Cьогодні
Переселенка з Охтирського району: «Коли пішла авіація, було вже все одно, де тебе вб’ють: під час евакуації чи в хаті»
01 червня 2022, 01:55 0
Наталія Ткаченко з села Кардашівка Охтирського району Сумської області змушена була тікати від війни до Полтави. Втім жінка не впадає у відчай. В одному з місцевих волонтерських центрів вона разом з донькою допомагає плести маскувальні сітки для української армії та вірить, що вже найближчим часом зможе повернутися додому.
До війни Наталія Ткаченко працювала вчителькою хімії в охтирській школі. Наталія має чоловіка та двох доньок. Молодша – школярка, ходить до 7-го класу, старша – студентка історичного факультету Полтавського національного педагогічного університету.
24 лютого зранку Наталія з родиною були вдома.
– Я збиралася на роботу. Чоловіку ж зателефонували з роботи і сказали поки що не йти. Подзвонила старша донька й розповіла, що в гуртожитку паніка, почалася війна, – говорить жінка. – Ми ввімкнули телевізор і побачили все. Я зателефонувала керівництву, мені сказали виходити на роботу. Поїхала, то скрізь уже були черги в магазини…
Того дня Наталію таки відпустили зі школи. Близько 13-ї години, уже з дому, вона почала телефоном говорити з колегами та радитися, як у таких умовах організувати навчальний процес. Втім попрацювати з учнями дистанційно тамтешні педагоги так і не змогли.
– Одна з учительок сказала, що з боку села Велика Писарівка їдуть танки. Інша колега плачучи розповіла, що в Охтирці стріляють. Уже за п’ять хвилин ми почули вибухи десь поблизу. Як я вже потім зрозуміла, це розстріляли російську колону біля Охтирки, яка йшла на Суми, – каже Наталія.
Українські захисники Охтирку втримали. Втім як околиця, так і центр міста зазначали значних руйнувань від авіаударів.
За словами жінки, місто було потрібне окупантам, адже саме через нього пролягає прямий шлях від Сум на Харків.
– У нас підірвали Климентовський міст, який будували три роки, і тепер загарбники не можуть рухатися в бік Сум, резюмує мешканка Кардашівки.
Наталія з донькою та чоловіком перебували під обстрілами та авіаударами близько двох тижнів, із 24 лютого до 9 березня.
– Ми з молодшою донькою облаштували собі місце в підвалі. Поклали туди теплі речі, куртки, щоб на них сидіти. Але він маленький. І там було не дуже безпечно. Просто ми там не чули звуки вибухів, – розповідає жінка.
Старша донька в цей час залишалася в Полтаві. Наталія забрала в Кардашівку свою маму, адже та жила в Охтирці. У міській багатоповерхівці на 8-му поверсі залишатися було небезпечно. Та й у самій Охтирці відсутнє опалення. Тим, хто залишився, влада запропонувала розселитися на околицях районного центру.
– У нас було бажання виїхати раніше, але ми побачили по телебаченню, як розстріляли колону з мирними мешканцями, і побоялися, – каже Наталія. – Але коли пішла авіація, було вже все одно, де тебе вб’ють: під час евакуації чи в хаті. Першого дня був просто шок і несприйняття реальності. Потім, коли ми побачили, що почали бомбардувати наше місто й загинули діти, з’явилися злість і ненависть. Згодом, коли дивилися в Інтернеті, як люди виходили на орків і голіруч вигонили їх із міст, були піднесення й гордість. Але авіація... Залишився один страх…
Останню ніч Наталії згадувати надто боляче. Каже, провела її з подушкою на голові, бо звуки від бомбардування були нестерпні.
– Спочатку виїхали ми з донькою. Нас забрали родичі машиною. Але місця бракувало, то мама залишила село пізніше, наступним коридором. Чоловік та свекруха залишилися там, – розповідає жінка.
Чоловік Наталії не пішов до тероборони за станом здоров’я. Але чим може, тим допомагає односельцям.
– Стежать, щоб не бігали городами, бо вже не одного окупанта спіймали. Коли розбивають колону, орки ховаються по лісах. А Охтирка розташована, по суті, в лісі, і наше село – теж, – говорить вчителька.
Усі ці дні та під час евакуації в колоні Наталія рятувалася сильними заспокійливими препаратами. Тому саму дорогу з Охтирки до Полтави пам’ятає не дуже чітко.
– Звісно, мені було страшно, але коридор здавався тоді більш-менш безпечним, – каже вона.
Наталію та її родину прихистили в гуртожитку педагогічного університету. Сім’я зараз живе в двох кімнатах. За словами жінки, Полтава прийняла їх дуже тепло.
– Полтавці чудові. Коли люди чують, що ми з Охтирки, практично всі запитують: «А у вас є що їсти? Вдягнутися є в що?» Я словами просто не можу виразити вдячність за цю допомогу. – Сьогодні (21 березня – прим. авт.) забрали ще одну дівчинку з Охтирки, однокласницю моєї доньки, до себе.
Донька Наталії почала плести маскувальні сітки у волонтерському центрі раніше. Ще на початку війни працювати тут студентам запропонувала їхня викладачка.
– Я приїхала в дуже тяжкому емоційному стані. Аня відвела мене до сімейного лікаря, і він сказав: «Тільки не сидіть удома, робіть щось». Таким чином я сюди й потрапила, – каже Наталія.
Мати й донька приходять до волонтерського центру щодня, як на роботу.
Читайте також: Полтавка, яка мешкає в Іспанії, створює мотиваційні малюнки на підтримку ЗСУ та карикатури на Путіна
Будинок Наталії, на щастя, цілий, але жінка підозрює, що квартира матері, розташована в центрі Охтирки, зазнала руйнувань, адже там були вибухи.
– Ми думаємо що вікон у квартирі немає, адже сильні авіаудари були, але поїхати перевірити можливості немає, – говорить вчителька.
Зі своїми учнями Наталія спілкується Вайбером і телефоном:
– У них одне запитання: «Коли це все закінчиться?» Кажу: «Скоро».
Дуже багато людей із їхнього села та Охтирки виїхали, але майже всі залишилися в Україні.
– Далеко ніхто не їде, усі сподіваються скоро повернутися додому, – говорить жінка. – Усіма силами відбудовуватимемо своє місто. Усі готові йти на толоку.
Читайте також: Один день волонтерки на «гарячій лінії»: «Полтаво, спасибі за ваше велике серце»
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь