життя з протезами, мріяв про тракторець, яким буде орати город…

Його розбудить голос – «тут людина»! Місцеві мешканці не зможуть просто проїхати і не повернутись. Із старенькою машиною, де залити можна лише літр, бо вище бензобак пробитий кулею, повезуть його до місцевої лікарні. Там, у розбомбленій без світла і вікон операційній, медсестер нудитиме лише від самого вигляду рани Володимира. Але йому таки промиють рану і намагатимуться врятувати життя. Потім будуть шість донецьких лікарень, які відмовлять у порятунку життя чоловікові, бо він – українець. У тій одній, 9-й міській, де його приймуть, спочатку запитають: «Чому ти не вмер?». Лікарі все ж пообіцяють врятувати коліно, але потім ампутують ногу вище... Уже без ноги його завезуть у підвал шпиталю, де приставлять охорону і будуть чекати, аби обміняти.

Там, фактично у полоні, Володимир вперше побачить, що таке «ДНР»: як їхні бойовики переживають за мирне населення, як за своїх, як 14-річна донеччанка, яка звинувачує українську армію у погромі дому і у вбивстві усієї рідні, робитиме йому необхідні уколи. Там Володимир навчиться говорити із тими, кого б вбивав сам, і хто би вбив би його на полі бою. Саме там, у розмові із проросійськими місцевими, український боєць задумається, чи варто Україні повертати землю, де її, Україну, люто ненавидять. 17 днів лікарняного полону, і от його обміняли.

Про його повернення у «Твіттері» напише президент України, вдома на нього чекали мама, дружина і двоє дітей. Така собі звичайна, але дуже патріотична сім’я Донос із Гадяча, знала – тато зробить усе, аби повернутись. Уже вдома Володимир згадає, як додавала сил у лісі одна-єдина граната. Бо знав – якщо буде зовсім нестерпно, зірве кільце. Дружина Ярослава почне читати його записки і розплачеться, так і не дочитавши.

Усе життя, каже дружина, над Володею підсміювались за те, що любив і вивчав книги про те, як вижити в екстремальних умовах, навчав учнів цьому. І знання врятували йому життя.

Тоді він переживав, чи може навчати учнів.

І ні про що не жалкував. «Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти», – казав шкільний вчитель фізкультури, – і я хочу, аби у мого сина був такий вчитель у школі». Пройшовши пекло, він вірить заради України можна пройти більше...

Боротьба за кінцівку й можливість пересуватись на двох

Нині Володимир Донос продовжує працювати в школі №4 міста Гадяча, він вчитель фізкультури. Восени його протезували, якраз на Покрову. Він мужній, сміливий, але не любить ні фотографування, ні публічності.

– Я у нього як прес-секретар, то якщо що, звертайтесь до мене, – каже Ярослава Донос, дружина.

Це вона розповіла, що чоловік мав проблеми з протезуванням, термін експлуатації старого протезу сплив, а для заміни не вистачало документів, тобто вони були, а законодавство змінювалось вже опісля, 2015-го. Тож родині Доносів довелось ще цього літа повоювати за право мати кінцівку і пересуватись на двох, як те передбачає закон. Ярослава писала про це в «Фейсбуці», проблему вдалось уладнати, Володимир може пересуватись на обох ногах, маючи новий протез, який замінили у Харкові.

Коли чоловік 2014-го був у шпиталях після поранення і полону, а потім повернувся, дружина пройшла таку школу життя і бюрократичної тяганини, що це навчило боротись, не здаватись.

– Знаєте, ампутанти – це такі люди, така воля до життя, що поряд з ними заряджаєшся тим самим і не маєш права розкисати, – говорить дружина бійця.

У 2014 вона разом із друзями та чоловіковими колегами збирали Володимира на війну, усе купували: одяг, берці, бронежилет, та що казати – навіть сковорідки, каструлі і казанки, аби було на чому хлопцям готувати.

– Бо тоді так було, нічим не забезпечували. І коли був в АТО, і коли в полоні – це все на телефоні, переживання, очікування, госпіталі, реабілітація, догляд за чоловіком, – ділиться жінка.

Про Володимира Доноса зняли художній фільм

Про мурал родина Доносів знає, власне, про це я й запитала, а дізналась набагато більше.

– Аякже, тішимось, це дуже приємно, важливо, щоб діти не забували, – говорить пані Ярослава.

Мурал, з словами пані Ярослави, з’явився нещодавно, малювали його в кінці листопада – на початку грудня.

– Дізнались від Geo Leros, який курує проект, він ще й автор книги «100 муралів Києва», у нас є подарована ним книга, – ділиться Ярослава Донос. – Ця книга про мурали на столичних будинках.

Також дружина бійця розповіла, що про її чоловіка цьогоріч зняли фільм.

– Geo Leros зняв фільм «На жизнь старше», у головній ролі – Валерій Харчишин із «Другої ріки», – веде далі Ярослава Донос. – Вони приїздили до нас, спілкувались. Автора фільму зацікавила історія мого чоловіка, яку він дізнався зі ЗМІ, казав, що думав про фільм ще з 2014 року, але не на часі тоді було. А нині час настав, фільм вже здобув нагороду на фестивалі в Сан-Франциско. Ми не бачили його, адже за умовами фестивалів, він не повинен демонструватись до конкурсів.

І пані Ярославі і пану Володимиру та дітям (їх двоє – 23 роки доньці і 21 сину) цікаво, що ж там у кіно, де за основу ліг сюжет із життя Володимира Доноса.

Коли буде закритий показ, найближчих обіцяють запросити. А коли глядач зможе побачити фільм, наразі невідомо.

До слова, Володимир Донос – найстарший учасник ігор «Сила нації», йому 46 років.

Довідка

Український короткометражний художній фільм «На жизнь старше», автором сценарію та режисером якого є Geo Leros, на міжнародному кінофестивалі в Сан-Франциско (Міжнародний фестиваль нової концепції фільмів ) отримав нагороду «Величний фільм». Цей фільм про медика-добровольця, героя АТО, і простого вчителя фізкультури середньої школи міста Гадяча (Полтавська область) Володимира Доноса.

Автор: Ніна Король

• #АТО
• #мурал
• #атовці
• #ООС