Душевні травми – також явні: у Полтаві показали фільм про боротьбу із посттравматичним синдромом «Явних проявів немає»

1. >
2. Суспільство >
3. Душевні травми – також явні: у Полтаві показали фільм про боротьбу із посттравматичним синдромом «Явних проявів немає»

Оксана Якубова, стоп-кадр із фільму «Явних проявів немає»

«Піти на війну легко, але важко потім витиснути війну із себе». Це фраза Оксани Якубової, учасниці бойових дій, яка після повернення з відчула на собі, що таке постраттравматичний стресовий розлад.

Ветеранка, опинившись вдома, у Києві, не мошла позбутися спогадів про те, що довелося пережити за три роки війни. За цей час кардинально змінилася і вона сама, і ставлення інших до неї – близьких, колег, суспільства загалом.

Історія її повернення до мирного життя стала основою документального фільму «Явних проявів немає». Стрічка режисерки Аліни Горлової на прикладі Оксани Якубової розповідає про те, з чим зіштовхуються ветерани. І головне – як із цим боротися.

У Полтаві показ фільму організували учора, 12 березня, Обласний молодіжний центр, Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Полтавської ОДА і командою проекту «Невидимий батальйон».

– Тут зібралися люди, яким ще болить, які усвідомлюють, що ООС триває, що люди, які повертаються з тієї території, потребують нашої уваги. Після Другої світової війни з’явилася фраза: «Смерть мільйонів – це статистика, а смерть однієї людини – трагедія». Сьогодні ми можемо перефразувати: якщо говоритимемо про посттравматичний синдром, на який зараз страждають тисячі українців, – це буде лише статистика. А якщо ми проживемо історію однієї людини, то ми зрозуміємо, наскільки це і направду є трагедією цілої нації, – сказала перед показом Світлана Громцева, директорка Обласного молодіжного центру.

Оксана Якубова – одна із п’яти героїнь фільму про жінок-військових «Невидимий батальйон», який презентували в Полтаві рівно рік тому. Саме під час створення того фільму жінка проходила лікування у санаторії, де фахівці допомагали їй побороти ПТСР.

«Явних проявів немає» – повний метр, протягом якого разом із ветеранкою глядач проживає декілька важких місяців – реабілітацію, розмови з психологами, приїзд Оксани в місто, де її й досі лякає натовп і шум, остаточне звільнення з військової служби, повернення на роботу.

Сама героїня говорить: наважилася розповісти про себе на загал для того, щоб ті, хто збирається іти на війну, ті, хто чекає близьких з війни, розуміли, які можуть бути наслідки.

Читайте також: Про нелюдську жорстокість, непереборну віру й незламність: у Полтаві показали фільм «Вірю. Чекаю. Молюся»

Оксана Якубова, позивний «Капкан», протягом трьох років війни була заступницею командира батальйону по роботі з особовим складом. Найбільший жах, що вона пережила на війні, – смерть хлопців та дівчат, з якими служила. Жінка, виконуючи посадові обов’язки, приймала їх на початку служби в батальйоні. Вона ж «відправляла» їх додому в разі загибелі. За весь час – більше сотні загиблих. «На кожного потрібно було написати розслідування», – говорить жінка у фільмі. Опізнання тіл, написання у подробицях обставин загибелі, спілкування з близькими, вина за те, що залишилася живою, – усе це продовжувало переслідувати Оксану після повернення…

У назві фільму – «Явних проявів немає» – використали фразу, яку військовослужбовці часто чують в лікарнях, куди звертаються по психологічну допомогу. Але не тільки лікарі, а й суспільство загалом, не помічають проблему, особливо, коли фізичної травми, поранення, немає.

– Фільм – окрема історія, яка заслуговує на увагу. Вона про жінку, яка повертається з війни і бореться з постраттравматичним стресовим розладом. Вона стикається з панічними атаками, з неприйняттям світу і намагається з цим боротися. І фільм показує, що боротьба реальна. Але фільм ще показує те, що окрім «афганського синдрому» є побутовий характер ПТСР. Це може бути побутове чи сексуальне насилля, травма від побаченого вбивства, не на війні, а в побуті, землетруси, теракти – будь-що. ПТРС проявляється не відразу, його складно виявити. І враховуючи ще радянські часи, коли страшно звернутися до психіатра, бо зразу відправлять в «психушку», більшість людей бояться попросити про допомогу. А фільм говорить, що боятися не потрібно, все нормально і ми можемо з цим справитися, – зазначила Валіко Коробкадзе із команди проекту «Невидимий батальйон».

Валіко говорить, що фільм покликаний змінити розуміння того, що душевні травми – також явні, і ми маємо сприймати їх такими, максимально сприяти тому, щоб хлопці й дівчата, які йдуть на війну і повертаються звідти не вчиняли суїцид, не спивалися, не вчиняли криміналу, жили далі.

Оксана Якубова сказала, що на війну прийти легко, але дуже важко витиснути потім війну із себе. Жінка продовжує боротися зі своїми страхами, із війною в собі. Але вона також активно працює в напрямку створення і підтримки психологічної служби для ветеранів, які зіштовхнулися з тим, що й вона.

Довідково:

Проект «Невидимий батальйон» з’явився 2015 року, як адвокаційна служба для жінок-військових. Учасниці бойових дій об’єдналися, аби домогтися визнання себе рівними із чоловіками на військовій службі. Дівчата із початку війни зіштовхнулися з проблемою, що їх не сприймають, мовляв, жінка – це кухарка, радистка. Обов’язки, які вони виконували на передовій, по факту не збігалися із професіями, вказаними у військових квитках. За кілька років, зокрема завдяки проекту «Невидимий батальйон», жінки домоглися значного –для них відкрили більше 60 військових професій. Жінка нарешті змогла бути снайперкою, гранатометницею, стрільцем тощо.

Автор: Ольга Матвієнко