Загинули, захищаючи свій дім: на Полтавщин прощаються із Олександром Войтенком і В’ячеславом Олексієнком. ФОТО

1. >
2. Суспільство >
3. Загинули, захищаючи свій дім: на Полтавщин прощаються із Олександром Войтенком і В’ячеславом Олексієнком. ФОТО

У Кременчуці прощаються із загиблими Олександром Войтенком і В’ячеславом Олексієнком. Фото – www.telegraf.in.ua

Сьогодні, 18 лютого, в Кременчуці вшановують і проводжають полеглих військовослужбовців 81-ї окремої аеромобільної бригади Олександра Войтенка і В’ячеслава Олексієнка. Сотні людей прийшли до Міського палацу культури.

14 лютого в районі проведення операції Об’єднаних сил в районі в районі Новолуганського на Донеччині троє військовослужбовців підірвалися на мінах. Усі троє – 46-річний капітан Олександр Войтенко, 33-річний солдат В’ячеслав Олексієнко і 26-річний солдат Дмитро Мироненко з Харкова – загинули на місці.

Дмитра Мироненка поховали на батьківщині 16 лютого. Тіла двох кременчужан учора привезли на Полтавщину.

– Напередодні, 13 лютого, ми говорили з ним по телефону близько 12-ї ночі. Наступного дня у мене був вихідний, і він сказав, що до 10-ї години ранку дзвонити не буде, щоб я виспалась. Був День закоханих, я прокинулася і набрала його номер приблизно о 9.43. Але він був поза зоною. Як і інші його номери. Я подумала, що, можливо, зайшов у штаб, там зв’язку немає. Минула година, друга, а зв’язку з чоловіком не було. Я нервувала, набирала його, але безуспішно. Мені залишалося тільки чекати. Згадала, що він там втратив свої окуляри, вирішила сходити і купити йому нові. Хотіла відразу відправити їх поштою, знову набрала, щоб уточнити адресу відділення. Але він продовжував бути поза зоною, – розповіла Наталія, дружина Олександра Войтенка, виданню OBOZREVATEL.

Про загибель чоловіка Наталія дізналася від подруги, а та – із соцмереж і ЗМІ, які оприлюднили інформацію раніше, ніж представники військкомату встигли офіційно сповістити близьких трьох полеглих воїнів.

Олександр і Наталія познайомилися 1 квітня 1998 року, в День сміху. Наталя згадує, що Саша у військовій формі часто приїжджав до неї в училище, на перервах привозив щось смачненьке. Всі дівчата були в захваті від парубка у формі.

– Як виявилося, наші батьки добре були знайомі, вони обидва були начальниками ДАІ у нас у Кременчуці. Але ми, діти, не були знайомі. А з’ясували все випадково на другому побаченні. Виходить, що в нашій родині багато хто був військовим, мій батько полковник, Сашин тато – підполковник, рідний брат – майор. Тільки всі вони служили в міліції. А чоловік був військовим. Він закінчив Вище командне ракетно-зенітне училище, служив у ВДВ, потім в «Альфі» СБУ. А на фронт пішов у березні 2018 року, – розповіла Наталія.

Прийнявши рішення піти на війну, Олександр Войтенко непохитний, хоча рідні й друзі намагалися його відмовити. Він пояснив, що хоче підтримати хлопців і друзів, які перебувають на Донбасі.

На останню свою ротацію Олександр вирушив на початку грудня: «У мене ніяких поганих передчуттів не було, а у нього були. Він мені говорив: «Зайко, я їду в один бік».

За декілька днів до 14 лютого військовий захворів. Дружина переконувала Олександра лягти у шпиталь, але він повторював: «Не можу кинути пацанів. Так треба, зайко».

– Ми вчилися з ним, були в одній батареї, в одному взводі, в одному відділенні. Як то кажуть, їли з одного казанка. В училищі весь педагогічний склад був з офіцерів, які пройшли бойові точки від В'єтнаму до Афганістану. Тому з першого курсу в нас виховували поняття любов до Батьківщини. Він був дуже принциповим і завжди стояв за правду. За чотири роки, коли кожен день поруч, уся людська гниль випливе. А він був справжнім, батьки виховали в ньому гідну людину, – говорить Єгор, колишній однокурсник Олександра Войтенка.

В’ячеслав Олексієнко пішов захищати свій дім і талановитих людей

В’ячеслав Олексієнко в одній зі своїх відповідей під постом на сторінці у фейсбуці написав промосковському тролю, який запитав його, за що воює: «Я захищаю свій власний дім, свою державу, розумних і талановитих людей».

Як розповів рідний дядько В’ячеслава, Анатолій Олексієнко, той був єдиним сином у родині, а своїх дітей у нього не було.

– Мама дуже сильно переживає його загибель. Він був у неї один. Слава відслужив в армії, повернувся додому. Особливо роботи тут, у Кременчуці, не було, і він вирішив, що поїде воювати. Звичайно, рідні його відмовляли, але він сказав, що хтось повинен бути там. Перед цим він одружився і поїхав в АТО. Потім повернувся, трохи попрацював, але вирішив податися на Донбас. Уклав контракт на п'ять років, і все, – каже дядько.

– Ми були з ним у різних ротах танкового батальйону, це третя хвиля. Він був дуже чесним і відданим своїй справі, толковий механік, водій, дуже світла людина. Комбат дав йому позивний «Самурай» за тату, які у нього були, – сказав про нього один із його товаришів по службі Микола.

В’ячеслав відслужив в армії. До війни працював у службі безпеки магазину «Нова лінія».

– Я його знав як добру людину. Він завжди допомагав, та й свої обов'язки виконував чесно. Після «Нової лінії» він відразу пішов на війну. Для нас усіх його загибель велика втрата, – розповів його колишній колега Артем.

Спочинуть полеглі воїни на Алеї Героїв Свіштовського кладовища в Кременчуці.

Фото – ТелеграфЪ, пресслужбі Кременчуцької міської ради.

Автор: Ольга Матвієнко