«Росія вдруге вигнала мене з дому і руйнує моє місто» – жителька Слов’янська

1. >
2. Суспільство >
3. «Росія вдруге вигнала мене з дому і руйнує моє місто» – жителька Слов’янська

Наслідки обстрілів російських окупантів по Слов’янську, вересень. Під завалами знайшли загиблого. Фото – ДСНС

Нині Олена з сином Іваном живуть у Явожному. Дорога навіть до цього міста Польщі тривала два місяці – мешкали в різних населених пунктах країни, поки знайшли прихисток саме тут.
Це вже вдруге родина мусила залишити свій дім, бо війна прийшла на землю України, і росіяни руйнують українські міста й села, через війну гинуть люди, тисячі українців отримують травми… Мільйони родин покинули домівки, шукаючи безпечного прихистку.
Про те, як українці залишали рідні стіни 8 років тому і нині, з чим зіткнулась родина та коли прийшло усвідомлення, що Росія – ворог назавжди, розповіла Олена Голубицька, котра мешкала у Слов’янську на Донеччині.

2014 року Олена працювала інструкторкою тренажерного залу, тренеркою групових програм, за плечима на той час вона мала здобутки в чемпіонатах з пауерліфтингу, цим спортом жила зі студентських років (майстер спорту). Життя прекрасне, все добре, родина робить закордонні паспорти, аби нарешті в травні поїхати на відпочинок у теплу країну.

– Уперше зробили паспорти, а тут у квітні росіяни захоплюють наше відділення поліції, – пригадує Олена. – Пам’ятаю це як сьогодні: я вела аквааеробіку, у мене 10 осіб у басейні, а до мене підходить адміністратор і каже: «Олено, спокійно, але скажи всім, щоб ніхто не йшов через площу, бо там небезпечно».

Як згадує жінка, інформації про війну тоді було не так багато, на вулицях боїв не бачили, але то там, то там публікували фото загиблих, чули обстріли.

– Тоді, 2014 я тривалий час нікуди не їхала, хоч і мала малу дитину 6 років, бо, якщо чесно, то хто ж хоче їхати з дому у невідомість, починати життя з початку та боятись всього? Але коли близьким, дитині загрожує смерть, а війна все ближче, то ти мусиш вирішувати та діяти, – ділиться Олена.

За словами Олени, 2014 року ніхто нічого не повідомляв, влада мовчала: як діяти, ніяких інструкцій не давали, нам було страшно, ми не розуміли, що діється і як надовго війна.

– Ми ходили на роботу, водили дітей у дитсадок, щоправда вихователі почали їх класти спати в коридорах, де немає вікон. Працівники державних установ та самоврядування так само не розуміли, як діяти, а в місті вже були російські вояки, – розповідає біженка. Люди намагались менше бувати в місті, не виходити на вулиці – боялись. Моя робота під будинком, тож я намагалась так: пішла на роботу, в магазин і все – нікуди, бо не розумієш, чого чекати. Знаю, що російські війська стояли на мостах, були по місту. О 15-ій на вулицях людей на вулицях немає, порожньо, всі бояться.

З 2 травня в місто почало прилітати, стали більш чутними обстріли, автоматні черги. Олена з подругою почали моніторити, куди їхати, що робити.

– Доти ми не могли повірити, що люди можуть убивати інших, що танки їздять містом, – пригадує Олена. – Усе здавалось сном. – А коли приїздили міжнародні організації в місто, журналісти, то всі ці російські блок-пости прибирали – ніби нічого й не було, щоб нагадувало про війну – блоки є, озброєних людей немає.

Не пішли до логопеда і врятувались

Одного дня Олена Голубицька мала йти з сином до логопеда на сусідню вулицю, але плани змінились – не пішла. Це врятувало від загибелі – згодом в соцмережах та на сайтах бачила наслідки прильоту снарядів на ту вулицю, де мали бути, аби пішли до логопеда: величезні вирви, вибиті шибки і двері у кінотеатрі та школі. Тоді жінка більше не витримала напруги і страху: почала збиратись у дорогу. Спочатку вони з подругою та дітьми хотіли перечекати в безпечному місці в надії на швидке завершення війни, і таким місцем вважали турбази неподалік, де в мирний час відпочивали. Але там не було де і що купити, все мусили везти в собою, а без авто то важко, а як там жити без їжі та найнеобхіднішого тривалий час – цього ніхто не знав. Тож такий варіант відкинули.

– Тим часом від знайомих, клієнтів, яких я тренувала, почали надходити повідомлення, що людям з Донбасу неможливо орендувати житло на заході України, купа відмов. Не завжди раді були переселенцям і в центрі України. Евакуації не було організовано. В Україні родичів ніде не мали, бо вся рідня на Донбасі. А єдине місце, куди нас кликали – Росія. І я поїхала туди, де жили родичі, бо в Україні знала, що донецьким було складно орендувати житло (нам не хотіли здавати, адже були й ті, хто чекав російську армію, тож цей стереотип нерідко ширився на всіх з Донбасу, ніби всі кликали війну). Держава не поспішала підтримувати біженців фінансово, – згадує Олена Голубицька. Тож куди їхати, де шукати допомоги?
А по телевізору вже показували жертв війни, руйнування…

Олена з сином покидали Слов’янськ, коли в місті ще були і світло, і газ. Друзі вже рятувались, коли ні газу, ні світла не стало.

– Ми доїхали до Харкова автобусом, а потім сіли на потяг до тітки в Росію. Дивно було, як спокійно і тихо в Харкові, люди гуляють, смакують морозивом, навколо краса і ніяких вибухів, не те, що у нас, – переповідає біженка. – А нам в автобусі сказали, що ви можете не повернутись більше додому, тому мали робити вибір. Хтось таки вийшов, а хтось поїхав далі.

У тітки мама і дитина прожили 3 місяці і якраз перед школою повернулись – українські війська звільнили Слов’янськ. Квартира вціліла, жити було де, дитина пішла до школи. Ці кілька місяців перебування в Росії жінка працювала інструктором тренажерного залу, персональним тренером, адже жити за щось треба було, родичі не могли утримувати рідню.
Про рідний Слов’янськ каже, що на той час місто не мало таких руйнувань, як нині. Як тільки дізнались, що місто під Україною, то їхали додому – летіли мов на крилах.

Замість відпочинку на морі – евакуація

24 лютого 2022 року, коли почалось широкомасштабне вторгнення РФ в Україну, страх був інакший: на Донбасі за 8 років війни звикли до вибухів, літаків, втрат.

– У нас дійсно інакше сприймається війна, бо все це близько, поряд і ти вже втрачала близьких, знаєш це не з чужих слів чи історій, – ділиться біженка.

Однак тепер у новинах люди на Донбасі побачили інформацію про план дій, евакуацію, а ще дуже важливо – відчували підтримку інших країн та й самих українців, були контакти, фото. Знайомі, які виїхали із зон бойових дій, дзвонили та ділились досвідом, як їх приймали в центрі України та на заході, що ставлення нині інакше, ніж 2014-го.

– Ми перед вторгненням якраз оновили закордонні паспорти, збирались на відпочинок…Тепер же протрималась місяць, бігали родиною в підвали, поки могли, спали в коридорі одягнуті, щодня чекаючи закінчення війни. Багато друзів та клієнтів на той час уже пішли захищати рідний край, – каже Олена. – Та коли росіяни взяли Ізюм, а від вибухів, які гриміли там, нас хитало у квартирі (відстань 50 кілометрів), я зрозуміла, що не можу більше чекати – треба їхати, бо психіка не витримувала, – згадує Олена.

Жінка вирушила в Польщу. Коли їхали потягом, було страшно поблизу Харкова та Києва, далі видихнули. У цілковитій темряві, бо ж світломаскування, повен потяг людей, тісно і душно, але безпечно.

– Ніколи не забуду, як до вагонів десь за Києвом люди занесли домашні пиріжки, – розповідає зі сльозами на очах Олена. – Це було так зворушливо!

Тепер біженці було легше, адже їхала не з малою дитиною, а підлітком. Згадує, що тяжко в евакуаційному потязі було тим мамам, котрі їхали з малечею, тваринами.

На кордоні куди везли волонтери, туди і їхала, аби не під кулями. У Польщі жінка з сином перший місяць жили в Б’янковіце, гарне село, але ж немає роботи: ні жити немає за що, ні армії та тим із близьких, хто воює на сході України, нічим допомогти. Син почав ходити до школи, Олена та син відчули підтримку поляків, оговтувались.

Далі волонтери запропонували Варшаву, але мешкати в готелі можна було тимчасово. Тож трохи пожили там, але робота теж не світила – українців багато, а перспектив не видно. У Явожно покликали дівчата, подруга та знайома зі Слов’янська.

– Нам потрібне було житло, а там хоча б якісь перспективи, тож ми поїхали, – згадує Олена.

Спочатку на дві доби їх прихистили поляки, які доти допомагали не одній українській родині, а потім родину поселили в хостел – підселили у різні кімнати, бо іншого вибору не було. Лише згодом мама і син стали жити окремо, як і інші мами з дітьми: кімнати квадратів по 8, де два ліжка, журнальний столик, туристична шафа. Загальні кухня, коридор, душ та туалети. Але поки що безкоштовно.

– Дякуємо полякам за ці умови. Та дуже хочеться додому. Син іноді, коли дуже криє нас всіх, проситься, аби їхати вже у Слов’янськ, мовляв, хтось із друзів там, деякі родини повернулись під обстріли, бо не змогли знайти житло, роботу, не мають змоги платити за оренду помешкання. Але ж вони удома, де все рідне! А ми ж там недавно закінчили ремонт…Так шкода всього, у що вкладали душу і що знищує русня, – каже жінка.

У Явожному Олена працювала на заводі, який виготовляє устілки для різних брендів взуття – іншої роботи просто не було, а без знання мови і поготів. Зарплата мінімальна, як і для багатьох українців, але є невеликі премії, якщо працюєш сумлінно. Різні графіки, а це дуже збиває сон, хоча часто не спиш через нерви: як там рідні вдома?

Та згодом українка вирішила піти із заводу – праця тяжка, розвитку ніякого, і мови там не вивчиш (а вона сподівалась, що в середовищі якраз зможе трохи опанувати). На підприємстві Олену чекають і зараз, та, маючи дві вищі освіти, жінка не бачить себе лише там. А от мовний бар’єр стає на заваді багатьом українкам.

– Я розумію, що працювати тренером з мінімальним знанням польської я б могла, але аби напрацювати клієнтську базу, треба близько року, а жити ж за щось треба вже зараз, тож так і не ризикнула іти в спортзали. Та й мови не знаю, лише фрази, які в побуті знадобляться. Тож чекала курси від ужонду праці, на яких обіцяють дати ази польської і нові знання у професії – контролер ВТК. Оскільки ми живемо в Сілезькому воєводстві, де багато різних промислових підприємств, я подумала, що ці знання дадуть більше шансів знайти роботу, – ділиться біженка. – Якраз зараз ходжу на ці курси.

Їхала Олена на кілька тижнів, ну хай пару місяців, а вже майже середина жовтня… Жінка боїться обростати речами, бо не з чуток знає, як то – збирати своє життя в наплічник чи чемодан.

Однак дитині намагається дати краще, приміром квитки на омріяний та улюблений футбол, похід у музеї:

Не завжди біженки можуть сказати про переживання, про те, як читають телеграм-канали свого міста в пошуках фотографій, аби знати, чи вцілів їхній дім після чергових прильотів. Іноді не хочуть ні з ким говорити. Заплакані очі, бо рідні без води, газу та зв’язку, бо по будинку є влучання. І радіють, коли вдається передати найдорожчим посилку з Польщі, бо ж там на сході України ціни захмарні, часто немає необхідного. Або нарешті дзвінок з України після тривалого мовчання.

Не як вареники у маслі: родина за кордоном, але у різних країнах

У багатьох українців досі спрацьовує стереотип: якщо люди рятуються від війни за кордоном, то все у них гаразд, дається легко і просто, вареники у маслі, як то кажуть. Та переважно життя біженців інакше: непросто, щодня нові виклики, мовний бар’єр, пошуки житла та роботи, туга за домом і втраченим життям. Відповідальність за себе і дитину, яка ніяк не адаптується і дуже хоче додому…Черга до плити, в душ чи до пралки – ти у 40 живеш ніби в гуртожитку, хоча до цього мала все, заробила на гідне життя в Україні. А нині мінімальної польської зарплатні на оренду житла і життя в чужій країні не вистачить. Тим паче, що українкам з дітьми поляки здають житло неохоче: якщо орендатори не зможуть сплачувати за житло, то поляки не мають права родину з дітьми позбавити даху над головою. За оренду треба заплатити наперед за кілька місяців, також сплатити кауцію (збитки за можливе пошкодження чужого майна – її повернуть колись, але спочатку треба мати цю суму для оренди). Тому досі хостел – єдиний вихід.

– Чому ви не разом з чоловіком? – не раз питали в Олени дівчата, адже знають, що він нині теж за кордоном, але в Чехії.

Сергій – опікун незрячого батька. Він довго не хотів їхати з України, як і батьки. Але довелось – без газу, світла, води, без роботи і зі сліпим стареньким батьком перебувати в місті, де обстріли, пожежі, далі не могли. Їхали куди везли волонтери і де обіцяли хоча б якусь роботу. Опинились у Чехії.

За словами Олени, ця країна не приймає тих, хто мав прихисток у Польщі, тож жінка не може їхати до чоловіка, наразі лише гостювали одне в одного.

А Сергій з батьками також не наважується вирушати до Польщі, бо в Чехії має стабільну роботу і хоча б якесь житло.
Батьки Олени вирішили залишатись удома, на рідній землі.

Родина сподівається, що скоро зможе возз’єднатись і не на чужині, а в рідному місті. А син знову ходитиме в рідну школу, бо нині вчиться в класі для українців, але в польській школі.

З родичами в Росії з 24 лютого Голубицькі не спілкуються. Ті писали кілька разів щось, але не про війну. Українці ні слова у відповідь. Ні прийняти, ні пробачити, ні говорити не виходить.

– Тепер Росія в нашій свідомості – однозначно ворог назавжди. А от російську мову забути і перестати спілкуватись нею мені ще важко – нею вчилась у школі, в університеті теж багато дисциплін були російською. Однак ми все частіше намагаємось говорити українською, та ще не вміємо так гарно, – зізнається жінка. – І є в душі величезна образа: за що, чому росіяни нищать нашу землю, вбивають нас, якщо роками втовкмачували, що «братні народи», що стільки спільного?

Слов’янськ чи не щодня потерпає від обстрілів та ракетних ударів. Зруйновано багато будинків, дитсадок, куди ходив Іван, син Олени.

Дім іншої біженки, подруги Олени, яка також нині у Явожному, через клятих росіян стоїть без даху і туди ллють дощі.

– Я дуже сподіваюсь, що Україна переможе, що Слов’янськ не буде під Росією, інакше куди повертатись – під Росією я жити не хочу і не буду, – резюмує Олена Голубицька.

До теми:

«Чоловік випхав нас із дітьми з дому, аби врятувати. Моє село зруйнували росіяни» – українка, яка знайшла прихисток в Іспанії.

Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.

Автор: Ніна Король

• #переселенці
• #війна
• #біженці
• #евакуація