Тікали з-під обстрілів, аби врятуватись: у Полтаві харків’яни долучились до волонтерства. ФОТО, ВІДЕО

05 березня 2022, 18:55 0

У політехнічному коледжі в Полтаві в ці дні гаряче і людно: тут працюють як мурашки викладачі і волонтери. Тут також готують їжу для біженців, військових, волонтерів. Робота кипить – в когось від перевтоми здають нерви, хтось ще тримається. Але всі при ділі – війна об’єднала.

Від самого холу мішки та пакети з речами. В аудиторіях так само: поки вимушені канікули у студентів через війну в усій країні, ці приміщення зайняли важливі речі, які збирають у різних куточках міста, а привозять сюди.

Тим часом із їдальні пахне смачним – там щодня готують і годують, також приймають допомлгу від усіх, хто хоче підтримати тих, хто був вимушений лишити свій дім та тікати. Ми писали, що у коледжі Полтави готують обіди для переселенців, волонтерів та бійців. ФОТО.

– Отут дитяче, тут на роддом, а там он одяг на підлітків, – показує Ольга Калюжна, викладачка фізкультури у мирному житті, а зараз – відповідальна за сортування. – Тільки не фотографуйте мене, будь ласка.

Є й окремо одяг, що йде на маскувальні сітки – таке знадобиться теж.

Далі – мішки із взуттям. Усього багато, бо воно не лише для тих, хто прибуває в Полтаву, а як гуманітарна допомога для інших регіонів.

Перебирають, розкладають, куди яке, викидають те, що зовсім непридатне і, хотілось би думати, ненароком потрапило до одягу чи ковдр.

– Ми дуже дякуємо людям, та трапляється таке, що відверто не варто було нести сюди – якісь скляні речі, взуття на високих підборах, в плямах і невипране шмаття – ділиться Олена Кононенко, ще одна викладачка – англійської мови. – Тому просимо, передаємо через вас, щоб таке не несли.

Далі цілі хороші речі – одяг, взуття, ковдри стануть рятівними для багатьох, уже стають.

За час війни Полтавщина офіційно прийняла 5693 переселенця з областей, де тривають бої. Серед них – понад 1700 дітей. Більшість переселенців розмістилися в Кременчуці, Полтаві, Оржиці та Горішніх Плавнях. Їм допомагають усім необхідним, розповідав Дмитро Лунін, голова Полтавської обласної військової адміністрації.

Олександр Пітяков, директор коледжу каже, що координують дії з обласною адміністрацією, постійно на зв’язку і знають, що коли і кому передавати – які мішки у лікарню, які в пологовий тощо. А речі привозять з інших місць, де збирали – лялькового театру, шкіл.

Проходимо далі

– Ось із нами працюють і Кіра та її мама, які лише прибули з Харкова, – кажуть викладачки. – Вони нам допомагають.

Кірі лише 11, вона з родиною тиждень провела під обстрілами в Харкові. І от прибули до Полтави, як тільки змогли вирватись.

Дівчинка вчилась в одній з харківських шкіл у 6 класі. Замість 2 годин родина долала шлях до Полтави весь день – черга з авто величезна, а ще ж була проблема виїхати з міста. Однак наважились, бо більше зволікати не могли – треба було рятуватись.

Кіра каже, що її однокласники вже втратили квартири, всім було страшно жити під постійними обстрілами та під виття сирен тікати у маленький підвал.

Тут, у коледжі, дитина почувається у безпеці та потрібною – теж сортує одяг, охоче допомагає дорослим та грається з дітьми, крли ті є (приводять переселенці).

– А хочете кави чи чаю? Я зроблю, – пропонує дівчинка.

– Вона нам готує чай та каву, – каже пані Олена.

Чи залишиться родина Кіри в Полтаві, поки що не знають. Їм надали прихисток – уже добре: тихо, не стріляють.

– Коли почались обстріли, ніхто ж цього не чекав. Ховатись в укриття – а в нас такий маленький погріб, що там лише сидячи уміщались, – розповідає Марина, мама Кіри.

Марина каже, що зранку, коли дізнались про вторгнення, то й хліба в хаті не мали.

– Ми його мало їмо, тому і запасів не було. А коли весь час обстріли, то запаси б не завадили, та в мирний час ми ж звикли, що все доступно, є у магазинах. Наші чоловіки намагались десь щось дістати, коли хоча б трохи припинялись обстріли. Також і під обстрілами намагались волонтерити, допомагати своїм хлопцям-захисникам. Гуртувались, здобували їжу, ділились. А тоді ми все ж наважились кількома родинами тікати, – ділиться пані Марина.

Добирались до Полтави власним транспортом 10 годин. Прихисток шукали через друзів, знайомих.

– Ми жили Слобідському районі (район аеропорту), а десь звідти, як ви знаєте, стріляли. Самі бомби над нами не падали, бачила лише кілька обгорілих бензовозів. А от вишищувачі літали над головами. Було дуже страшно всі дні і ночі. Якраз і тікали після того, як винищувач почав активно літати над нами, – згадує харків’янка.

Додає, що саме з їхнього району ворог здійснював постріли в інші райони Харкова. Коли вже ні води, ні їжі не було змоги діставати, а окупанти нещадно били по місту, то родини ризикували, але все ж виходу іншого, аніж прориватись у безпечне місце, не бачили.

У Харкові залишились батьки та багато друзів і знайомих. Дехто наступного дня так само проривався до Полтави чи далі на захід України – хто потягом, хто машиною – як могли.

Поки що не знають, будуть у Полтаві чи рушать далі – адаптуються до нових умов. Кішки, які також пережили ті обстріли та переїзд, також стресують та звикають до Полтави і помешкання.

Головне – у безпеці, тихо, є підтримка і дах над головою.