«Життя або речі, ми вибрали життя й почали планувати втечу з пекла» – родина з Маріуполя

1. >
2. Суспільство >
3. «Життя або речі, ми вибрали життя й почали планувати втечу з пекла» – родина з Маріуполя

Нині вони у безпеці, в Польщі. Про те, що довелось пережити в Маріуполі – місті, яке було прекрасним до вторгнення росіян і яке нині потерпає від рашистської навали, розповіли нашому виданню.

Їх четверо – Тетяна, лікарка, її 14-річна донька Каріна та батьки Тетяни пенсійного віку. Рятувались же з облоги родиною з п’яти осіб – чоловік Тетяни нині в Україні.

Про пережиті страхіття їм важко говорити, досі отямлюються, і не завадив би психолог, щиро кажучи. У чужому краї чекає невідомість – теж страшно, однак мирне небо, є їжа, немає цілодобових бомбардувань та обстрілів

Тетяна Іващенко з рідними прибули у Краків 26 березня.

– Нас сюди везли із Запоріжжя. А до самого Запоріжжя із Маріуполя ми вибиралась на свій страх і ризик, коли сидіти в підвалах було не сила, їжі давно не мали, а ще почалась пожежа через влучання снаряду в дев’ятиповерхівку, і люди стали задихатись від диму і чаду. Тоді о 5-ій ранку ми всі, хто міг, рушили пішки, аби вибратись із пекла, – розповідає Тетяна.

Схопили лише найнеобхідніше – документи та гроші, які мали при собі. А зібрані чемодани так і залишились у підвалі, де люди ховались хто скільки – тижнями, менше тижня.

Чому не взяли чемодани, Тетяна згадує із жалем і болем, адже мала надію на зібрані речі, частинку того, що наживали і що б зараз гріло серце і тіло – надворі весна, а вони в зимовому одязі та взутті, бо в цьому сиділи в підвалі, в цьому і прибули в Польщу.

– Почалась пожежа і паніка, дим ішов у підвал, мені стало погано, і я упала там, чоловік давай мене підіймати, витягувати на свіже повітря, бити по щоках, адже я встигла отруїтись чадним газом, – ділиться Тетяна.

Тому було вже не до чемодану.

– Реально стояв вибір життя чи речі, я вибрала життя, – каже Тетяна Іващенко. – У підвалі ж виступи, нерівності, тягнути чемодан не так просто та ще коли дім палає і дим валує у місце сховку людей….
Отже, родина вийшла на вулицю разом з іншими маріупольцями з кількох під’їздів. Рано, о 5-ій вони рушили пішки до Мангуша (селище). Там сподівались сісти на якийсь автобус чи щоб хоч хтось підвіз до Запоріжжя, адже чули, що туди забирають маріупольців.

Ішли майже до 12 години.

Як розповіла пані Єлизавета, мама пані Тетяни, їй було дуже важко, адже долати літній людині 20 кілометрів, маючи хворі ноги, – то місія нездійсненна. Її чоловік теж ледь рухався, адже має ще й астму.

– Онучка весь час підганяла: бабусю, швидше, швидше. А ноги не йшли, я рухалась повільно, втомлювалась. Та донька не могла нас покинути. Ми з чоловіком їй тягар, але вона нас не залишила, – ділиться пані Єлизавета. – Я пригадую, що нас попередив молодий красивий хлопець, наш боєць, щоб ми тікали, що залишатись у підвалі дедалі небезпечніше. Тоді ми і почали планувати план втечі, попри постійні обстріли і страх. Ми були відірвані від світу, від цивілізації, новин немає, не знаєш, що діється, але бачиш постійні обстріли, ракети, смерті, голод і холод…

– О 5-ій ми вийшли з Маріуполя, нас було приблизно 30 осіб, ішли до Мангуша кілометрів 20, далі з Мангуша до Запоріжжя – автобусом. Нашу машину посікли гради прямо в місті – снаряд поцілив у наш під’їзд. На власному транспорті ми вибиратись не могли, тому довелось іти пішки, – каже Тетяна. – Мама казала: я не дійду, тато таке саме, але бачите, у страху очі великі. Вони дійшли до Мангуша попри вік і біль. Ішли близько 7 годин.

У Мангуші родину та інших маріупольців зустріли евакуаційні автобуси, повезли в Запоріжжя – там місто та волонтери надали житло.
– Дуже добре приймали, нагодували, зігріли, – ділиться Тетяна (з міркувань безпеки не вказуємо, де саме приймали врятованих маріупольців).

Про життя в підвалі: іноді могли лише стояти

Рятуючись маріупольці мігрували в підвалах. Іноді могли лише стояти, сидіти було ніде.

– У підвалі місця мало, ми подекуди могли лише стояти, комусь вдавалось сісти. Коли перейшли в жеківський дім, то там підвал був більший, місце було, люди як у комірках ховались.

– Якесь печиво чи яблучко чоловіки і жінки віддавали малечі, адже дорослий може терпіти голод, а діти ні, –зауважує зі слізьми на очах пані Єлизавета.

Як контактували зі світом і дізнавались, де хоча б якась їжа, вода, чи можна виїхати чи вийти з міста, пані Тетяна згадує, що ніяк:

– Зв’язку взагалі не було. Перші дні чоловік міг заряджати телефони в авто, а тоді й цього не стало. Спочатку ми таки сиділи у квартирах, а потім, коли коло звузилось, страшно було, що будь-якої миті прилетить і в наш дім, то ми вже спустились в підвал і жили там останні 4-5 діб. Світла немає, води теж, ми без тепла. На вулиці мінус 9, а в квартирі 6 градусів. І бухало так, що…

Розтоплювали сніг, аби мати воду, а тоді й він розтав

Люди чекали підвезення продуктів, але їх не було (ідеться про мікрорайон Кірова).

– Перші два дні, коли ще був інтернет і зв’язок, ми знали, що будуть в такі-то точки підвозити соціальний хліб по 8 гривень, якісь іще продукти, але по суті хліб був днів 2, та й то це в супермаркетах його роздавали людям просто так. Нічого більше. Далі почалось мародерство, все повиносили з магазинів, нічого не було, – ділиться Тетяна.

Збирали і топили сніг, а коли він танув, то підставляли хто що міг, аби мати хоч трохи води.

– Ми жили окремо від батьків, але коли в нашу квартиру поцілив снаряд, вибив вікно разом з бетонною плитою, то ми перейшли до батьків, у них, здавалось, що трохи легше. Це неподалік від нашого дому, – уточнює Тетяна.

– Для мене найстрашніше було – жити у підвалі і чути, як гупає весь час. Хлопці під кулями ризикували, але принесли якісь двері з ЖЕКу, дошки десь дістали, змогли облаштувати якусь подобу ліжок.
Завдяки тому, що літні люди запасливі, родині вдалось менше зазнати голоду, ніж іншим. Із ближніми ділились.

– У мене така звичка: запасатись продуктами, тож це нас врятувало, – ділиться пані Єлизавета і тамує сльози. – Були крупи, консервація.

Тетяна говорить, що коли ще не сильно стріляли, можна було вийти, то вони з чоловіком купили на ринку крупи, макарони, сир і молочку. А останні дні ні на мить не можна було вийти з під’їзду – просто пекло, весь час обстріли, двері посічені, гупає.

Перед тим люди змайстрували в під’їзді плиту з цеглин, дістали казан і щось намагались варити.

– Кинемо туди кілька картоплин, макаронів трошки і такий хоч і рідкий суп, але ділили на всіх, хто рятувався у підвалі. А потім і цього не стало…, – згадує пані Єлизавета.

При родичах жінка не каже більше, а згодом наодинці зізналась:

– Яке ж мені тут все смачне, я така вдячна полякам, які нас безкоштовно прихистили в готелі. Ми ж три дні нічого не їли…Бо весь час стріляли і їжі не було. Я думала, що це вже все…

Про спроби порятувати чоловіка, якому відірвало ступню, пані Єлизавета прохопилась скупо: її донька як лікар намагалась врятувати бідолашного, зняла пасок і що ще мала та наклала на кінцівки, але ж більше двох годин джгут тримати не можна. А лікарні та всі заклади соціальної сфери розбомблені, потерпілий потребував стаціонарної допомоги, а її чекати нізвідки і постійні обстріли та бомбардування… Про долю пораненого старенького більше не сказала. Почалась пожежа, задимлення, люди рятувались як могли.

Крає серце пані Єлизавети і те, що загиблих маріупольці ховали у дворах, у братських могилах, бо іншого виходу просто не було.

Люди йшли до драмтеатру, сподіваючись на евакуацію

У світі знають про біль Маріуполя і про трагедію – зруйнований російськими окупантами драмтеатр, де ховались люди з дітками і на який росія скинула бомбу.

Родина Іващенків жила за дві зупинки від драмтеатру.

– Ми бачили, як люди, які там ховались, виходили вервечками уранці подихати свіжим повітрям, поки ще було досить тихо. І як туди сходились інші маріупольці, сподіваючись на евакуацію. Та автобусів не було…– пригадує Тетяна. А тоді дізнались про те, що сталось…

Бачили, і як люди вибирались з міста на власному транспорті, ризикуючи життям у дорозі, бо вже не мали надії вижити.

– А наша машина – це прострелені два колеса та бак, посічений кузов і вибите скло. Ніяк не втечеш на такій, – каже жінка.

Люди уявити цього не могли, не знали, що гуманітарні коридори ворог не дозволяє, що перемовини зриває і починає обстріли. Вони надіялись на допомогу і визволення із пекла.

– Нас залишили сам на сам, ніби ми нікому не потрібні, хотілось волати про горе, про смерті, – говорить пані Єлизавета.

Розповіла Єлизавета Михайлівна, що діток з дитячих будинків устигли вивезти. А ті, що сімейного типу, приводили дітей назад у дитбудинки – не мали чим годувати.

– Ми бачили, коли не було ні світла, ні газу, ні тепла, працівники дитбудинку готували на вогнищі для цих діток їжу. Добре, що їх було небагато, потім чули, що підключились волонтери і дітей змогли вивезти, – пригадала пані Єлизавета.

У дорозі дізнались, що обидві родини втратили домівки

Коли родина залишала блокадне місто, дім літніх маріупольців горів, а дім молодших родичів, де квартира Тетяни, ще стояв, але був дуже пошкоджений.

Тетяна каже, що нічого не фотографувала спеціально, доки телефон ще працював.

– Горить дім, у якому ти виросла, де ти ховаєшся від страхіть війни…Мені було дуже боляче на це дивитись. Хай то залишиться в моїй пам’яті.

Віктор Володимирович, батько Тетяни, каже:

– Ми коли виїздили, то горіла наша багатоповерхівка. А потім дізнались, що таки згоріла і наша квартира…

Як дитина переживала війну в блокадному Маріуполі

Каріні 14. Свій біль і страх школярка виливала на папері – там малювала те, що діялось і що відчувала.

– Поки була свічка, каганець чи ліхтарик, я могла малювати. Це трохи заспокоювало, – каже Каріна.

Каріна в молодшому віці ходила до художньої школи, а нині просто для себе зображувала життя під час війни, фіксувала внутрішні переживання.

– Мені було нудно, а завдяки малюванню я відволікалась, – ділиться дівчина.

– Я була поряд і бачила все, доньці було страшно насправді, хоча вона досі не каже про це, як бачите. І от так вона могла трохи відволіктись, – зауважує Тетяна.

Родина каже, що потроху люди – сусіди, знайомі, колеги виходять на зв’язок, хтось кудись зміг вибратись – до Росії через Ростов до родичів і мріють якось далі за кордон, хтось в Мангуші лишився, у Запоріжжі, у Кропивницький дістались – із пекла пішки і на прострелених автівках діставались куди могли. Такі вісточки вселяють надію. Та чимало людей не дають про себе знати, немає досі інформації про них.

До теми:

Тікали з-під обстрілів, аби врятуватись: у Полтаві харків’яни долучились до волонтерства. ФОТО, ВІДЕО.

Автор: Ніна Король

• #новини Полтави
• #новини Полтавщини
• #війна
• #новини України