Вчора
У День українського добровольця військовий комісаріат привітав з ювілеєм ветерана
16 березня 2017, 08:00 0
14 березня Україна вперше відзначила День добровольця. Свято запроваджено з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. І саме цього дня полковнику Олександру Косинкіну виповнилося 90 років. З ювілеєм його привітали представники Полтавського об’єднаного міського військового комісаріату.
– Ми маємо нагоду засвідчити Олександру Максимовичу свою повагу як людині, яка віддала служінню Батьківщині свої найкращі роки. Бажаємо йому міцного здоров’я, мудрості та довгих років щасливого життя. Нехай доля дарує Олександру і його родині добробут, затишок, мирне небо над головою та впевненість у завтрашньому дні, – виступив із привітанням солдат-сержант.
Долучився до привітання також Олександр Лаптєв – заступник військового комісара. Він розповів, що також служив при СРСР і був радянським офіцером, а вже потім – в українській армії. І сила духу закладена такими ветеранами, як Олександр Косинкін.
– Я вважаю, що для молодого покоління наші ветерани повинні бути зразком у виконанні своїх обов’язків, захисту та відданості своїй Батьківщині. Велике спасибі, що вони в нас є і хай Бог дасть їм здоров’я. Ми пишаємося нашими ветеранами. Олександру Максимовичу бажаємо міцного здоров’я та нехай це буде не перше 90-річчя, – виступив із привітанням Сергій Чекрізов, заступник начальника оборонного відділу.
Журналістка «Коло» поспілкувалася з іменинником Олександром Косинкіним.
Як Ви ставитеся до прийняття Дня добровольця?
– До цього я ставлюся позитивно, а ось до відміни 9 травня ставлюся негативно, тому що всі ці події пройшли через організм, з самого дитинства і по цей день. В мене загинуло багато родичів на війні і тому цей день для мене пам’ятний. Я не хочу, щоб його відмінили.
Розкажіть про себе.
– Я родився в сільській родині. Моє село знаходилося в 50 кілометрах від міста, це Саратовська область, село Велика Тарасівка. Там я закінчив 4 класи початкової школи. Потім по 5 кілометрів ходив до середньої школи, де провчився 5,5 років. Мені було всього 14 років, коли почалася війна. Встигнув закінчити 9 класів. В жовтні 1944 року я пішов до армії, це був останній військовий призов. Був указ, що війна завершується і з десятих класів нікого не забирати до війська. Я в 1944 році пройшов комісію для вступу до льотного училища. На таких як я заборона не поширювалася і 25 січня 1945 року мене призвали до військових сил. Почалося моє військове життя, яке тривало 30 років.
Як проходила Ваша служба?
– У мене є одна особливість: 8 років (без трьох місяців) був на строковій службі. Зараз тільки рік служать. А хлопці мого віку потрапили на такий термін. Були великі військові сили, коли закінчилася війна і почалися скорочення, призовів більше не було – мій був останнім.
Що перше згадуєте про роки війни?
– Коли почалася війна, хлопців у нашому селі залишалось не так і багато. Ми також були задіяні в різного роду роботах. 1943 року німці зайняли Ростовську область, а перед цим нашим урядом було прийняте рішення, щоб худоба не потрапила до рук німців – шляхом перегону відправити її до Саратовської області, а після звільнення території – назад. І я у віці 15 років потрапив до команди перегонників, яка за 600 кілометрів гнала дві отари овець і великої рогатої худоби. Це зайняло цілий місяць. Команда була з 26 чоловік. За цей час ми побачили всі наслідки війни.
Які нагороди маєте?
– В мене є орден за мужність і близько 30 медалей.
Коли Ви приїхали до України?
– Я в Україні з жовтня 1959 року (прожив тут 58 років). Мене перевели сюди до військової частини. 11 років я прослужив у Полтаві. Тут я служив у 3 частинах: батальйон зв’язку, полк і дивізія. Закінчив службу в Німеччині та знову повернувся до Полтави.
Ким працювали в Полтаві?
– Після звільнення зі служби пропрацював 17 років на підприємствах Полтави, зокрема на базі «Укранафти». Обслуговували нафтогазовидобувне управління і управління бурових робіт. Моя посада називалася так: старший юрисконсульт Полтавської бази виробничо-технологічного обслуговування і комплектації обладнання.
Розкажіть про свою дружину.
– Валентина Тарасівна – чудова жінка, я прожив з нею 42 роки, як то кажуть, душа в душу. Усе життя підтримувала мене. Це було моє перше кохання. Вона була з моїх околиць, але я з Великої Тарасівки, а вона з Малої. Ми були однолітками. Вчилися разом у середній школі. Вона закінчила Саратовський педагогічний інститут. Зустрічалися чотири роки. В 1951 році ми одружилися. Нажаль дружина померла в 1994 році.
Розкажіть про сім’ю.
– Син Сергій народився 1954 року в Приморському краї під Владивостоком, село Покровка. Я прослужив там 6 років після закінчення військового училища. До речі долею так склалося , що в нього завтра день народження. Він закінчив у Полтаві школу з відзнакою, а потім Харківський університет з червоним дипломом. Вчився на перекладача англійської та французької мови. Отримав призначення до Одеси і з 1976 року проживає там. В мене є онук Максим і правнук Артур. Максим закінчив Одеський університет за спеціальністю міжнародний туризм. Досконало знає англійську і французьку мови. У нас сім’я дружна, живемо добре.
Син піклується про свого батька. Сам живе в Одесі, але приїздить до Полтави часто. У його відсутність за Олександром доглядає помічниця, яка приходить 2-3 рази в тиждень, готує і прибирає.
– Дуже приємно, що є увага зі сторони влади. Тато живе один, бо мама померла. Проте згадали про батьків ювілей і знайшли можливість його привітати. Я живу в Одесі вже багато років і з великим задоволенням приїжджаю до Полтави. Це розкішне місто, яке доглянуте і забудоване нехаотично. Місто-пам’ятник із тисячолітньою історією. Добре, що він не піддавався руйнації за весь час. Коли я сюди приїжджаю в мене з’являється відчуття рідної домівки. Тато живе в цьому домі з 1963 року, це одна з перших так званих «хрущівок». Тут чудові сусіди, тому не має відчуття дискомфорту. Я бажаю батьку здоров’я, бо душевний комфорт в нього присутній, розповідає син Сергій.
Автор: Віра Лихоліт
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь