Війна і мир співачки Ярослави Руденко: що роблять українські артисти у АТО

1. >
2. Суспільство >
3. Війна і мир співачки Ярослави Руденко: що роблять українські артисти у АТО

У зону АТО Ярослава Руденко, заслужена артистка України, почала їздити з самого початку війни на Сході. Скільки цих поїздок було – зараз уже важко порахувати, але співачка точно знає, коли завершиться цей ризикований гастрольний тур – коли закінчиться війна. Що роблять артисти у АТО – враженнями з крайньої поїздки співачка поділилась з журналістами «kolo.news».

Довідка «Кола»
Ярослава Руденко – заслужена артистка України, солістка Національної філармонії України, солістка Заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю Збройних сил України. Державні нагороди – Орден княгині Ольги ІІІ ступеня.
Місце роботи: солістка Національної філармонії України і Заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю Збройних сил України, також викладачка народного співу у 2 вузах. У 2019 захистила кандидатську роботу по творчості Раїси Кириченко.

Частина І. Війна.

Коло: Ярославо, Ви недавно повернулись з АТО, яка за рахунком це уже поїздка, як взагалі з’явилась ідея туди їздити?
Ярослава Руденко: Я почала їздити у 2014 році, коли ще ніхто не їздив і ніхто й не думав, що це потрібно. Почались перші заворушення на Сході, наші добровольці пішли захищати країну: без зброї, вибачте, з палками і камінням, а ми туди почали їздили з продуктами, медикаментами, бронежилетами, купленими не за державний кошт, а волонтерами. Отак почалась наша дружба і співпраця, і я туди вже їхала і як артистка, і як постачальник-волонтер, і як психолог… Потім, коли мої колеги почали казати, що по 100 концертів провели у АТО, я теж задумалась, а скільки ж у мене? Ми підняли документацію, виявилось, що у мене понад 500 концертів, хоча не всі й враховані.

Коло: А як Вас запрошують, як складаєте маршрут – куди їхати?
Ярослава Руденко: Іноді мені особисто телефонують запрошують, іноді – чоловікові (Григорій Руденко – генерал-майор СБУ – прим. авт.), ми й разом їздимо, буває, від Філармонії, від Ансамблю збройних сил, волонтери іноді везуть медикаменти – кажуть: у нас є місце у автобусі – не хочеш серед мішків поїхати? Та з задоволенням! Був такий випадок, що ми приїхали у зону АТО, а у хлопців не було чого їсти. Питаємо: як же ви? А хлопці відповідають: тут 4 баби на селі залишились, решта потікали, і 2 діда. Ото кожна по черзі готує нам їсти, а діди підводою і кобилою привозять за 2 км від села на передову їжу у бідонах. Ми з дівчатами тоді організували вогонь, зварили польову кашу нашим хлопцям, вони зацінили, кажуть: приїжджайте, будете у нас ще й куховарками.

Коло: Як плануєте поїздку? Є якийсь райдер для артистів?
Ярослава Руденко: От у мене є 3 дні наприклад. Я складаю маршрут: Сектор М – 3 концерти: 2 зміни військовослужбовців і третій концерт – для місцевого населення. Хоча місцеві на всіх трьох зазвичай сидять, їм цікаво. Так само на передній лінії оборони. Райдера немає. Буває таке, що нікуди колонки увімкнути. То хтось – під гітару, хтось – акапельно, хтось – під баян, хтось – на мобільному під свою мінусовку. Для хлопців це велика розрада. Живий звук звісно. А живемо ми не завжди у готелях. Буває у палатках. Спершу у мене було якесь обурення, що от немає де помитись, туалет на вулиці, комарі, а потім думаю: на фронті дівчата постійно у палатках живуть, зброю тримають, сидять у окопах – холодно чи жарко, знаходяться під обстрілами. Тому уже ставлюсь до цього простіше.

Коло: Хто оплачує такі поїздки, як шукаєте спонсорів?
Ярослава Руденко: Ми за перші поїздок 60-80 свої гроші платили з чоловіком: за оренду автобуса, заправку, водія, готель, де селили артистів, харчування, це дуже вартісно. Знайти спонсора на транспорт для АТО – важко. Не кожна структура дасть той мікроавтобус, бо раптом обстріляють чи сепаратисти заберуть? Знаєте, для себе просити соромно, а на поїздку у АТО – я прошу. Бо приїдемо ми на Хюндаї до Костянтинівки, звідти нас хлопці «бобіком» до штабу АТО – і все. А ми ж хочемо не 1 концерт, а 10 провести. Тому автобус – це дуже добре для пересування, та й гостинців же привезти хочеться. Тому я перед поїздкою складаю список людей, які можуть допомогти і йду: ти не можеш помогти на АТО? Хтось не може, хтось дасть 2, хтось 20 тисяч гривень, а хтось і автобус. Звичайно – буде повна звітність, куди витрачені кошти, дружба-дружбою, але це – обов’язково.

Коло: Як Вас приймають там місцеві жителі?
Ярослава Руденко: Дуже добре зустрічають. Я зовсім по іншому подивилась на Донецьк. Так, люди живуть у бідності, але їм вистачає сили усміхатись одне одному, будинки у квітах, доглянуті. Люди віком 50-55 років кажуть: ну як я залишу свій будинок і сад? От приїздимо у АТО, за 2 км чути обстріли гепають, а нам – торт, чай, кава, вода, бо люди хочуть нам віддячити, хоча це ж ми їх приїхали підтримати.

Коло: А що вони питають про нас?
Ярослава Руденко: Їх цікавить, чому українська влада у якійсь мірі байдужа до них. Єдиний позитив – дороги робляться. Але чому приїжджають тільки перерізати червоні стрічки? Та й артисти іноді: виступив, грим змив – і бігом у автобус, та вийди ж поспілкуйся з людьми…

Коло: Я так розумію, Ви після концерту таки спілкуєтесь?
Ярослава Руденко: Так. Концерт десь півтори години. Потім ми з колегами виходимо до людей, я роздаю свої плакати, пиріжки – ми знайшли кондитерський цех, який хороші пиріжки пече – ото й ідемо поміж рядами: пригощайтесь! Людям це приємно.

Коло: По скільки концертів вдається відіграти?
Ярослава Руденко: Був випадок, коли вдень уже 10 концертів було, виступили – переїхали, одна зміна військова пішла, нова прийшла. А тут дзвонить до мене з Зорі Донецької області якийсь дідусь: «Добрий день, у нас за 1-2 км стріляють, але клуб майже цілий, ми чули що ви за 40 км виступаєте, можете приїхати?» А ми туди не планували їхати, далеко, втомлені уже всі, останній концерт о 21 годині аж закінчиться. Я відповіла, що подумаю. А він знову дзвонить – ми вас так чекаємо! І ми завершили цей концерт, втомлені, ледве влізли у автобус, і я кажу: дівчата, до нас дзвонили з Зорі, будемо їхати? І ми поїхали. А там – повний клуб, зима, опалення немає, а люди 1,5-2 години нас ждуть уже.

Коло: І узимку на сцену холодну – у платті і у вінку?
Ярослава Руденко: Завжди. Ніколи не виходжу у куртці, я вважаю що артистка повинна нести мистецтво не тільки піснею, інструментальною грою, а й зовнішнім виглядом. Так от. Ми швидко перевдягнулись, почали співати, зробили повноцінний концерт, пофотографувались з людьми – і навіть не відчули що це вже 11ий концерт був. Як добре, що ми приїхали, уявіть, а якби ні – таке розчарування у людях і Україні було б. Люди нам казали потім, що до них сюди давно ніхто не доїжджав. І мені воно до сліз, я тепер туди завжди їжджу, стараюсь нову програму, нових артистів привезти. І що хочу відмітити – завжди з букетами квітів приходять. У Києві не завжди глядач купить букет, а тут, у прифронтовій зоні люди купують, чи у себе на клумбах рвуть, чи польові квіти. Тому так важливо не помилитись і відчути, де ти потрібна і приїхати.

Коло: А що військові просять співати?
Ярослава Руденко: Найбільше – про маму, про батьків, про кохання, ми військових патріотичних 1-2 співаємо, основний репертуар такий, щоб їх розгрузити психологічно. А ще кажемо: а зараз виступить артистка, яка народилась на Кіровоградщині, а хто у нас тут родом з Кіровоградщини? А зараз – артистка з Полтавщини, хто є з земляків? Воїни зазвичай дуже оживляються, коли вони чують про земляків – це святе.

Коло: Кажуть, у кожного з волонтерів є історія про «поворот не туди».
Ярослава Руденко: Є, звісно. Якось їхала я у автобусі від однієї структури: кілька полковників і підполковників, які везли бронежилети, волонтерську допомогу, і я – з концертом. Водій мені відразу не сподобався, все йому було не так, сказали маршрут, але він подивився по карті, що можна скоротити шлях і поїхав по своєму. І у лісі нас зупинили 2 «броніка». Нас 7 з водієм, сидимо у автобусі з українськими номерами, що робити? Думаю: зараз нас розстріляють, бо ясно, куди ми веземо ті бронежилети. І я «включила дурника», виходжу з автобуса з своїми плакатами до сепаратистів з автоматами: хлопці, а що ви робите у лісі, гриби збираєте? Вони дивляться на мене, курять. Я продовжую: ось мій плакат, мій диск, календар, у вас є магнітола у танкові, диск мій послухати? Вони: это не танк, это БТР, нет магнитолы. Потім кажуть: скажи этим сцикунам, пусть виходят из автобуса. Всі вийшли. Мовчать. Я думаю – якщо вже застрелять, то хоч би не знущались… А вони: а почему она вишла, а ви сидите? Мовчать. Водієві: почему ви сюда поехали? Мовчить водій. Вони: если бы не мы, а другие – знаете, что бы с вами было? І відпустили. Десь годину ми їхали мовчки, поки не виїхали на нормальну дорогу, зупинились – і, чесно, я думала видеру тому водієві очі. Дуже великий стрес. Потім ті сепаратисти знайшли мене у соцмережах, привітали з 8 березня – на плакаті ж моє прізвище було, і – що заслужена артистка України написано – це вже мені потім дійшло, як я ризикувала… Я цю історію дуже довго не афішувала.

Коло: А як чоловік відреагував на цю пригоду?
Ярослава Руденко: У тій поїздці його не було. І я спочатку й не сказала. Їду вже додому, телефонує мені: що тобі приготувати – він завжди старається у день приїзду мене смачненьким пригостити. Я замовила печену картоплю у кожушках, оселедчик – і за вечерею все й розповіла. Він теж дуже обурювався – ну як так можна було їхати? Після цього у поїздки я з негативними людьми намагаюсь не їздити. Не подобається мені людина, псує поїздку усьому колективу – вона з нами не їде.

Коло: Як Ви переносите ці поїздки, важко відновитись?
Ярослава Руденко: Звичайно, це дуже позначається на здоров’ї – харчування, недосип. Я 4 роки уже не маю вихідних. Але ж людям я потрібна здоровою, тож тепер звертаю на це увагу. Ото раз на рік на тиждень на море і вистачає.

Коло: Коли знову у АТО?
Ярослава Руденко: У серпні. Я їжджу щомісяця, буває і не по одному разу.

Коло: Багато жінок у АТО?
Ярослава Руденко: Я бачу багато. І у них є діти дома. Є такі, у кого чоловік воює у штабі АТО у секторі М, а вона воює у іншому секторі. Діти – на дідів-бабів залишили. Є ситуації, що сім’ї руйнуються, це зрозуміла річ. Вона чи він уже 2 роки на фронті. Якщо жінка чоловіка дочекається, то чоловік – жінку – навряд чи.

Коло: А немає такого, що Ви гарна у сукні на сцені, а жінки-воїни сидять у формі, дивляться …
Ярослава Руденко: Була якось така ситуація. Я приїхала на концерт, сиджу в автобусі, фарбуюсь. Проходять повз 2 жінки військових і я почула: фарбується, її б сюди у окопи. Перша моя думка: я ж для вас приїхала співати, це ж для вас! Друга думка: а якби я була на їхньому місці, може я б ще голосніше і у вічі це сказала?

Коло: І як Ви виступали після цього? Вирішили не фарбуватись?
Ярослава Руденко: Я наклала грим, і на концерті, де була ведучою, сказала: «Боже, які ж красиві наші жінки-військовослужбовці, їм навіть фарбуватись не треба. Це нам, артистам, потрібно, бо ми ж на плакатах одні, а в житті – інші, ви ж нас без макіяжу й не впізнаєте!» І усім це сподобалось. Бо й справді, на війні немає можливості відчищати нігті, відкисати у ванні, щоб п’ятки блищали, волосся укладати феном – життя у палатці та літній душ. Хоча наші дівчата примудряються і нігті там нарощувати, і вії, це ж українська жінка. От дзвоню дівчатам перед поїздкою: що вам привезти – прокладки і косметику.

Коло: Наших, полтавських, зустрічали?
Ярослава Руденко: А їх помітно, і не тільки по говірці нашій. Приїжджаю у штаб АТО, дивлюсь – палатка, там по 4 дівчини живуть, трояндами обсаджена, чорнобривцями. Питаю – хто тут живе, не з Полтавщини часом? – З Полтавщини.

Коло: А військові якось планують своє життя по поверненню?
Ярослава Руденко: Питаю військовослужбовця: а що далі – шукатиму роботу. І дають її колишнім військовим неохоче. Вони добре розуміють, що повернуться внікуди.

Коло: Нещодавно хвилю обговорень викликав військовий парад у Києві – його доцільність. Що думаєте з цього приводу?
Ярослава Руденко: Я й до цих обговорень вважала, що парад не потрібен. Ці кошти краще військовослужбовцям роздати. У нас стільки вдів, інвалідів, а психологічні травми! Держава досі не створила інституту допомоги, щоб була нормальна реабілітація воїнам. Чому б ті гроші не туди направити? Я спілкувалась з психологами і вони казали, що курсів 3-денних для реабілітації мало, треба рік, постійна підтримка, можливо медикаментозна підтримка. Бо наші госпіталі поранених прийняли, зробили операцію – виписали. А яка доля бійця потім, фізичний та емоційний стан – ми не знаємо, держава не піклується. Людина після війни повертається з однієї боротьби в іншу. Там вона за Україну боролась, тут – за місце під сонцем.

Коло: Кого Ви з артистів бачите у АТО, хто переймається цим?
Ярослава Руденко: Мої філармонійні колеги, особливо відзначу ансамбль Збройних сил України – це і хор, і балетна група. Взагалі Ансамбль ЗСУ із державних колективів провів найбільшу кількість концертів у зоні АТО. Олексій Шпортько, заслужений артист України, син видатного Віктора Шпортька, на жаль, уже покійного – він настільки патріот, настільки живе Україною… Не так як це модно зараз: поїхав у АТО, пофотографувався, беріть у мене всі інтерв’ю. Хоча і таке добре – бо це популяризація моди на поїздки до АТО, щоб суспільство і артисти не забували про війну. Так от Олексій – він безвідмовний. Звучить голос-не звучить, він їде у АТО виступати, дуже гарні патріотичні пісні пише. Недавно поет Петро Мага, народний артист України, написав мені гарний текст «Жовто-синя душа» , я зараз працюю над цією піснею. У моєму репертуарі є пісня-гімн моїх поїздок у АТО – це пісня «Синові». Я співаю її на кожному концерті, хлопцям дуже подобається, написали цю пісню наші земляки Руслан Білишко і його дружина Юлія Шевченко. Оксана Білозір, народна артистка України, багато їздить і багато робить. Вони з Грицаком полонених наших звільняли. У неї більшість поїздок у точки призначення, які не можна афішувати. Оксана Білозір для мене великий приклад і у політиці, і у мистецтві. Користуючись нагодою, хочу сказати, щоб наші артисти не забували їздити на Схід.

Коло: Кожна нова поїздка в АТО дається легше чи важче?
Ярослава Руденко: Важче. Мені уже самій потрібна напевно психологічна допомога. Уже й на стаціонарі була цього року, прокапалась, дуже схудла, я не можу пропускати це повз себе, мене ображає людська байдужість, заробляння коштів, я це бачу, знаю і не можу сама з цим боротись. Коли іду у інстанції, розказую про це, показую – вони не чують, або байдуже, або бояться, або замішані.

Коло: Скільки ще раз їздитимете з концертами туди?
Ярослава Руденко: Я до кінця їздитиму, уже виробила такий спосіб життя і не змінюсь, бо не можу зрадити хлопців та дівчат, які уже стали моїми друзями, вони мене знають, я знаю їх, їхні долі, історії. Бо як це: сьогодні я у вас, кажу що патріотка, а завтра не поїду? То я брехуха значить. А я не хочу бути брехухою, хочу бути чесною з людьми і собою. От іноді мені кажуть: яка ти молодець, поїхала, а ми сидимо дома. Я відповідаю: ключове слово: сидимо дома, але ж у вас у селі є боєць, який повернувся з АТО? Раз на рік візьми з авансу 500 грн, з авансу 1000, купи продуктів, бо грошей він не візьме, і прийди до нього – це тобі моє «дякую». Думаєте, хтось зробив так? Мені один нардеп сказав: а держава тоді для чого, вона повинна це робити. Ну а якщо держава не може охопити, не дотягує, давайте ми, небайдужі люди допоможемо.

Коло: Багато поїздок, вражень, не спадало на думку це якось записувати це все?
Ярослава Руденко: Мені чоловік каже: записуй усі спогади, імена, телефони, пиши хоч приблизно – де живе, бо пройдуть роки. Та я й сама розумію, що це потрібно. Ось як захистила кандидатську, сказала – все, з мене науки досить. Але пішла у докторантуру, тема робоча: «Вплив патріотичних пісень на психоемоційний стан воїнів АТО». Я туди і спогади свої внесу, і ті пісні, які співала, і психоемоційний стан воїнів, таких тем немає.
Я якось одній дівчинці плакат свій подарувала, проходить 3 роки, приїжджаю у Часів Яр – висить у будинку культури мій плакат з автографом. Де взяли? А ви ж подарували дівчинці, а вона сюди почепила. Спілкуюсь якось з військовими, а хлопці кажуть: ми вас бачили, Ваш плакат у нас на блокпості висить. І отакі прості історії складають мою особисту історію і я рада, що у мене так склалась доля.

Частина ІІ. Мир.

Історія становлення співачки Ярослави Руденко – зовсім не схожа на казкову. Детальніше про те, як проста дівчина з Гребінки пробивала дорогу на сцену у столиці можна прочитати тут.

Коло: Ярослава «зразка 2019» дуже відрізняється від тієї, що дівчинки, що колись приїхала у Київ?
Ярослава Руденко: Я вдячна за свою долю. Уже знаю, що якщо ти нормальна людина, робиш добро, усміхаєшся світові, ідеш до мети не переступаючи людей – завжди до неї дійдеш. Я уже дуже сильна. А ще – дуже відчуваю людську енергетику: позитив і негатив, добро і зло. Моя прабабуся прожила 102 роки, вона шептала, була костоправом, багатьом людям допомагала, її мама була така сама. Прабабуся свого часу навіть війну в Україні передбачила. І мені її дар передався. Мені виповнилось 30 років і цей дар настільки бере своє, що я аж боюся. Але я роблю добрі справи. Якось я про це розповіла у одному з інтерв’ю. Пройшло років 2, телефонує мені жінка з Мукачево, розповідає: у мене дитина аутизмом хворіє, можна ми до Вас приїдемо? Але чому до мене, я ж не лікар. Відповідає: ми прочитали Ваше інтерв’ю, про бабусю, може нам допоможете? Я цього не практикувала, але жінка телефонувала знову і мама каже: доця, прийми дитину, поспівай з нею – як з дівчинкою, у якої ти нянькою була? А я колись працювала у родині, де була така дитина з аутизмом, хоч я тоді й не знала, що це за хвороба. Я просто приходила у сім’ю, прибирала, продукти купувала, їсти варила, бачу – дівчинка грається. А як мовчки пройти біля хорошої дитинки? Так ми з нею і спілкувались, співали. Вона потім і говорити, і співати почала, виросла, зараз абсолютно здорова... І з цією дитиною ми зустрічались, співали, розмовляли. Я відчуваю дитячу енергетику, вона дуже різна, навіть коли діагнози однакові. Приходить малеча – я відчуваю що вона чогось дуже боїться, що їй сни сняться якісь страшні. Інша дитинка – наскільки світла душа, на світ дивиться з такою любов’ю, що мені дивно чому вона не може розмовляти. У когось бачу, що по материнській лінії чимось нехорошим займались і воно на малечу вилилось. Отак я відчуваю.

Коло: А у своєму оточенні якщо людей «чорних» бачите?
Ярослава Руденко: На концерти до мене різні люди приходять, є такі що забирають усю енергію. Після сольного концерти можу днів 3 пролежати відходити – бо хтось нехороший прийшов і добре підготовлений… Останнім часом коло друзів дуже зменшилось, бо я почала це аналізувати. Якщо до мене з нещирою душею, з негативом – я просто віддаляюсь, навіщо воно мені, щоб на моїй родині та здоров’ї відбивалось?

Коло: Ви неодноразово казали у інтерв’ю, що один з поворотних моментів у вашому житті – зустріч з чоловіком. Хто у вас у родині «розумний», а хто – «красивий»?
Ярослава Руденко: Зустріч з Григорієм Васильовичем – поворотний момент у моєму житті. Чоловік – мій стержень, мій стимул. Ми з ним два великих трудоголіка. У нас немає прибиральниць, куховарок, садівників, але чоловік у миски, бур’яни, до швабри не втручається, бо я вважаю, що то не чоловіча робота. А я не лізу у його справи, у заробляння грошей. Я сама уже непогано заробляю і чоловік цим дуже пишається, бо він мене до цього стимулював. От каже: тобі потрібно захистити кандидатську. Я – та для чого вона мені потрібна? А тепер думаю: як добре що я його послухала. У нас постійно сходяться думки, ми ж ще й земляки, він – з Семенівського, я – з Гребінківського району. Є звичайно суперечки, бо ми обоє гарячі. Але за 8 років разом я стала сильною. Спілкуюсь з тим, хто мені подобається, не йду у гості до людей, які не щирі, бо сама хочу бути щирою, правдивою, не зраджувати своїм принципам і спілкуватись з подібними мені. Мені так легше жити, я себе енергетично не забруднюю.

Коло: А де Ви берете енергію?
Ярослава Руденко: Удома, на грядці. Я дуже люблю землю. Полтавщина вона уся містична, є земля, яка випромінює світлу енергію – і це не обов’язково церква чи монастир. От була під Полтавою: зайшла сфотографуватись у бур’яни до річки, а там такий потік енергії, що я за 5 хвилин поки фотографувалась вийшла така щаслива, ніби не о 6 ранку встала, а спала до 12 дня і тільки прокинулась. Також надихаюсь добрими вчинками людей. Не скажу, що я свята, але не люблю несправедливість, коли людей принижують, не мовчу, захищаю не тільки себе, а й тих, хто не може захиститись. Дуже люблю тварин, взагалі ставлення до тварин – це індикатор для мене. Я постійно їх підбираю, лікую, прилаштовую у родини. А ще хочу відмітити, що наші військові теж знаходять час приютити бездомних звірів – котиків, собачок, діляться їжею. Скільки їх при штабі АТО живе! Наші воїни – не просто професійні військові, у них добре серце.

Коло: Кожна артистка хоче великий концерт у столиці. Є такий у планах?
Ярослава Руденко: Плани великі, звісно. Минулого року хотіла у палаці «Україна» зробити концерт, цього року – теж хотіла… Я вірю, що війна скоро закінчиться – от тоді і будемо святкувати, тоді я і веселих жартівливих пісень заспіваю, бо як я їх зараз виконуватиму, коли хлопці щодня гинуть на фронті? 

Автор: Тетяна Цирульник

• #АТО
• #Ярослава Руденко