Особливості військової журналістики: кореспондентка родом із Полтави – про своє перебування в зоні ООС (АТО)

29 січня 2019, 10:30   0
Фото з соцмережі

Євгенія Подобна донедавна працювала на «5 каналі» й неодноразово була з редакційними завданнями на території бойових дій. Минулого року кореспондентка видала книгу «Дівчата зрізають коси», у якій розповідає про жінок на війні. Як готують воєнкорів та чи складніше жінкам у цій професії, журналістка розповіла «Колу». 

– Якої саме підготовки вимагає робота військового кореспондента?

– Якщо ти вирішив працювати у військовій тематиці, то маєш відкрити хоча б Google чи «Вікіпедію» та ознайомитися з основними термінами. Бо перша помилка воєнкорів-початківців – це абсолютне нерозуміння калібрів, назв зброї. Наприклад, одна з моїх знайомих дівчат поїхала в зону АТО і в першій чи другій поїздці знімала сюжет про те, як снаряд від самохідної артилерійської установки вдарився об бордюр, зрикошетив і полетів на паркан. Довелося пояснювати, що коли такий снаряд падає, там величезна вирва залишається. Снаряд зносить паркани й січе осколками все в радіусі ого-го скількох метрів. То який сенс у таких матеріалах, якщо людина не розуміє, про що вона пише, і виходить відверта нісенітниця?

Тож перше – треба зрозуміти, що відбувається. Якщо не знаєш, краще сто разів перепитай у військових.



Друге – якщо вже вирішив їхати в зону АТО, варто підготуватися. Хоча нині якщо вирішив їхати працювати на «передок», ти маєш пройти триденні курси Міністерства оборони, де навчають, пояснюють, що таке АТО, дають правові основи роботи журналіста, основи, так би мовити, «техніки безпеки». Наприклад, один день розповідають, як не натрапити на розтяжку чи протипіхотну міну, навчають нас основ першої медичної допомоги тощо. Тобто інформацію, яку ми раніше вчили самі або дізнавалися на тренінгах або на курсах, зараз треба знати обов’язково.

– Як готувалися Ви?

– Ходила на всі тренінги, які стосувалися військової журналістики. Мені дуже допоміг зрозуміти, що я хочу й можу це робити, Георгій Тихий. Це журналіст – зараз він працює в Нью-Йорку, здається – який пройшов Іловайськ. Він працював тоді на німецьку телекомпанію й ділився власним досвідом. Саме від нього я дізналася, що з собою треба мати: яку аптечку, як треба ходити на вулицях, якщо є інформація, що там працює снайпер тощо. Тобто це був такий собі «експрес-курс молодого бійця».

Також розпитувала всіх колег, воєнкорів, військових, як поводитися під час обстрілу, але все одно – усе дізнаєшся потім на практиці. Бо теорія – це теорія, а кожен випадок індивідуальний. Перше, що потрібно знати журналісту, – під час будь-якого обстрілу падай і притискайся до землі. Усе. А потім – за можливості – шукай укриття. Це головне правило, і воно універсальне.

– Чого не повинен робити журналіст?

– Насправді треба розуміти, чого ти туди їдеш. Починаючи будь-який сюжет, книгу, дай собі відповідь: навіщо ти це робиш?

Я дуже чітко усвідомлюю, для чого я туди їду. У мене немає мети зробити собі піар, зняти якийсь «смалений» сюжет. Головне – це твоя безпека, безпека хлопців, яких ти знімаєш, і донести інформацію, а не зняти крутий сюжетик.

І військових не надуриш, вони бачать, хто ти і з якою метою ти туди приїхав. Хлопці розповідали, що після приїзду деяких колег у них було відчуття, що вони використаний матеріал. Тобто камера вимкнулася, і люди не потрібні. Якщо ти щиро не цікавишся тим, що відбувається, життям цих хлопців, як вони воюють, туди взагалі не варто їхати.

– Чи допомагає Вам прес-карта, яка дозволяє перебувати в зоні АТО? Чи, можливо, краще її взагалі зайвий раз не показувати?

– Її питають лише на блокпостах. 2014 – на початку 2015-го, коли випадково знімальна група могла потрапити в сіру зону, журналістів учили, що краще «скинути» прес-карту, щоб узагалі не знали, хто ти. Коли я почала їздити, ситуація була досить стабільна, і в мене не було такої потреби.

– Якою була Ваша перша поїздка в АТО? Очікування справдилися, чи було таке, чого не передбачали?

– А я не мала їхати туди, куди я потрапила. Я мала їхати працювати неподалік тоді ще Артемівська (перейменований у Бахмут, – прим. авт.). І моє завдання було – зняти, як добровольці з різних областей будують бліндажі. Але це мала бути н-на лінія оборони, не передова. Мені видали бронежилет про всяк випадок. Бо тоді ще по-різному бувало. Ми сіли в машину з супроводжуючим і поїхали. Але коли прибули на місце, я бачу, а там напис «Троїцьке». І тут я «обалдєла», адже Троїцьке було кожного дня в новинах, що його «утюжить» артилерія. Так я опинилася не в Бахмуті, а на самому «передку». Я була без каски, звісно, не надто розуміючи що до чого і як тут поводитися, але потім хлопці все організували й пояснили. Коли узгодили нашу роботу з командуванням. На той час там ще й стояла новостворена бригада, яка зовсім нещодавно зайшла. Наприклад, тоді ще не знали, де що заміноване, і, банально, проблемою було сходити в туалет. Але з іншого боку – ми не усвідомлювали, що таке війна, що таке обстріл, тому працювати було не страшно.



– Де в зоні АТО Вам вдалося побувати з 2015 до 2018 року?

– Скажімо так, мені простіше сказати, де я не була, аніж де працювала. Не була в Станиці Луганській, Широкиному, Павлополі, тобто на передовій біля Маріуполя. Найбільше працювала в Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, Зайцевому, на всіх околицях Горлівки, біля Донецького аеропорту тощо. Під Станицею Луганською працювала, але в самому місті не була, і в Щасті не була. А від Станиці й до Докучаєвська – це лінія моєї постійної роботи.

– Ваші візити припадали на час обстрілів? Які це були обстріли й що Ви відчували?

– Ми завжди думали з колегами, як це розцінювати: тобі пощастило з точки зору журналістики, бо ти зняв історичну подію, обстріли, бій, а з іншого боку – тобі дуже не пощастило, так би мовити. Мені не дуже щастило, бо коли я прибувала в конкретні місця, то неодмінно повзала. Як на мене, краще зняти нудний матеріал, але всі будуть живі та здорові.

З того, що мені найбільше запам’яталося, – це Світлодарська дуга, 2016-й рік. Ми потрапили під обстріл – САУ, 152 міліметри, це дуже страшно було. Саме тоді наші військові трохи просунулись вперед і вже кілька днів тривали жорсткі бої. Після того випадку я почала завжди носити каску й бронежилет, бо зрозуміла, що безпечного місця в радіусі досягання артилерії немає. Тоді цілий день ми там простояли, це місце вважалось безпечним тилом, десь далеко було чутно гупання. А потім обстріляли нас, за кілька кілометрів від передової. Найгірше було те, що ми навіть не знали, куди бігти й де ховатись. Адже перше, що ти питаєш, коли прибув в АТО, де укриття, звідки й чим стріляють, щоб ти потім не впоров дурниць і не заважав командиру й хлопцям. А там ніхто нічого такого не очікував, і коли нас почали «крити», здавалось, що це кінець. Окрім того, там був лід суцільний, бігти швидко не вдавалось, весь час падала. Врешті ми знайшли якийсь бліндаж, і тоді снаряди почали лягати зовсім близько. На голову і зі стін сипалася земля. А я весь час питала в хлопців: «Усе ж буде добре?». А вони на мене дивилися, кивали головою й казали «Так». Тоді все добре закінчилося.

Під другий страшний обстріл я потрапила 2017 року практично під самим Донецьком, біля аеропорту. Спочатку було дуже тихо, ми туди поїхали з ночівлею. Але ввечері на нас посипалося таке! Ми залишилися в приміщенні – не встигли кудись заховатися під землю. Почали стріляти і потрапляли і по цій будівлі. Сусідню кімнату дуже посікло, потрощило, і нам дуже пощастило, що хлопці добре укріпилися. По всій позиції працювали ствольна артилерія, міномети й, як потім сказали, танк.



Тоді я зрозуміла, що таке тваринний страх, коли себе вже не дуже контролюєш і відкриваєш себе нового в собі. Ти розумієш, що вже не можеш перебігти, краще заховатись, а можеш тільки сидіти, чекати й молитися. Я ніколи не забуду цього моменту: після чергового «приходу», я перебігла під стіну, там був незнайомий хлопець, сіла, обняла його й кажу: «Вибач, мені треба». Так ми просиділи майже весь обстріл. Тоді я мамі надіслала повідомлення, що дуже її люблю, бо думала, що ми ніколи звідти не вийдемо. Нам тоді перебило зв’язок, не було світла, ми сиділи в суцільній темряві, було чути тільки гупання, усе дрижало. Не люблю цю ніч згадувати.

Зі страшних обстрілів – ще Авдіївка початку 2017 року. Це сталося, коли наші трошки просунулися, пішли в контратаку. Тоді жах був – ми сиділи досить далеко від бойових дій в центрі Авдіївки, і ледь вікна не вилітали від вибухів.

– Жінці-кореспонденту складніше працювати в зоні бойових дій, ніж чоловіку?

– Складно сказати, по-всякому буває. Окремі командири й хлопці реагують по-різному. Зараз уже звикли всі. А от у перші мої поїздки говорили: «Ти ж дівчинка. Куди ти приїхала? Тут стріляють, убивають». Втім я жодного разу не відчувала дискримінації. У хлопців є бажання, інстинктивне чи через виховання, захистити. Можливо, не тому, що я жінка, а тому, що цивільна. Якщо починається обстріл, то вони насамперед накривають журналіста й оператора. Чоловіка чи жінку – не важливо.

Щодо упередженого ставлення, був випадок коли ми з жінкою, прес-офіцером, їхали на позицію й мали проїхати проміжний блокпост. А нам там сказали: «Ні, ви дівчата, а тут війна. Не пропустимо вас, бо там стріляють». Ми кажемо: «Знаємо, що там стріляють, але ми зараз поженемо 180 й пролетимо цей відрізок дуже швидко». Нам відповіли «Ні, прямуйте в об’їзд, тим паче, там нова дорога є». Хлопці думали, що зробили нам краще, а врешті було гірше, бо ми заблукали й поїхали замінованим полем. І в таких випадках думаєш: «До біса таку турботу, бо ти дівчинка».

Але упереджень на війні, що ти дурна чи недолуга, абсолютно немає. Якщо разом з хлопцями потрапила під обстріл, і вони бачать, як ти поводишся: не плачеш, не влаштовуєш істерику, не ховаєшся за їхні спини, то їхнє ставлення до тебе стає одразу як до «свого». Окрім того, у військових дуже добре працює сарафанне радіо. Тоді приїжджаєш на позицію, і тебе вже відповідно зустрічають, бо з сусідньої повідомили: «Вона нормальна».

Останнім часом, як на мене, жінок-воєнкорів більше, ніж чоловіків. У нас на каналі працювали четверо дівчат і троє хлопців. На «плюсах» – двоє хлопців і четверо дівчат. Складно це пояснити, але факт. До речі, є два канали, які жінок не пускають в АТО. З питань корпоративної етики я їх не називатиму. Є телеканал, який нещодавно заборонив, тобто жінки в них взагалі не їздять – і крапка. І є канал, для якого дівчата з перших днів в АТО – табу, що в принципі є дикістю. Адже питання в тому, можеш ти чи не можеш ефективно виконувати свою роботу. Реакція на обстріли в хлопців та дівчат може бути дуже різною і від статі не залежить. До першої серйозної екстремальної ситуації ти і сам не знаєш, як відреагуєш, як поводитимешся.



Я довго дуже – мабуть, перші півтора року не боялась нічого взагалі. Потім були періоди, коли, навпаки, нічого не відбувається, а тобі чомусь дуже страшно. Один раз у мене було відрядження з оператором-чоловіком, якого під час обстрілів сильно трусило, бо в нього був жахливий попередній досвід на цій війні. А от найдовше я пропрацювала в парі з жінкою-оператором і вона під час найгірших обстрілів – була абсолютно спокійною і зосередженою, жодної паніки чи навіть натяку на страх.

Читайте також: Полтавка – про свою книгу «Дівчата зрізають коси»: «Існує прірва між жінкою-військовим і суспільством»

Автор: Наталка Сіробаб

Суспільство 29 січня 2019, 10:30

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції